Кому потрібна європейська Україна (погляд з 2012 року)

Ексклюзив. Для себе Україну, що є країною Європи, я визначаю як країну зі встановленими однозначними і чіткими взаємними правами.

Це надзвичайно важливо, бо Україна пройшла через трансформаційні процеси зміни форм власності, а це викликало появу абсолютно нового поля прав, які потребують постійного догляду і впорядкування.

Відтак, спробуємо визначити, а кому потрібна така європейська Україна?

Якщо розглянути виконавчу владу, то, для професіонала, чіткі і визначені права – це його робочий інструмент. Але для того кадрового складу, який ми маємо – це «смерть».

Чітко встановлені взаємні права автоматично формують чіткі і зрозумілі обов’язки. В полі повних і однозначних посадових інструкцій непрофесіоналізм виявляється миттєво. Та як же в таких умовах бути нашим виконавцям, для яких вищою ознакою володіння фахом є догоджання керівництву?

А ситуація достеменно така, бо її сформувала саме система невстановлених взаємних прав, де обов’язки розмиті і можуть тлумачитись довільним чином, і тлумачем є керівник. Висновок з цього простий: виконавчій владі не потрібна Європа в Україні.

Якщо розглянути законодавчу гілку влади, то встановлення взаємних прав для депутатів означає, що вони повинні працювати, як галерні раби. Це їх – законодавців – прерогатива і обов’язок знищити всі «поля безгосподарності», встановити чіткі зони відповідальності, визначити об’єкти піклування і догляду та встановити відповідальних і виконавців.

Та нашим законодавцям до цього не стає не тільки снаги, але і фаху. Та менш за тим, можна «запрягти» відповідні інститути, галузеві установи, які покликані цим займатися. Вони можуть підготувати необхідні проекти рішень. Але тоді виникає питання, як бути з тим, що досі, «в ручному режимі», наші можновладці цим займались в індивідуальному порядку?

Питання риторичне, але воно підказує відповідь: законодавчій владі не потрібна Європа в Україні.

Для судової гілки влади нерозподілені взаємні права – це «хліб» («засів»). Я завжди наполягав і наполягатиму: до Суду ставлення має бути лише високоповажне. Але, в цьому разі, я не про Суд, я говорю про систему невстановлених взаємних прав, яка генерує непереборні корупційні спокуси.

І причини слід шукати не в Суді, а в тих кричущих невизначеностях та неоднозначностях, колізіях, які залишив законодавець без догляду. Воістину: держава (суспільство) готує злочин, «злочинець» лише його виконує.

Чи потрібна Європа в Україні для судової гілки влади? Відповідь у мене неоднозначна: в судовій гілці влади, я переконаний, є професіонали, яких менш за все цікавить Європа, а от залишена без реформування система невстановлених прав щиро турбує.

Для бізнесу європейське інституційне поле є мрією, мрією щирою і близькою до відвертого прагнення. Але бізнес прагматичний, він повинен вирішувати щоденні поточні питання. В полі невизначених взаємних прав способи вирішення цих питань не тільки не європейські, а здебільшого позазаконні, і ми їх визначаємо делікатно, як «тіньові».

Його настрої подібні до настроїв водіїв на дорозі: вони проти хабарів в принципі, але це єдиний спосіб без тяганини залагодити питання. Відтак, бізнес – прихильник європейськості в Україні, він може виступити союзником того, хто почне реформи, але, ситуативно, він є заручником обставин.

З цих обставин його потрібно вивести і тільки тоді можна буде стверджувати: бізнесу потрібна Європа в Україні. Поки що це не так.

Для місцевого самоврядування нерозподілені права – це вже давно спосіб існування. Навіщо їм змінювати ситуацію, в якій вони «вирішують питання». Європа самоврядуванню найбільше підходить, але лише як прекрасний привід для відряджень.

Наука та освіта щодо європейськості України найкраще говорить, вона навіть вірить у те, що бажає Україні європейські перспективи. Але це бажання нагадує мені театр абсурду.

В Європі половина наших вишів перестала б існувати через день. А більше ніж половина викладачів наступного дня шукали б собі роботу. Потрібна їм Європа в Україні? На словах – «так», а щиро – «ні».

Питання про бажання європейськості щодо нашої «еліти» риторичне. При перших же ознаках присутності Європи в Україні ця «еліта» піде на смітник історії. То чи потрібна їй така Європа? Звичайно, що ні, тому «багатовекторність» – мета її сподівань.

Що цікаво, то це те, що «багатовекторність» можна розглядати зовнішньополітичним апофеозом розхристаності внутрішніх правових взаємин.

Про європейськість наших партій і їх бажання побудувати європейську Україну можна буде говорити тоді, коли вони насправді стануть партіями. Ні, ознаки партій у них є. У деяких, навіть, виразні, але в більшості наші партії нагадують клієнтели. А це те, чого потрібно позбутися, якщо говорити щиро про Європу.

Поліклініка, школа, ЖЕК (начальник!), будь-яка бюджетна установа тощо; як ви гадаєте, яке враження у виконавців викличуть нові посадові інструкції, сформовані на чітких обов’язках і фахових вимогах? Правильно – Європа їм не потрібна.

Про сільське господарство я навіть не хочу говорити, бо надзвичайно поважаю цих людей, які займаються конче необхідною країні роботою. Але їхню роботу інакше як самоексплуатацією не назвеш. А Європа не знає і не розуміє, що це.

Можна на селі встановити взаємні права? Відповідь: можна і вкрай потрібно. А хто це робитиме? Відповідь: на селі – ніхто. Та, якщо точніше, то цим займаються окремі люди, але до самоексплуатації на землі вони жодного стосунку не мають. Питання: потрібна цим людям Європа в Україні? Відповідь: Боже збав.

Про журналістів я не писатиму. Їм мої підказки не потрібні, вони самі можуть зробити і постійно роблять вибір між «Засадничими принципами «Вашингтон Пост» і «редакційними засадами».

Виникає узагальнювальне запитання: «Так кому ж потрібна Європа в Україні?».

Як це не дивно виглядає у намальованій картині, відповідь гранично чітка – дітям. Нашим дітям! Немає жодного сумніву, що прикриваючись розмовами про «особливий шлях», «багатовекторність» (відчуваєте мотиви?), наша самоназвана кабінетна і посадова еліта побудує собі в Україні «європейські офшори».

У крайньому випадку вона побудує вертольотні майданчики, з яких легко перебереться в ту ж Стару Європу. А наші діти залишаться тут у «багатовекторній» Україні, де їх навчатимуть вчителі, які не вміють вчити, де їх лікуватимуть лікарі, які не вміють лікувати, де їздитимуть вони у транспорті, в якому шофер вважає допустимим «забуханим» сісти за кермо, бо на дорозі стоїть інспектор, з яким можна вирішити питання не по-європейськи.

Завдання майбутнього президента, відповідальних політиків і справжньої еліти – звернути увагу на ті страшенні тотальні розриви між правами і відповідальністю, які виникли внаслідок трансформації власності, усунути їх, а отже, створити умови для формування нової практики дій – нового суспільного договору, про який можна буде сказати, що він європейський.

(сторінками книги «ІМІТАЦіЯ»; 2012 рік)

Валентин Ткач, Чернівці