Конституція чекає на «корсет відповідальності»

25.06.2020 0 Редакция NS.Writer

Конституцію 1996 року дійсно зробили чи не найкращою в Європі: правознавці спрацювали документ майже на «відмінно». Костюмчик шили для прийдешньої України – подібної традиційним демократіям другої половині 20-го століття, що звабили до революції 1991 року.

| Newssky.com.ua

Отримали обманку

Під новим одягом Конституції залишили чимало «кишень», які мали заповнитися громадянським суспільством: його перші паростки вже пробивалися. Поки паростки проростали, їх місце заповнили зозулята – приватні структури, які на той момент «заробили» свої перші мільйони. Святе ж місце порожнім не буває.

Найбільш енергійні, розумні і цинічні вже встигли наколядувати не мільйони, а сотні мільйонів. Тих первинних накопичень вистачило, аби в голодній країні з мільйонами деморалізованих безробітних скупити першу тисячу депутатів, керівників партійних і громадських організацій, ключових фігур виконавчої влади і журналістів. Досить нагадати, як прямо до залу Верховної Ради чорну готівку валізами заносив найбільш відомий тоді з «донорів», якого згодом обрали прем’єр-міністром.

Поступово клієнтела збільшилася і спрямувала законотворчість у річище, яке потрібно не країні, а її патронам. «Починаючи реформи, вони не доводять їх до завершення, але й не блокують зовсім: лише спрямовують в таке річище, яке контролюють для отримання ренти. Так пануючі прошарки мають максимальні прибутки з реформ, а соціальний тягар перекладають на решту суспільства.»

Не дивно, що роки великої приватизації перетворилися на час великого хапка. Коли два олігархи задешево приватизували найбільший в Європі металургійний комбінат, вже ніхто не здивувався. І фікція пройшла би, якби не трапився Майдан 2004 року. Проте, скасованою виявилася лише ця одіозна афера, а майже всі інші оборудки залишилися в силі.

«Державний механізм виявився розібраним на окремі інститути, кожен з яких був приватизований у приватний спосіб. Сьогодні ми маємо країну, якою з допомогою державних інститутів керує корпорація. Це вже не корпоративна держава, а щось інше. У чому це проявляється? Жоден інститут не працює так, як його закладено, — як елемент державної машини».

Це висновок кваліфікованого соціолога-ліберала Андрія Єрмолаєва – особи вельми компетентної: директора (2010-14р.р.) Національного Інституту стратегічних досліджень.

Так відбувалася роздрібна купівля-продаж великої Мрії, яку плекали демократи на початку 90-х. Деякі опинилися серед клієнтели, бо для них лише так можна було отримати звичний хліб з маслом. Система «гроші – влада – гроші* – влада*» запрацювала на повну потужність, і українці замість гарантованої Конституцією «суверенної демократичної правової соціальної держави» (ст.1) отримали феодально-олігархічну систему.

Країна скотилася з першої десятки аж на дно європейських рейтингів: за доходами посіла друге місце в Європі ЗНИЗУ. Політикум навчився віртуозно імітувати все святе: від моральних засад державних керівників до демократії і верховенства права. Імітацію підтримували, вільно чи невільно, більшість іноземних донорів та радників. Обидві сторони запевняли «малих українців», що в цілому країна рухається в правильному напрямку, а деякі зигзаги є тимчасовими і випадковими. Ось створимо нові інституції, підготовимо ще кадрів – буде вам і демократія, і ринкова економіка…

Приховану ваду Основного закону чи не першим вирахував один з провідних авторів тексту професор Віктор Мусіяка. Правознавець оприлюднив висновок: «Набула поширення думка, що Конституція гарантує громадянам права та свободи, належне функціонування встановлених нею інститутів державної влади. Насправді Конституція сама собою нічого не гарантує — навіть власної недоторканності, — якщо в суспільстві та у влади (особливо!) немає традицій і цінності розвиненої політичної культури, механізму реального правового захисту та юридичної відповідальності.»

Відповідальності немає, бо немає громадянського суспільства: місцевого самоврядування, мережі громадських організацій, незалежних профспілок, університетів, інститутів громадської експертизи… Вільна ж преса, яка було зародилися за часів «гласності», в більшості поступово перейшла до власності радянських редакторів, які були не здатні забезпечити рентабельність видань, і вони поступово продавалися владі та/чи майбутнім олігархам. Більшість новостворених дійсно спочатку незалежних медіа також не втрималися: їх змела недобросовісна конкуренція з боку демпінгуючих видань крупного капіталу. Так Україна залишилася без «ланцюгового пса демократії».

Негативний тренд тривожив фахівців-правознавців, які шукати способи лікування Конституції. Але система каналізувала пропозиції в річище комісій з конституційних «реформ». Комісії ж підпорядковувалися президентам: то й результат був заздалегідь визначеним.

Відкидати посилення відповідальності обраних осіб клієнтелі було неважко, бо Венеційська комісія категорично засудила імперативний мандат, який дозволяв дострокове позбавлення депутатських повноважень. Суть заперечення Комісії зводилася до того, що мандат обранцю надають безпосередньо виборці, а забирати воліють на порядок менш легітимні посередники: збори, комісії, фракції чи партійні структури. Таким чином обранця примушують виконувати рішення посередників, а не волю народу, який і в нашій Конституції визнаний ЄДИНИМ джерелом влади.

То, як же можна притягти до політичної відповідальності обрану особу, як не позбавленням отриманої посади?

До цього логічного тупику потрапили більшість правознавців, бо діяли виключно в традиційній представницькій парадигмі: не припускали думки про застосування інструментів ПРЯМОЇ демократії, яку довго вважали небезпечними фантазіями анархістів.

Побачити помилку змогли ініціатори громадської групи дослідників Спільний Проект – завдяки сполученню сприятливих обставин. Першою стала незвична парадигма публічної соціології, яка відкрила процес взаємного навчання професіоналів і громадських активістів. «Знизу» група доносила громадські напрацювання і вимоги до представників «офіційної» науки, зверху — сприяння професіоналів активістам-дилетантам.

Другою складовою «прозріння» стало зібрання і налагодження спільної роботи в одній групі фахівців десятка дисциплін: соціальної філософії, соціології, правознавства, економіки, макросоціальної психології, політології, ІТ-технологій…

Соціологи і правознавці поставили питання так: якщо громадянин подає голос ЗА кандидата, хто може заперечити його право ПОВЕРНУТИ свій голос? Тобто, достроково (до завершення каденції) розірвати угоду з депутатом (партією), якщо обранець порушує умови: голосує всупереч власній програмі і обіцянкам, дозволяє аморальні вчинки, etс. Таким чином, відкликання не буде суперечити аргументу Венеційської комісії: забирає голос саме той, хто його надає. Що може бути більш логічним і справедливим для правової держави?

Проте, реалізувати це право можливо лише повторними виборами. А призначають (чи відмовляються призначати) самі депутати на свій розсуд: бо не мають поточного зворотного зв’язку з виборцями.

Корсет відповідальності для Конституції

Соціологи і програмісти групи першими побачили і найкраще усвідомили, що з початком століття технологічно передові країни вийшли з Індустріального періоду розвитку до Інформаційного. Одним із застосувань ІТ-технологій стало впровадження електронного голосування в кількох країнах. Програмісти запевнили, що кожен поданий голос вже є персоніфікованим, і можна прослідкувати його шлях аж до публічного табло ЦВК. До того ж, зробити ідентифікацію можна й так, що знати про «зміст» буде лише власник: як з банківським рахунком. В такому разі відкликати голос виборець може в будь який момент: якщо користується електронною формою волевиявлення.

Так спільний пошук висік іскру інсайту, і з часом він дозволив Спільному Проектові вирішити проблему, яка чекала на відповідь два тисячоліття: Хто буде стерегти сторожів?

Центральною проблемою представницької демократії завжди був нагляд за довіреною особою. Контроль поточної відповідальності «слуг народу» в більшості демократичних країн здійснюється не прямо, а опосередковано: через громадянське суспільство. Його тривале слабування в Україні певною мірою пояснюється тим, що політичну відповідальність самих громадян гальмує відсутність реального правового інструменту впливати на політику.

Немає права – немає відповідальності. Виборцю нема за що відповідати, бо він не має реальних важелів впливу на політичний процес. Тому сьогодні право голосу сприймається, як знецінений товар. Думка прагматичного виборця цілком логічна: якщо мій голос нічого не вирішує, нащо за нього триматися? Продати – і кульок харчів отримати: з поганої вівці – хоч вовни жмут.

Наявні пропозиції дострокового відкликання депутатів мають той же органічний недолік: передбачають залучення нотаріусів (для завірення угод між виборцями та кандидатами), використання наявних виборчих комісій, або створення представницьких органів, які стануть виконувати волю виборців за їхнім дорученням. Тобто, ці проекти залишають без відповіді сутнісне запитання про сторожів.

Україна потрапила в особливі умови олігархічної системи, і тому має потребу в особливих, власних правових засобах вирішення давньої проблеми. Персональний мандат – це персоніфікований голос виборця, який він подав за обрану особу та/чи партію за умови безперешкодно і оперативно анулювати своє рішення особисто (без посередників) з відповідними юридичними наслідками для обраного.

Логіка Персонального мандату випливає з цивільних правостосунків. Голос виборця – його законна нематеріальна власність. Цю власність виборець дає в кредит виборним особам на термін каденції, за умови, що обранці виконають передвиборні програми/обіцянки. Якщо ж обранець умови кредитування не виконує (наприклад, голосує всупереч обіцянкам), він порушує умови цільового використання кредиту (довіри виборця). Отже, кредитор-займодавець має всі підстави припинити кредитування в той момент, коли пересвідчився у порушенні угоди з боку позичальника.

«Припинення кредитування» може відбуватися тим же способом, як і «надання кредиту»: виборець набирає відповідний код в гаджеті чи комп’ютері – і натискує клавішу enter. Або йде до спеціального банкомату обліку голосів, вставляє картку, набирає код і натискає ту ж саму клавішу. Результат миттєво потрапляє на сервер ЦВК з відповідними наслідками для обранця. Коли/якщо кількість відкликаних голосів сягне критичної позначки (приміром, 20 чи 30%), мандат АНУЛЮЄТЬСЯ автоматично – без втручання будь-яких проміжних інстанцій.

Персональний мандат зніме гостроту суперечності між задекларованим правом формування владних органів, і реальною неможливістю впливати на поточні дії політиків. Такий мандат може стати правовим інструментом очищення і морального оздоровлення суспільства. Внаслідок запровадження новації частка куплених голосів зменшиться до мінімуму: зокрема і тому, що голос в очах власника підніметься в ціні – він стане реально впливати на політикум. І «за вовни жмут» віддати голос погодяться хіба що лічені одиниці.

Соціально-політичний ефект впровадження зручного і надійного (захищеного) голосування та відкликання голосу очевидний: зменшення фальсифікацій і збільшення учасників голосування, зокрема (що особливо важливо) – молоді.

Персональний мандат може стати тим самим корсетом відповідальності, якого так не вистачає саме українській Конституції. Лише з того моменту розпочнеться масова політична просвіта, яка прискорить формування маси свідомих і відповідальних виборців, які якраз і складають основу громадянського суспільства.

Чи варто дивуватися, що серед перших, хто підтримав новацію, виявився Віктор Мусіяка, який публічно підтримав концепцію, і пізніше взяв особисту участь в її презентації.

Відповідно, українська Стратегія має врахувати не лише загальні зовнішні і внутрішні проблеми, а й специфіку країни, застосувати специфічні засоби захисту національних інтересів. Концептуальне уявлення про такий комплексний підхід надає Позитивний сценарій Спільного Проекту.

Разом з тим, з’ясувалося що за наявності найкращої Конституції (чи Суспільного договору), більшість їх авторів не помічають вовка, який всередині їхньої чудової юридичної огорожі, безперешкодно ріже овець. Адже, Віктор Мусіяка не даремно підкреслював: «Насправді Конституція сама собою нічого не гарантує, якщо…»

Про «якщо» – в наступних колонках.

| Newssky.com.uaОлександр ТЕРТИЧНИЙ,

консультант з питань публічної соціології,

координатор групи незалежних дослідників Спільний Проект