Культурна нечулість або історія створення фільму про Шевченка «Тарас. Повернення»

(2011 – 2020 рр.)

Інтерв’ю Володимира Сердюка із Олександром Денисенком, сценаристом і режисером фільму «Тарас. Повернення»

| Newssky.com.ua

Борис Орлов у ролі Тараса Шевченка. Кадр з фільму. «Тарас. Повернення».

Володимир Сердюк – Чим важлива для українства постать Шевченка у наш час?

Олександр Денисенко – Тарас Шевченко важливий для нас українців не лише своїми геніальними віршами і картинами, зараз він важливий для нас своєю українською національною позицією. Шевченко належить до тих українських пасіонаріїв і світочів, які відстояли Україну в найскладніших обставинах життя під загрозою смерті. Таких, до речі небагато. Серед них на чільному місці: Степан Бандера, Василь Липківський, Василь Стус. Ці люди не зрадили в жодному своєму чині власне українство і відстояли себе, як особистості. Такий і мій Тарас Шевченко у фільмі «Тарас. Повернення», якого я зобразив у кіносценарії «Прощання з пустелею», що виборов перше місце у міжнародному конкурсі кіносценаріїв 2011-2012 рр. до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Мій Шевченко без пафосу, не проголошує гасел, не ходить на котурнах по екрану, і не читає «Заповіт» перед мільйонною юрбою казахів у мангистауській пустелі, що колись пропонував мені дописати у вигляді сцени для фільму один з колишніх міністрів культури, щоб йому було зрозуміліше грати образ Тараса Григоровича.

Шевченко у моєму фільмі – політичний засланець, перший український дисидент і політв’язень російського Гулагу. Цар знову зробив з нього кріпака, людину без прав і запроторив його до казахської пустелі, рядовим солдатом в російський окупаційний гарнізон, який воює проти казахського народу. Починаючи з 1831 року Російська імперія розпочала колонізацію казахських степів, воювала за загарбання Хівинського ханства, щоб потім вийти на Афганістан та Індію. Росіяни хотіли витіснити Велику Британію і вийти аж до Індійського океану. І в цих умовах війни рядовий політв’язень Тарас Шевченко якраз і бореться не просто за власне життя, а за самого себе, за свою національну ідею і свою творчість, за право бути самим собою. А зі свободи особистості якраз і складається свобода усієї нації. Ось про це й фільм «Тарас. Повернення», який глядачі побачать на екранах України, сподіваюся, після зняття нинішнього карантину.

Так, фільм незвичний, бо розриває шаблони стереотипу. Він незрозумілий людям з низькою культурою. Тому його шлях у нашому кіно складний. Бо фільм повсякчас наражається на культурну нечулість наших вищих чиновників від культури, а іноді й просто на ідеологічну ворожість. І це зрозуміло, особливо в часи гібридної війни Росії проти України. Бо, якщо в СБУ і досі виявляють тих, хто таємно працює на ФСБ Росії, то можна лише уявити, скільки симпатиків Кремля працює у Держкіно та Мінкульті України, яких досі ніхто не виявляє.

Володимир Сердюк – А в чому розрив шаблону в образі вашого Шевченка?

Олександр Денисенко – Якщо говорити про історію кіно, то ті фільми про Шевченка, які були зняті в попередні часи, розкривали Шевченка традиційно, згідно шкільної хрестоматії і відомим усім біографіям Тараса Григоровича. Його образ у фільмах минулих років більше був схожий на пам’ятник, ніж на людину. До відома, останнім художнім кінофільмом про Шевченка був фільм «Сон», режисером якого був мій батько – відомий кінорежисер Володимир Денисенко. Цій кінокартині вже 56 років, тобто, понад півстоліття. І знімаючи мій фільм, я у якійсь мірі виконував батьків заповіт зняти картину про Шевченка – людину. Мій батько водив мене не раз до кінотеатру «Україна» в залу повторного фільму і показував мені свій фільм «Сон» з Іваном Миколайчуком. Він вказував мені просто в залі на помилки у фільмі, на декларативну гру акторів, на ті сцени, які його примусила комуністична цензура переробити або вирізати. Я тоді був студентом факультету кібернетики, але пообіцяв йому, що вивчуся на режисера і зніму такий фільм.

Однак я і гадки не мав тоді, що у 2011 році, пишучи сценарій «Прощання з пустелею», який потім називатиметься «Тарас. Повернення», я опишу ситуацію, починаючи від 2014 року й досі, коли ми усією Україною і міжнародною громадськістю повертаємо наших українських вояків і політв’язнів з РФ, як колись українська інтелігенція повертала Тараса Шевченка з заслання. Але так сталося.

Ще дуже важливим була для мене демонстрація, розкриття парадигми усіх людських Шевченкових якостей і рис. Він був людиною, що йшла на самопожертву. Його прагнення до справедливості перемагало загрозу смерті.

Володимир Сердюк – Як довго задумувався і створювався сценарій «Тарас. Поверненння»?

Олександр Денисенко – Я працював над Шевченковою темою багато років. Об’їздив і пропрацював в усіх архівах, де зберігаються документи, що стосуються Тараса Шевченка. Написав роман «Тарас. Повернення», п’єсу «Оксана», яка йшла під назвою «Божественна самотність» у театрі імені Івана Франка десять років, зняв документальний фільм про походження Шевченка «І я таки жив!». А 2010-го року написав роман про останні роки життя Шевченка, який називається «Три душі, три ворони, три лірники». Тому коли у 2011-му році оголосили міжнародний конкурс кіносценаріїв до 200-річчя Тараса Шевченка, я взяв з роману історію, яку придумав про Шевченка на Мангистау, на засланні, і написав сценарій, який і визнали переможцем у 2012 році. До речі, роман «Тарас. Повернення» за сценарієм був виданий видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» у 2018 році. Ну а сам фільм мав бути поставлений до кінця 2013-го року. Але…

Володимир Сердюк – І що ж пішло не так?

Олександр Денисенко – Втрутився Янукович. Голова Держкіно України на той час Катерина Копилова передала неофіційно вимогу прибрати зі сценарію усі сцени, які спрямовані проти російського імперіалізму. Я категорично відмовився. І фільм закрили. Лише у грудні 2015-го картину знову запустили у виробництво. І тільки тому, що протягом усіх цих років, фільм, як переможець міжнародного конкурсу і пітчингу Держкіно, був прописаний рядком у бюджеті Держкіно, і якби його не почали знімати – то в 2016 році Держкіно б не доотримало б коштів на 22,4 мільйони гривень, бо саме така сума була виділена в бюджеті на цей фільм. До речі, це фільм-рекордсмен. Під час зйомок фільму було освоєно найбільшу кількість локацій в Україні і Казахстані – аж 38! Це рекорд для сучасного українського кіно. Окрім того, це найбільша за кількістю ролей кінокартина в Україні. У ній аж 113 ролей зі словами. Фільм знімався дуже швидко, без репетицій практично. І був прийнятий державою 22 грудня 2017 року Але…

Володимир Сердюк – Знову «але». І що цього разу пішло не так, вже за проукраїнської влади Порошенка?

Олександр Денисенко – Картині не давали прокатне посвідчення національного фільму, бо в ній багато реплік російських офіцерів російською мовою. У царській армії була лише одна мова – мова окупанта – російська. Мій батько відсидів 5 років в сталінському Гулазі і розповідав мені, що якщо хтось відповідав тюремному наглядачеві не російською мовою, то його в кращому випадку били до напівсмерті, а в гіршому випадку живого розпилювали пилкою на кізлах. Тому, м’яко кажучи, маячливо виглядало б, якби тюремники і карателі Тараса Шевченка, якого й посадили в ув’язнення якраз за українське слово, зверталися б до нього у фільмі українською. В контексті усе тієї ж війни з Росією українська мова у вустах україножерів у художньому національному творі в кращому випадку подібна на національний інфантилізм або лихоманливу фантазію Держкіно України, яке вважає, що в царській армії у казахських степах в середині ХІХ ст. усі солдати і офіцери розмовляли українською. Тим більше, що Тарас Шевченко протягом усього мого фільму промовляє до своїх нищителів саме українською мовою, що є виявом протесту і драматургічною особливістю фільму, бо дуже багатьох персонажів Шевченко таким чином навертає до української мови, це і казашка Катя, і Агата Ускова, і її донька Ната. У цьому смисл і віддзеркалення теперішньої ситуації у мовному питанні і культурі України. І врешті українською Шевченко говорить і до казахських суфіїв, коли висловлює найсакральніші свої думки.

Але прийнятий у 2017 році закон про підтримку кінематографу дозволяв лише 10% іноземної мови у фільмах. І хоча сценарій був прийнятий Держкіно з російськими діалогами ще у 2012 році, і фільм вироблявся до прийняття цього закону, однак Держкіно зажадало переозвучування, хоча бюджету на переозвучування саме ж Держкіно у 2012 році не закладало. Кінокомпанія «Інсайтмедіа», яка робила фільм, вклала додаткові кошти, і був зроблений овервойс українською мовою. Однак і після цього Держкіно не надавало фільму статусу національного. Тобто, фільм про Тараса Шевченка визнавався Держкіно України, як іноземний голлівудський чи китайський фільм. А це означало, що в прокаті картина про Шевченка «Тарас. Повернення» обкладалася б у кілька разів більшим податком, аніж український фільм. Однак мені, як режисеру кінокомпанія «Інсайтмедіа» надала право громадських показів мого фільму. Із 25 громадських показів по всій Україні, які організовували самі глядачі за свої кошти, в тому числі в США і Канаді, прийшло близько 4500 осіб. Це так само абсолютний рекорд. Бо іншим картинам теж саме Держкіно і УКФ виділяло по 2-3 мільйони гривень для промо-турів Україною і за кордоном. А завдяки громадській підтримці фільму, яку зорганізували самі українці, серед яких я хотів би назвати таких громадських діячів і журналістів, як: Олеся Кривопиша, Ніна Гомеля, Лідія Корсун (США), Лідія Слиж (США), Мирослава Роздольська (США), Манана Абашидзе, Держкіно України було змушене видати у липні 2019 року, через півтора року після прийняття фільму, прокатне посвідчення національного фільму.

Володимир Сердюк – Чи ви вбачаєте у цьому якусь ідеологічну протидію картині?

Олександр Денисенко – Звісно. Фільм незвичний, інтерконтекстуальний. Фільм про азійський період Шевченка, який дуже мало вивчений істориками і шевченкознавцями, оскільки документи збереглися лише в спецфондах РФ. Фільм, окрім того торкається теми «Шевченко і іслам», і створений спільно з казахами, бо казахська компанія «Танаріс-фільм» є ко-продуцентом фільму. Знімали фільм там само, де і відбувалися події в житті Шевченка, у пустелі на Мангистау, біля Новопетровського укріплення. І в фільмі існує кілька казахських ліній Шевченка: це лінія романтичних стосунки Шевченка з казашкою Катею і лінія підтримки Шевченком казахських повстанців, які виступали проти Росії. Тобто, у фільмі все натуральне, достовірне, від костюмів до місць зйомок. І тому актор Борис Орлов, що виконував роль Шевченка у фільмі достовірний, наче живий. Іншим він просто бути не може, позаяк я придумав, а постановна група відтворила реальні обставини дії в кадрі. Тут я хотів би подякувати за таку копітку і самовіддану роботу всім постановникам: оператору Олександру Кришталовичу, художнику-постановнику Ігорю Філіппову, художнику з костюмів Інзі Житній, художнику-гримеру Ларисі Сапанович, продюсеру Володимиру Філіппову, другим режисерам фільму: Кирилові Гриші та Ігорю Гнатенку. Саме вони не дали збрехати в кадрі жодною недоладною деталлю. І саме це створило магічно-реалістичну атмосферу, в якій не лише Орлов-Шевченко не міг не бути достовірним, а достовірними були й усі інші актори: Акнієт Оринтай, Ганна Топчій, Юрій Шульган, Олександр Пожарський, Андрій Журба, Євген Юхновець, Богдан Паршаков, Роман Луцький, Богдан Бенюк, Геннадій Скарга, Олег Волощенко, та інші.

Що ж до образу самого Шевченка, то я спільно з виконавцем головної ролі творив його за спогадами його сучасників. Ось що пише про Шевченка його побратим, художник Віктор Ковальов, з яким Шевченко навчався в Академії Мистецтв у Санкт-Петербурзі на початку 40-х років ХІХ сторіччя і який побачив його відразу після заслання: «У 59 році я був у Петербурзі й відвідав його у цій квартирі. При зустрічі я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки на обличчі; руки його просвічувалися так, що видно було наскрізь кістки й жили… Я мало не заплакав».

А ось як описує зовнішність Шевченка хорунжий козачого Уральського війська Микита Савичев: «Побачився я з Шевченком у Москві, взимку 1858 року, в академіка А. М. Мокрицького. Тарас Григорович був невпізнанний, і я, тільки придивившись, упізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий…»

На світлинах, де Шевченко фотографувався, він вже був дуже хворий. Стенокардія далася взнаки, тому він страждав від набряків легенів і сам був обрезклим. Існує одна з перших світлин, на якій ми можемо побачити Шевченка на повний зріст. На ній він геть не видається грубим.

| Newssky.com.ua

Фотографія Тараса Шевченка у смушковій шапці, кожусі і з палицею. Джерело: https://uk.wikipedia.org

На зріст Шевченко мав 164 сантиметри. І на цьому фото видно, що він щуплий, невеличкий, що, до речі, наочно засвідчує і його полотняний костюм, який зберігається в Національному музеї Шевченка у Києві, і що заслання, муштра, карцери, побиття та знущання офіцерів аж ніяк не покращили його здоров’я, а навпаки – змучили його і стали причиною його ранньої смерті. Більше того, свої усім відомі пишні кобзарські вуса Шевченко запустив не через те, щоб самому бути схожим на кобзаря, а тому що в пустелі він страждав на скорибут (цингу). І великими вусами він прикривав відсутність зубів, які втратив під час цинги, ще й вивчився говорити без присвистування і шепелявості, бо сучасники стверджують, що він був надзвичайно талановитим декламатором.

Однак у фільмі я відступив від реалій Шевченкового портрету того часу, я все ж таки Тараса Григоровича відтворюю молодечо-сильним, наснаженим, поетичним. Таким, яким він і був у духовнім осерді свого єства. Бо саме ця поетична піднесеність і дозволяла йому пройти через страшні муки та знущання російських карателів. Тарас Шевченко був козаком-нетягою, не вінчаним козаком зі шляхетного козацького роду Писаря Запорозької Січі Андрія Товстика-Безрідного, котрий тікав від переслідувань російських царів і на початку XVIII сторіччя оселився у селі Керелівка, де задля переховування і взяв прізвище своєї дружини Швець. Тут я посилаюся на сучасні дослідження істориків Корсунь-Шевченківського історичного заповідника.

Коли Тараса перезахоронювали на Чернечій горі у Каневі, то його труну на гору за прадідівським звичаєм похорону невінчаного козака несли невінчані дівчата. То був кінець травня 1861 року. Повінь на Дніпрі, дощі. І дівчата зривали з себе хустки, свитки і кидали собі під ноги на грязький глинистий шлях, щоб не послизнутися і винести труну на гору. І тих дівчат було сотні. І вже на самій горі вони співали Шевченкові поховальну пісню й козацькі пісні, в яких ми українці перемагали наших ворогів. А потім кидали до могили спіжеві персні, даючи обітницю любити Шевченка до кінця свого життя. І таким його українці люблять і донині. Про такого Шевченка я й зняв свій фільм.

| Newssky.com.ua

Володимир Філіпов, продюсер (Л), Олександр Денисенко, режисер і сценарист художнього кінофільму «Тарас. Повернення»

Володимир Сердюк – Я знаю, що фільм планувався до прокату з 02.04.2020 р. Але карантин усе змінив. Які Ви наразі маєте плани?

Олександр Денисенко – Фільм має дистриб’ютора – компанію «Своє кіно». Зі слів продюсера фільму Володимира Філіппова я знаю, що відразу, як буде знято карантин – фільм буде показаний у всіх кінотеатрах України. Так що чекайте на новий прес-реліз і на закінчення карантину. А ще до кінопрокатної двохгодинної версії цієї картини не увійшло багато епізодів, які були зняті згідно кіносценарію. Кіноматеріалу ми маємо на чотирисерійний телевізійний фільм, який ми з продюсерами готуємо для телебачення. Цей телеваріант фільму глядачі побачать вже після кінопрокату.

ВишинськийЗапитання ставив Володимир Сердюк
для Newssky

,

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш адрес email не будет опубликован.

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

Enable Notifications.    Ok No thanks