Куля для Сліпака, або «Число жертв не повідомляється»

23.07.2020 0 By NS.Writer

Повторів не люблять лише дурні. Повторів не люблять неосвічені і примітивні. Коли я чую від журналістів нічим, окрім їхньої власної обмеженості, не виправдане «йой, повтор слів, пробачте», я думаю, що у таких поганих журналістів були погані вчителі. Погані вчителі, які не навчили журналістів, що мудрий повтор — як мудре, свідоме, осмислене повторення одного й того ж — це можливість досягти неймовірного ефекту, неймовірної ефективності мовлення. Адже мудрий повтор — це вже мистецтво, це вражає, це запам’ятовується на все життя.

Як особа небайдужа до влучних емоційних конструкцій, я, народжений у 50-х, на все життя запам’ятав ожеледицю на юнацьких моїх щоках від емоції — жахливої емоції страждання сумнівів! — закладеної в читанні і самому тексті листа у фільмі від 55-го року «Два капітана» за Каверіним.

Все життя мені мріялося використати, застосувати цю просту формулу повтору, що не залишає байдужим (мовою оригіналу): «Одна мысль, одна мысль терзает меня: та, что…».

«Одна думка, одна думка терзає мене: та, що…».

«Одна думка, одна думка мучить мене: та, що…».

Мені мріялося півстоліття.

І ось почалася підла, ганебна для нападника агресія еРеФії.

Інформаційні хвилі з фронту накрили і почали накривати щодня і щогодини —і всю Україну, і всіх українців і мене особисто.

І час здійснення мрії настав.

Від найпершого дня війни «Одна думка, одна думка терзає мене: та, що…»,

«Одна думка, одна думка мучить мене: та, що…».

Так ось, саме так і склалося, як мріялося, я промовляю — одна думка, одна думка мучить мене: та, що…

Та, що…

Одна думка, одна думка мучить мене під час війни: чи не заважає Україні, чи не шкодить Україні, чи не спрацьовує часом проти України, чи не спрацьовує часом на ворога України — наша українська журналістика? наш український журналіст?

Наша українська журналістика виявилася не готовою до війни.

Наша українська журналістика виявилася не готовою до справжньої, неполігонної, неіграшкової, ненавчальної, війни.

Наша українська журналістика виявилася не готовою до висвітлення справжньої, кривавої і безжальної війни.

Розбалувана феєрверковими, фотогенічними, тепличними миротворчими, «Щитами миру-0000» на Яворівському та інших полігонах, українська журналістика більше переписувала військово-політично-причепурені, чемні пресрелізи, ніж задавалася питанням: наскільки це наближено до війни справжньої?

Озброєний потужним Nikonом, і я сподобився зробити кілька вдалих фото військового вертольоту, що висів на завданій висоті під час фінального, святкового етапу «Щита миру». Місцевий фотомедіа-напівбожок із іще більш потужним Nikonом радісно штовхнув ліктем і спитався: «Що, Сергійку, подобається? Класно?». Без тупої похмурості і замудрості я просто сказав, що не подобається. Чому? Бо на війні вороги не дадуть вертольоту так неправдоподібно довго і безкарно висіти у одній точці. Гелікоптер зіб’ють, завалять, і десантуватися не встигнуть десантники — загинуть всі.

Напівбожок лише недолуго посміхнувся, а я без усмішки пригадав цю ситуацію, коли під час війни у вертольоті загинув генерал Кульчицький, коли загинула десантура на Іл-76…

І знов, і знов одна думка, одна думка мучить мене: чи не стали деякі публікації, сюжети деяких наших українських журналістів — особливо на початку війни — прямими орієнтирами для ударів, пострілів, обстрілів з боку рос-ворога?

Не так давно ми прожили річницю смерті геніального Українського Воїна — Сліпака. Не зупиняюсь на постаті Героя — Герой, Постать, Українець. Гідний роману, серіалу, вічної національно-визвольної пам’яті. Наші майбутні Шевченки ще оспівають Співака Сліпака.

І знов, і знов одна думка, одна думка мучить мене: 29 червня 2016 року Сліпак загинув від кулі снайпера.

Я не вірю, що такі невипадкові люди випадково гинуть від випадкової кулі випадкового клятого, най його нагла кров заллєє, ворожого снайпера.

Не вірю і ніколи вже не повірю.

За нашими Постатями, за нашими Героями, за нашими Сліпаками — полюють щомиті ворожі снайпери. Вороги вивчають, а то й носять у планшетах, — фото наших Сліпаків та подібних найбільш помітних. Бо куля ворога у серця Постатей — вбиває багатьох… Просто життя зараз таке, що справжні Народні Артисти підставляють під кулю ворога серце на фронті, а відзнаки «народних» вручають тим, хто підставляє голі дупи прислужливим телекамерам у глибокому, як …., тилу

І знов, і знов одна думка, одна думка мучить мене: чи не потрібна нам жорстка система воєнної цензури? Адже про втрати ворога ворожі ЗМІ не повідомляють, у них ні медіа-Шарікі, ні медіа-Шарікови зайвий раз і гавкнути не сміють і не посміють

І знов, і знов одна думка, одна думка мучить мене: чи не потрібно подавати до суду на тих, хто послідовно знищив перед війною військові суди, військові прокуратури, військову журналістику?

Одна думка, одна думка мучить мене: чи не лежить ось зараз, цієї миті, перед ворожим снайпером фото чергового нашого Героя з числа акторів, співаків? І чи не знає ворог про те, де чекати на Сліпаків, із повідомлень дотепер наївної і млявої української журналістики?

Думок, насправді, — не одна.

Насправді — одна емоція: Україна.

ЩеневсеСергійко Щеневсе
для Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: