Конституція: від декларації до реалізації

09.07.2020 0 Редакция NS.Writer

Збудувати задекларовану Конституцією «суверенну демократичну правову соціальну» державу неможливо без реальної відповідальності політикуму. Правовий інструмент примусу до такої відповідальності ми розглянули в попередній публікації Конституція чекає на «корсет відповідальності». Правлячий клас очікувано блокує новацію.

| Newssky.com.ua

За таких умов демократичним способом примусу до поточного зворотного зв’язку обраних з виборцями може бути лише масова і тривала підтримка суспільства. Яким може бути організаційний суб’єкт громадського тиску?

ПАРТІЇ

Чимало активістів спрямували ресурси на творення партій, які можуть очолити модернізацію країни: разом із змінами до Конституції. Направду такі сподівання є обманом чи самообманом, бо діяльність дійсних партій (на спільній ідеології і цінностях) може відбуватися лише за чесних громадсько-політичних змагань у форматі публічної дискусії. У сучасних умовах публічна дискусія відбувається у ЗМІ якими зараз є телебачення, соцмережі, відеосервіси та інші цифрові медіа-платформи. У нас потужні мас-медіа належать переважно компрадорським олігархам, законодавство дозволяє потрапити до ВРУ лише за їх підтримки, а зворотного зв’язку між обраними і виборцями практично не існує. Отже, не існує можливості чесних партійно-політичних змагань.

Як ілюстрацію можна пригадати спостереження першого віце-президента НАН України Володимира Горбуліна, що реальна стратегічна внутрішня політика — як конкуренція масштабних змістовних проектів — практично відсутня, вироджуючись у принцип “хто кого перекричить”… Це позначається і на всіх внутрішньоукраїнських процесах, хаотизуючи їх і перетворюючи на симулякри самих себе

Відповідно, за таких умов або новостворена партія (та її ідеологія) ніколи не досягне свого потенційного виборця, або буде змушена піти на співпрацю власникам медіа-ресурсів, яким, насправді, ніякі нові ідеології або зміни в державному житті не потрібні. Неважливо, яку саме партію хтось створив чи прагне створити, бо ЖОДНА партія зараз не має перспективи стати НЕолігархічною. Всі наявні партійні проекти (незалежно від того, хто, як їх створює і навіщо) об’єктивно вигідні Системі, бо розпорошують суспільні ресурси і відволікають громадську увагу від екзистенційної проблеми – деолігархізації. Альтернативою для молодої держави може стати давно відомий інший стратегічний шлях, колись вказаний відомим філософом Ортега-і-Гассет: Ефективно об`єднати сучасну націю може лише спільний проект майбутнього – не нав’язаний згори, а вистражданий і усвідомлений усіма активними громадянами.

Про об’єктивну можливість консолідації більшості суспільства говорить той факт, що виборці чотирьох з п’яти парламентських партій досить близькі з ключових питань політики: за вступ України до ЄС — майже вісімдесят відсотків, за вступ до НАТО — більше половини, проти продажу землі — близько сімдесяти. Чи варто витрачатися на бійки цим партіям (якщо вони щирі у своїх деклараціях), коли можна акумулювати ресурси до єдино дієвого спільного проекту?

В Україні склалася не партійна, а квазі-партійна система. Вона сприяє не розвитку країни, а його гальмуванню, зокрема нищить взаємодовіру, як основу соціального капіталу. Кілька малих молодих партій запевняють, що прагнуть змінити олігархічну систему, але вони не можуть об’єднати ресурси в єдину організацію. Запитання чому би не об єднатися заради консолідації, залишається риторичним: кожний лідер хоче бути першим парубком. Нехай лише на селі, але ПЕРШИМ.

Безперспективність партійного шляху до консолідації показала партія Голос, яка потрапила до ВРУ з програмним завданням змінити олігархічну систему. Записала ДО виборів, але мовчить ПІСЛЯ: як і всі інші «парламентські партії». На запитання, чому фракція не подає відповідних законопроектів, чому за кожної нагоди не нагадує про ключову проблему суспільства, одна з депутаток щиро здивувалася: так ми ж маємо усього два десятки голосів.

ОБ’ЄДНАВЧА ПЛАТФОРМА

Розчистити поле для вільного ідеологічного змагання і подальшого формування нормальних партій можливо за спільних зусиль більшості активних громадян – незалежно від їх специфічної ідеологічної орієнтації. Лише масова загальнодемократична позасистемна платформа може змінити Систему, бо лише вона дає сподівання для широкої консолідації. Тому, що:

– Просувати модерну новацію і паралельно долати спротив Системи здатен лише сталий суспільний процес, який за потугою порівняний з Майданом.
– Єдиною легітимною формою подібного процесу є масовий координований рух/платформа.
– Платформа може консолідувати громадян лише навколо привабливої і зрозумілої Мети: наразі – очищення політикуму від цинічної брехні.
– Проект такої Платформи можуть напрацювати лише незалежні дослідники за участі «активних громадян, які вистраждали і усвідомили» життєву потребу спільного проекту.

Подібним шляхом пройшла і отримала перемогу польська Солідарність і деякі інші ініціативи.

Разом з тим, в Україні численні спроби творення об’єднавчого руху не отримують розвитку внаслідок багатьох причин, перша з яких –закритість і непрозорість започаткування процесу. Немає прозорості – немає довіри. Немає довіри – не може бути сучасного масового руху. Щоправда, деякі ініціативи проголошують відкритість і прозорість, але на ділі або не розуміють цих вимог чи не здатні перебороти застарілі уявлення, чи свідомо намагаються ввести в оману суспільство.

Проблема, яку можна назвати постпартійною непритомністю, полягає в тому, що об’єднавчі рухи намагаються творити ті самі люди, які попередні 10-20 років творили партії з усіма їхніми вадами: разом із закритістю і спрямуванням не на співпрацю, а на нищівну конкуренції. Про це свідчить вже перший крок ініціаторів: зазвичай кілька осіб оголошують маніфест/заяву з підписами і закликом ПРИЄДНАТИСЯ до них. Не ОБ’єднатися, а ПРИєднатися.

Не розуміють (чи прикидаються, ніби не розуміють) принципової різниці процесів. Не бачать, що ця технологія не придатна для об’єднавчої ініціативи: бо здатна поєднати лише вузьке коло (party) прихильників. Вони разом раніше творили якісь структури, і вже мають спільне, на жаль хибне, уявлення про майбутній рух «як велику партію». Це все одно, що стратегію розуміти як велику тактику…

Те, що роблять практично всі «об’єднавчі» ініціативи – не об’єднання, а механічне збільшення структури, яка вже має готове осердя і обмежену ідеологію. Що невідворотно веде до свідомого чи підсвідомого відкидання всіх інших ідей і концепцій разом з носіями. Тому масового руху у таких ініціаторів відбутися апріорі не може. На заклики ПРИєднуватися переважно відгукуються не самодостатні, а маргінальні діячі і структури, які не мають нічого крім свідоцтва про реєстрацію.

Якщо ініціатори здобувають (у кого?) кошти, вони рекламуються, і поступово набирають десяток ГО – в більшості пустих. Під такий фіктивний список отримують грант чи солідну пожертву (від кого?), і починають «працювати», поки донори не пересвідчяться, що це чергова бульбашка. І тоді олігархи нададуть наступний транш – бо саме таке розпорошення громадських ресурсів і та ілюзія модернізації, в якій зацікавлені практично всі «донори».

Мабуть, більшість професійних ініціативників цинічно заробляють на штучному розпорошенні ресурсів громадянського суспільства: як антикорупціонери заробляють на безкінечній «боротьбі» з корупцією. Разом з тим, деякі з активістів виконують роль корисних ідіотів, бо цілком щиро вважають, що таким чином можна зробити щось суттєве. «Перший раз не вийшло, бо так склалося, вдруге – бо не тих партнерів обрали, втретє – не допрацювали програмні тези…» Такі «вічні революціонери» ніколи не узнають, що давно стали жертвами відомого ефекту Даннінга-Крюґера.

Як не дивно, практично всі ініціатори з чесними намірами не обтяжують себе вивченням досвіду попередників: бо, ВОНИ то знають. Що там вивчати (це непросто) – гребують навіть просто подивитися результати аналітиків. Не дивно, що найщиріші ініціатори послідовно і невідворотно стрибають по відомих граблях з наперед визначеним сумним результатом.

КРИХТА ПОЗИТИВА

Наразі відомий лише один випадок результативного об’єднавчого процесу – започаткування дослідницької групи Спільний Проект. Щоправда, це приклад консолідації спільної роботи лише експертів, але суть проблеми спільна, як для експертів, так і для активістів. Ініціатори платформи не можуть оминути цей, теоретичний етап і складову частину процесу. Стартова помилка полягає в недооцінці проблеми недовіри в сучасному українському суспільстві взагалі і в середовищі «візіонерів» зокрема. То ж, Спільний Проект від першого кроку забезпечив РЕАЛЬНІ умови максимальної відкритості і прозорості спільної роботи, реальної рівноправності учасників умови:

– Розпочинали співпрацю із запрошення ВСІХ відомих потенційних учасників: аби ніхто з них не почувався штучно обійденим з боку колег;
– Запрошення були як публічними (у профільних мережах), так і персональними – від імені ініціаторів;
– Перша зустріч відбулася без будь-яких попередніх умов з єдиним питанням порядку денного: погодити мету і регламент спільної роботи;
– Під час зустрічі погодили кандидатуру особи, якій доручили скласти і погодити з учасниками публічне повідомлення про зустріч та її результати;
– Повідомлення було розміщено в профільних соціальних мережах і розіслано персонально тим, хто не мав можливості взяти особисту участь в зустрічі;
– Погоджені під час зустрічі Мету і Регламент спільної роботи оприлюднили у відповідних спільнотах для додаткового обговорення на предмет уточнень та доповнень;
– Наступні зустрічі відбувалися за суворим дотриманням регламенту, інколи – з відеотрансляцією і можливістю дистанційної участі відсутніх, що в ті часи (2012 рік) для України було ще дивиною;
– До регламенту спільної роботи включити регулярну ротацію координаторів та модераторів зборів;
– Від перших зборів вирішили проблему інтелектуальної власності учасників. Спільний Проект тримає режим відкритого доступу і є спільним надбанням – ніхто не буде претендувати на першість чи пріоритетність свого внеску;
– Проблему розподілу можливої матеріальної винагороди за інтелектуальні продукти, що будуть напрацьовані під час спільної роботи, Спільний Проект вирішив ідеальним варіантом: учасники відмовилися від матеріальної винагороди за результати спільної роботи;
– Разом з організаційними погодили регламент пошуково-експертної роботи і методологічні вимоги до пропозицій, які подавали учасники.

До ФБ-групи Спільний Проект протягом двох перших років приєдналися близько півтисячі осіб: разом з більшою частиною українських «інтелектуальних» активістів.

Взаємодовіра і ефект колективної думки принесли пакет наукових напрацювань і зібрали комплект спеціалізованих документів, який отримав назву Український інтелектуальний реактор. Частину цих публікацій після адаптації можна буде вмонтувати до Сценарію, як тематичні пазли до великої мозаїки Концепту.

Не дивно, що результат лише цієї роботи отримав позитивну рецензію профільної наукової установи – Агенції досліджень системних технологій.

СПОДІВАННЯ

Наявна закритість і непрозорість об’єднавчих ініціатив веде, в кращому разі, до гальмування бажаного процесу. Наприклад, створений (зверху) Рух опору капітуляції (РОК) буксує котрий місяць, не зважаючи на принадливі гасла і зовнішнє фінансування. Дещо кращі позиції має Рух ветеранів України, який зростав знизу, і склався за принципом круглого столу. РВУ зберігає шанси стати осердям масової консолідації: якщо зможе відкритися і запропонувати суспільству кондиційну об’єднавчу платформу.

Наразі ж, обидва зазначені рухи опанували кожен по своїй суспільній ніші – як можливі партії, але не об’єднання. Творення масової об’єднавчої платформи, як гідна відповідь на виклик часу, на жаль, ще не почалося. Можливо, наявним лідерам історичний виклик незрозумілий чи непосильний, а може, і взагалі непотрібний…

Зачекаємо на вихід до мейнстриму нових, позасистемних лідерів.

| Newssky.com.uaОлександр ТЕРТИЧНИЙ,

консультант з питань публічної соціології,

координатор групи незалежних дослідників Спільний Проект