Короткий путівник 2016: Качанівка — садибно-парковий шедевр Чернігівщини (2)

 

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально дляжурналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016

Качанівка — садибно-парковий шедевр Чернігівщини: історії із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури (частина ІІ) 

У 1808 році власниками маєтку стали Григорій Якович Почека з дружиною Параскою Андріївною, за першим чоловіком Тарновською. А після смерті Григорія Почеки його вдова з 1816 по 1824 рік володіла Качанівкою одноосібно.

 

За володарювання Почек садибу докорінно перебудували. На місці фантасмагоричного мосцепанівського виник строгий палац у стилі класицизму, тоді ще одноповерховий. Перепланували й парк: від романтика Мосцепанова з тамтешніх витворів зодчества до наших днів у первинному вигляді збереглася лише архітектурна композиція «Романтичні руїни». До речі, з часом походження руїн забулося, і 1859 року Тарас Шевченко, який заїхав до Качанівки, став свідком… археологічних розкопок, що їх розгорнув на цьому місці Василь Тарновський-молодший. Стосовно розбудови садибного ансамблю додам, що після смерті чоловіка щиро віруюча українка Параска Почека (у дівоцтві Остроградська — дочка підкоморія) почала спорудження церкви в стилі ампір, завершене вже після її смерті.

За спільним заповітом подружжя Почек з огляду на їх бездітність Качанівський маєток перейшов до сина Параски Андріївни від першого шлюбу камер-юнкера Григорія Степановича Тарновського (1788—1853). Саме за першого тутешнього Тарновського невдовзі добудували другий поверх палацу. Його центральна частина була увінчана півсферичним декоративним куполом на барабані, спочатку невисокому. Багатьох новацій зазнав садибний парк.

 

Крім того, як повідомляє О.М.Донік, Григорій Тарновський започаткував і поповнював значну колекцію картин західноєвропейських, російських та українських художників, мав високопрофесійні домашні оркестр і театр, створив велику бібліотеку [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 35]. Все це приваблювало до Качанівської садиби немало гостей-митців, зосібна, без перебільшення видатних.

 

Першим у цьому яскравому ряду згадаю великого Миколу Васильовича Гоголя (1809—1852) через те, що з-поміж визначних особистостей він найраніше — у 1835—1836 роках — відвідав Качанівку. Що стосується цього зрадника-перевертня, то скажу лише кілька слів на його захист. Наприклад, не всі знають, що є два варіанти уславленої повісті «Тарас Бульба»: повноцінна Редакція 1835 року, яка налічувала дев’ять розділів, і начебто також гоголівська Редакція 1842 року. В останній кількість розділів зросла до дванадцяти, але маємо справу не з тим випадком, коли це зумовлює покращення якості. Царський цензор знахабнів до того, що сам замість генія величезні шматки (sic!) тексту писав. (Історія повторилася через століття, коли шолоховські помічники доповнювали своїм партійно-чекістським убозтвом текст геніального справжнього автора «Тихого Дону», тобто йдеться про давню, дбайливо виплекану та розвинуту російську традицію.)

 

 

У підсумку маємо, сказати б, гібридного «Бульбу». Порівняймо, приміром, перші дві фрази полковника Тараса (Гоголя не перекладатиму, лише робитиму виділення напівжирним шрифтом). У Редакції 1835 року вони звучать так:

«— А поворотись, сынку! цур тебе, какой ты смешной!»

У Редакції 1842 року вже читаємо (чи треба?):

«— А поворотись-ка, сын! Экой ты смешной какой!»

З другого варіанту зникла Україна, її колорит, її неповторність!.. Хотів був далі про першого видатного гостя Качанівки теревені розводити, та раптом згадав, що мій путівник — «вельми короткий». Тому переходжу до наступного персонажа.

Ним є один із найближчих Друзів Шевченка, живописець і графік Василь Іванович Штернберг (1818—1845), якого Н.Г.Ковпаненко називає одним із засновників українського пейзажного і жанрового живопису [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 660]. Народився митець у Санкт-Петербурзі. Навчаючись у тамтешній Академії мистецтв, літні вакації 1836—1838 років Штернберг проводив в Україні, і насамперед у Качанівці. Завдяки цьому можемо помилуватися Майорським ставом, його узбережжям, парковим фасадом та інтер’єром палацу, а також побачити «на власні очі» тогочасний український водяний млин. Як же палко майстер був закоханий в Україну, як же щиро, справді безмежно захоплювався найрізноманітнішими проявами її краси! І вона відповідала Штернбергові взаємністю, посприявши його фаховому визнанню. У 1838 році живописець був нагороджений великою золотою медаллю Академії мистецтв за втілення саме українського сюжету — картину «Освячення пасок у малоросійському селі» — та отримав звання художника.

 

У тому ж 1838 році Штернберг познайомився з Шевченком. Наступного року Поет присвятив Другові поезію «Іван Підкова». Як відомо, саме Василь Штернберг створив фронтиспіс до першого видання «Кобзаря» (1840) — знаменитий офорт «Кобзар з поводирем». А влітку того ж 1840 року Шевченко зробив на цій Книзі нашого народу дарчий надпис Другові, який від’їжджав до Італії,— свій уславлений віршик «На незабудь Штернбергові». Цю мініатюру першою з творів Кобзаря переклав російською, і було це в 1983-му, тобто тридцять три роки — «життя тому». Навіть у цьому випадку хотів акцентувати увагу представників іншої культури на революційному новаторстві Шевченка в царині віршування. Воно очевидне для тих, хто сприймає вірш у контексті «Кобзаря». А для решти… Тому й «замінив» Шевченкову приблизну риму — асонансом. І не шкодую:

 

НА ПАМЯТЬ ШТЕРНБЕРГУ

(Чуточку вольный перевод дарственной надписи Тараса Шевченко)

В пути по просторам
Земли необъятной

Засмотришься и взгрустнётся,—
Вспомни меня, брат мой!

 

Помер Штернберг, проживши 27 років, у далекому Римі від сухот, тоді зазвичай невиліковних. А я хочу, не відкладаючи, виконати добровільно взятий на себе почесний і приємний обов’язок:

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ ВАСИЛЕВІ ШТЕРНБЕРГУ

 

Дитя Петербурга, його класицизму армади кільватер

          покинув, щоб дух не оглух, не закляк;

це він Україну з такою любов’ю почав малювати,

          Тарасу Шевченку торуючи шлях.

 

Дитя Качанівки, її романтизму він став спадкоємцем,

          (хоча класицизмом просякла й вона),

бо зустрічі з нею, з такою красою, надалі жив днем цим,

          все марив букетом кохання-вина.

 

Дитя України, красуні-країни, де небо безкрає,

          де світиться золотом сонця блакить,

душею невинний, мелодію щастя він барвами грає…

          Хай дивний мотив цей довіку бринить!

 

06.06.16

 

На полотні «У Качанівці, маєтку Тарновського» (будь ласка, див. трохи вище) Василь Штернберг зобразив і себе — за мольбертом. За його роботою спостерігає господар садиби. А праворуч за столом працюють два видатні ровесники. У білому костюмі — наш славнозвісний Микола Андрійович Маркевич (1804—1860), якого нерідко називають першим українським енциклопедистом. Ним стати Маркевичу допомогла чудова освіта, здобувати яку він почав у 1814—1817 роках у Прилуках, у Приватному пансіоні Павла Павловича Білецького-Носенка (1774—1856) — іншого видатного українця, чия творча спадщина, за оцінкою В.В.Томазова [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 279], надзвичайно різноманітна. Білецький-Носенко залишив понад 60 творів з багатьох галузей знання — історії, філософії, медицини, сільського господарства, філології, етнографії, фольклористики тощо…

 

Микола ж Маркевич завершив освіту в 1817—1820 роках у Санкт-Петербурзі — у шляхетному пансіоні для дворянських дітей при Головному педагогічному інституті. У цей період познайомився або, як пише О.В.Ясь, «спізнався» [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 512—513] з визначними російськими поетами Євгеном Баратинським, Антоном Дельвігом, Вільгельмом Кюхельбекером, Олександром Пушкіним, Кіндратом Рилєєвим, іншими діячами високої культури. Надалі сам видав кілька поетичних збірок російською. До них увійшли як власні вірші, так і здійснені Маркевичем переклади світової класики. Проте, мабуть, головними його здобутками в літературній царині стали опублікована в 1831 році поетична збірка за мотивами вітчизняного фольклору «Українські мелодії» та підготовлена протягом літа 1838 — початку 1840 років 5-томна студія «История Малороссии», випущена в Москві в 1842—1843 роках. Сьогодні маємо підстави цінувати цю непересічну працю насамперед за те, за що в середині ХІХ століття її найбільше лаяла російська критика,— за «малоросійський патріотизм» автора. Варто додати, що Маркевич отримав і ґрунтовну музичну освіту. Він навчався грі на фортепіано у визначного ірландського композитора та піаніста Дж.Філда. Згодом став автором збірки обробок українських народних пісень для фортепіано «Народные южнорусские напевы» (Москва, 1840), одного з перших вокалів на вірші Шевченка «Сирота» («Нащо мені чорні брови», 1847) та ін.

 

Під час навчання в Петербурзі «спізнався» Маркевич і зі своїм качанівським застольним сусідом — славетним однолітком Михайлом Івановичем Глинкою (1804—1857), який в одному з листів написав: «Малоросія — обітована земля мого серця» [цит. за: ЕІУ, т. 2 (2004): с. 114]. Приїхавши в Україну 1838 року з метою набору співаків до петербурзької Придворної співацької капели, композитор відвідав Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Фастів, Ромни, Полтаву, Харків, Охтирку. Проте основним місцем перебування Глинки в Україні того року став Качанівський маєток Григорія Тарновського. Крім Миколи Маркевича та Василя Штернберга, одночасно з композитором тут гостював визначний український поет-романтик Віктор Миколайович Забіла (1808—1869). Він був представником українського козацько-старшинського, згодом дворянського роду Забіл, у чиїх руках, як свідчить В.В.Панашенко [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 182], з другої половини XVII до початку ХІХ століття переважно зосереджувалося сотенне і міське управління в Борзні (селом саме Борзнянського повіту Чернігівської губернії в період, що розглядається, була Качанівка). Вірші Забіли «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» Глинка тоді ж поклав на музику, і невдовзі вони ввійшли до числа найпопулярніших українських справді народних пісень. Там само — у Качанівці — було написано перші частини опери «Руслан і Людмила», зокрема «Персидський хор» і «Марш Чорномора», і вперше їх виконав кріпацький оркестр Тарновського. А працювати Глинка найбільше полюбляв у гроті під парковою альтанкою, яка тепер носить його ім’я (будь ласка, див. ілюстрацію).

 

У травні 1843 року з відвідання Качанівки розпочав свою вікопомну подорож Україною великий Шевченко. Від спілкування з господарем маєтку враження Тараса Григоровича були суперечливими. З одного боку, саме на замовлення Григорія Тарновського він намалював свою чи не найзнаменитішу картину «Катерина», а з іншого — селянським оком безпомилково вбачав у власникові Качанівки типового кріпосника.

Пропоную шановним читачам наостанок помилуватися замальовками архітектурних шедеврів і сцен садибного життя, які в середині ХІХ століття любовно зробив талановитий російський художник Олексій Якович Волосков (1822—1882). Що стосується історії прекрасної Качанівки, далі буде.

 

Фотоілюстрації, за винятком знімків, які зробила Тетяна ЧЕРНЕЦЬКА, взято з різномовних Вікіпедій.