Корова
25.11.2024«Правда не у вигаданому людьми, а у подарованому людям».
Ранок почався з гіркого щему, хоча все мало бути навпаки.
У ванній кімнаті я дивився на водопровідний кран і думав, що тій людині, яка придумала його у вигляді джойстика, потрібно було би присудити Нобелівську премію. Коли ти миєш посуд і руки в тебе мокрі, то можливість закрити кран ребром долоні, ліктем чи будь-якою частиною тіла формує неймовірне захоплення цим витвором інженерного мистецтва. Мені спало на думку, що, якби у мене був хвіст, то і хвостом я зміг би перекрити воду. Натомість я спробував перекрити воду носом. І мені це вдалося, правда, захоплення я не відчув сповна, бо, коли розгинався, то забився потилицею об шафку, що висіла на стіні над умивальником. Але це не змінило мого переконання у геніальності цього витвору, і у ряду неперевершених винаходів людства я цей кран поставив би перед транзистором.
Коли я зайшов на кухню, то Оля з гіркою посмішкою мені повідомила, що бабці з молоком більше не буде. Поки я, ошелешений, вигадував найгірше, вона мені додала: «Продали корову». Я полегшено зітхнув – найгірші здогади не справдилися. Але натомість прийшло усвідомлення великої втрати, яку ще потрібно буде розпізнати.
Ця бабця приносила нам у під’їзд молоко вже давно. Сусіди купували у неї і молоко, і сметану, і сир ще до того, як я сюди переїхав. Спочатку я лише про неї знав: зранку по вівторках і п’ятницях у під’їзді щось шаруділо, коли я ще лиш голився і збирався на роботу. Так минали роки. Потім Оля почала якісь консультації з сусідками, і вже через якийсь час у мої обов’язки ввійшло зварити зранку молоко і проконтролювати, щоб воно не збігло. Зрештою, наша родина увійшла у коло тих мешканців нашого дому, які користувались продуктами від бабиної корови. Це тривало роками, але я так і не зрозумів ні системи розрахунків, ні черговості, за якою хто з сусідів сьогодні бере збирану сметану, а наступного разу машиновану. Це знали тільки жінки. В ті дні, коли на господарці залишався я, то Оля мені лише залишала гроші і перераховувала, що я маю взяти. Крім молока, сиру, сметани, виникла навколо бабці ціла система обміну: комусь потрібно більше, комусь менше, восени до асортименту додавалась картопля, морква, а весною петрушка і кріп.
Цей обмін відбувався за будь-якої погоди надворі – в дощ, завірюху, серед снігових наметів і серед калюж. Дуже зрідка бабцю замінював її онук, який, власне, привозив її у місто, де вчився.
Одного разу я усвідомив, що Оля добре знає, скільки у бабці курей, котів, що, при нагоді, вона передає дрібні кісточки її песикам. Це було якесь паралельне життя. Воно могло видатись мізерним, але мешкали у ньому живі істоти.
За цей час хтось у під’їзд приїжджав новий, у бабціній родині теж відбувалися зміни, відбувалися зміни і у моєму житті, але вівторки і п’ятниці завжди починались із шарудіння у під’їзді.
І от сьогодні Оля мені сказала, що цей величний розпорядок правдивого життя спинився. Бабця виходила з площадки, щоб спуститися сходами вниз. Оля їй, як зазвичай, сказала: «До побачення», а вона, ледве обернувшись, у відповідь лише зітхнула: «Як я тепер буду?».
Оля у мене запитує: «Як же це треба жити, щоб молодим не вигідно було тримати корову, яку обходить сама бабця і приносить ще до хати якусь копійку?»
Я, щоб не розчулитись, пішов палити на балкон. На балконі я згадав, як у селі ми пасли худобу, як там усі трималися корови. Згадав свою стареньку хрещену, мамину сестру, яка на прохання дітей продати корову і берегти здоров’я, завжди відповідала: «А що ж тоді робити мені? – «поганяй до ями»?». Корова – це не просто основа харчування, це – вісь, навколо якої обертається життя села.
Оля мені розповідала, що у них на вулиці у райцентрі колись у господарів було чотирнадцять корів, чотири кози і дві підводи з кіньми, щоб орати і возити збіжжя. Зараз – жодної корови, кози, коней. Є лише подекуди у дворах кури і вісімнадцять автомобілів.
Якось, деякий час, у сусідів була корова, що «била». Одного разу вона, бездоглядна, вийшла на вулицю, а назустріч ішов старий дід Калістрат, який трохи був глухуватий. Хазяйка крикнула йому: «Вуйку, тікайте!». Але дід не дочув і подумав: «Вуйку, тримайте!». Дід саме йшов з базару і ніс дві сумки. Він розставив руки в сторони, та ще й присів. І ні, щоб корову пропустити, старий почав її переймати. От і мусіла потім сусідка місяць діду Калістрату носити додому сир і збирану сметану, поки він не видужав. Але нікому і в голові не було, щоб позбутися корови.
Та як ви не оберніть життя села, воно завжди було побудоване на тому, щоб, як кажуть поліщуки, «порати корову». А якщо цього з різних причин не вдавалось забезпечити, то таке село занепадало.
Бабця десь їхала у село, а я усвідомлював, як у нас з під’їзду щезає якийсь потужний простір, який тримав у купі всіх сусідів, який був їх спільним ареалом довіри. Я просто відчував, як він розпадається, бо виразно бачив, як десь у далекому селі у бабці не стало корови, а ми, сусіди, тут у місті вранці по вівторках і п’ятницях перестаємо вітатися.
У мене в голові крутилася фраза Олі: «Молодим не вигідно тримати корову».
Так, по яких же методиках ми живемо?
Чому ми враховуємо попит і збут, транспортні витрати та інфляцію, митні тарифи і курсові коливання та іншу всіляку хєрню, а розпаду морального світу бабці в цих методиках немає!
Чому простір довіри ми почали порівнювати з рядком у фінансовому звіті і готові цей простір знищити, якщо не сходяться, кимось вигадані, контрольні суми!
Навіщо ми розбудовуємо міста, де людина, щоб дістатись на роботу і з роботи, витрачає третину свого життя? А на роботі ця людина спілкується з паперами або електричними сигналами, чи бере участь у фантасмагорії під назвою конвеєр. Там людина, якій подаровано багатство всього світу, перетворюється на фізіологічну функцію. І все це заради того, щоб вдома з блискучої металевої трубки у руки їй потекла рідина, яку умовно можна назвати водою.
Коли я виходив з дому, то біля дверей помітив помиті порожні пластикові пляшки, які Оля приготувала, щоб замінити їх на такі ж, але повні, з «вранішнім» молоком. Віднині вони не знадобляться. Спересердя я вдарив пляшки ногою, і вони розлетілись по коридору. Мені стало прикро за свою витівку, та усвідомлення іншої думки приголомшило мене: просто у мене на очах разом з цими порожніми пляшками розпадався простір благодаті бабціної корови. І Світ ставав пустим.
Ні, в ньому були і пластикові пакети, і машини, і талони на проїзд…, але в ньому щезало «Добрий ранок», яке щовівторка і щоп’ятниці ми казали один одному.
(сторінками книги «Моя карнавка»)
Валентин Ткач, Чернівці
