Коли свіча горить у руках сліпого: про позицію Бухареста щодо ПЦУ

Ексклюзив. У роки великої історичної напруги, коли українська держава бореться не лише за територіальну цілісність, а й за духовну, культурну та церковну незалежність, кожне слово, кожна офіційна позиція сусідніх церков та держав набуває особливої ваги. Те, що промовляється — або мовчки ухвалюється — у столицях православних країн, не є лише богословським міркуванням чи дипломатичним жестом. Це — індикатор глибших процесів: вірності чи відступу, підтримки чи саботажу, братерства чи прихованого імперського реваншу.

У липні 2025 року, на тлі триваючої повномасштабної війни російської федерації проти України та супровідної боротьби за духовну ідентичність, український дипломатичний корпус зробив чергову важливу спробу активізувати міжнародну підтримку на церковному фронті. Посол України в Румунії пан Ігор Прокопчук, виступаючи на пресконференції, чітко і відкрито озвучив звернення до Румунської Православної Церкви з проханням визнати Православну Церкву України як автокефальну, канонічну та рівноправну у родині Помісних Православних Церков.

Цей заклик мав подвійний вимір.

З одного боку — дипломатичний: визнання ПЦУ Румунською Церквою могло б стати ще одним кроком до консолідації підтримки України з боку країн-членів Європейського Союзу та православного світу загалом.

З іншого — глибоко морально-політичний: це визнання стало б символом довіри до Української держави та народу, який уже понад десятиліття утверджує своє право на церковну незалежність, звільнену від московського впливу.

Посол справедливо підкреслив, що такий жест із боку Бухареста не лише мав би духовно-канонічне значення, а й сприяв би зміцненню міждержавних відносин, вибодовуванню нових обріїв співпраці між Україною та Румунією. Особливо це важливо в контексті прикордонних регіонів — таких як Буковина, де мирне співіснування та повага до національних спільнот можливі лише за умов взаємної довіри, а не конфронтації.

З огляду на те, що ПЦУ вже утворила в своїй структурі румунський вікаріат, у якому передбачено гарантії мовної та етнокультурної автономії для румунських вірян, звернення українського посла виглядало виваженим, аргументованим і спрямованим на спільне благо. Воно було не ультимативним, а відкритим до діалогу.

Однак відповідь Румунської Православної Церкви, оприлюднена через медіа, свідчить, що навіть такий дипломатичний жест сприйнято з холодною обережністю — якщо не з явною недовірою. І саме ця реакція вимагає пильного аналізу та осмислення…

Втім, попри це одним із небагатьох тверезих елементів у всьому документі Румунського Патріархату є саме його однозначна й безпомилкова ідентифікація так званої «Української Православної Церкви», очолюваної митрополитом Онуфрієм, як невід’ємної частини Московського Патріархату. Румунська Православна Церква — на відміну від деяких політично мотивованих оглядачів чи спритних релігійних дипломатів — не піддалася ілюзії «незалежності» цієї структури, яку так старанно намагалися створити через декоративні постанови й фальшивий “Собор” у Феофанії 2022 року.

Варто з гідною повагою відзначити: РумПЦ зберегла церковну розсудливість, не погодившись на гру в семантику, ані на політичні спекуляції, які намагались представити УПЦ (МП) як структуру, нібито вже незалежну від Москви. Навпаки, румунська сторона констатує те, що очевидно для кожного, хто має елементарне уявлення про канонічний устрій: юрисдикційна, літургічна та духовна залежність цієї церкви від Московського центру ані на мить не була порушена, а все їхнє словоблуддя жести лише маскувало цю підлеглість.

Фактично, Румунська Церква відмовилася брати участь у фарсі, який було поставлено в київській Феофанії під приводом «відокремлення від Москви», тоді як митрополит Онуфрій жодного разу не назвав себе предстоятелем автокефальної Церкви, а вірність патріарху Кирилу залишилася мовчазною, але міцною.

Цей момент є надзвичайно важливим і симптоматичним. Адже в церковному світі зберігається глибока спокуса поступатися ясності заради політичної вигоди. Проте саме відмова називати чорне білим — навіть тоді, коли цього вимагає дипломатія — свідчить про залишки церковної гідності. У цьому аспекті Румунський Патріархат заслуговує на окрему подяку: він не долучився до легітимізації імітацій, які не мають під собою жодної еклезіологічної ваги.

А попри це у своїй офіційній відповіді Румунська Православна Церква недвозначно окреслила свою нинішню позицію: вона не визнає Православну Церкву України як автокефальну та повноправну Помісну Церкву, яка має бути прийнята у все православному співпричасті. Аргументація тут — відома і не нова: по-перше, відсутність загальноправославного консенсусу щодо Томосу, наданого Вселенським Патріархом у 2019 році; по-друге, тривалий церковний поділ усередині самої України та присутність значного сегмента населення, що зберігає вірність Московському Патріархату, тобто вірність РПЦ МП імені Сталіна.

На перший погляд, така позиція виглядає стриманою і навіть дипломатично виваженою. Проте при детальнішому розгляді вона видає в собі прикру непослідовність, що виявляється як у церковному, так і в моральному плані.

Передусім, слід нагадати, що визнання автокефалії жодного разу в історії не було одностайним від самого початку. Так було з автокефаліями Елладської, Сербської, Болгарської (там взагалі був мордобій), а згодом й Румунської Церков. Жодна з них не була ухвалена «всім православ’ям» миттєво, проте це не стало перешкодою для подальшого поступового утвердження їхнього статусу. Апелювати до необхідності єдиного консенсусу — з погляду історичної реальності — є не більше, ніж риторичним зручним фільтром, який дозволяє уникнути власного визначення.

Більше того, сам Румунський Патріархат визнає, що ПЦУ отримала Томос із рук Вселенського Патріарха — тобто церковного центру, від якого Румунська Церква свого часу теж отримала визнання автокефалії. І тут постає моральна дилема: чи має право Церква, яка сама піднялася завдяки діям Константинополя, тепер знецінювати аналогічний крок по відношенню до іншого народу?

Не менш дивним виглядає й наголос на необхідності діалогу виключно між Константинополем та Москвою, між Другим та «третім» Римами. Складається враження, що українську Церкву як суб’єкта тут просто вилучено з рівняння, немов вона — лише об’єкт суперечки чужих патріархатів. Такий підхід навряд чи можна визнати справді братнім, канонічним чи навіть гідним традицій православної солідарності. А пропозиція скликати Синаксис всіх предстоятелів — на словах виглядає конструктивно. Проте на ділі це радше зручна форма затягування рішення, адже в теперішніх умовах (із блокуванням такого зібрання Москвою) вона є майже утопічною.

Таким чином, позиція РумПЦ, хоча й оформлена мовою «занепокоєного спостерігача», насправді ухиляється від історичної відповідальності. Звернемо увагу й на те, що Румунська Православна Церква в своїй офіційній відповіді окремо зупиняється на становищі релігійного життя румунської національної меншини на території України. Основна увага зосереджена на критиці української державної політики у питаннях, які, на думку Румунського Патріархату, не забезпечують належним чином права румунських православних вірян.

Передусім висловлюється невдоволення з приводу небажання української влади зареєструвати окрему церковну структуру — так звану Адміністрацію Румунської Православної Церкви в Україні. На переконання РПЦвР, ця установа мала б представляти інтереси 127 парафій з румунським етнічним складом, переважно в регіоні Північної Буковини, що нині підпорядковані Українській Православній Церкві (МП). Патріархат підкреслює, що відповідна ініціатива узгоджується з чинним українським законодавством про свободу совісті та організацію релігійного життя, однак залишається нереалізованою.

Окреме занепокоєння викликає ситуація з використанням румунської мови в літургійній практиці. Як приклад наводиться інцидент у місті Чернівці, де храм, що раніше обслуговував румунську громаду, перейшов до Православної Церкви України, а на його фасаді з’явився напис румунською мовою: «Один у трьох іпостасях – Бог». У заяві РумПЦ цей факт трактується як приклад «провокативного контексту» та свідчення сумнівної щирості заяв про міжетнічну злагоду.

У цьому контексті Румунська Православна Церква звертається до українських державних і церковних структур із закликом надати чіткі письмові гарантії щодо поваги до етнокультурної ідентичності румунських православних, дозволу на створення ще одного (проте, що вікаріат межах ПЦУ вже створено) окремого вікаріату, підпорядкованого Румунському Патріархатові (а не ПЦУ), а також забезпечення доступу до літератури і богослужбових книг румунською мовою з можливістю підтримки з боку духовного центру в Бухаресті. А це вже ознака експансії, експансії в церковній обгортці, а це вигідно лише Кремлю.

При цьому у заяві наголошується на необхідності симетричного підходу, адже, згідно з позицією Румунського Патріархату, в Румунії ще з 1990 року функціонує Український православний вікаріат, що має змогу розвивати духовне життя у межах національної ідентичності українців, які мешкають на румунській території.

У цілому, в цьому розділі своєї відповіді Румунський Патріархат наголошує на важливості двостороннього діалогу, який ураховуватиме релігійні, мовні та культурні особливості румунської громади в Україні, із забезпеченням повноцінного духовного буття цієї традиційної спільноти.

У своїй заяві Румунська Православна Церква звертає окрему увагу на позицію релігійних громад румунської етнічної меншини в Україні. Посилаючись на внутрішні консультації з духовенством і мирянами цих парафій, Патріархат зазначає, що значна частина православних румунів висловлює насторожене або навіть відверто критичне ставлення до ідеї переходу їхніх громад під юрисдикцію Православної Церкви України.

Цей спротив, за твердженням румунської сторони, зумовлений кількома чинниками. Передусім — відчуттям нестабільності та правової непевності, які виникли в умовах триваючих процесів зміни юрисдикції парафій в Україні. Частина румунських вірян побоюється, що потенційне офіційне визнання ПЦУ з боку Румунської Православної Церкви може спровокувати адміністративний тиск з боку української держави — зокрема, у вигляді спонукання або прискорення переходу румуномовних парафій до нової церковної структури.

Ці побоювання, як подає їх РумПЦ, не завжди мають під собою підтверджені факти, однак ґрунтуються на емоційному досвіді спільнот, що відчувають себе вразливими як у національному, так і в конфесійному плані. Йдеться, зокрема, про страх утратити зв’язок із усталеною традицією богослужіння румунською мовою, а також із пастирями, які мають духовну чи освітню підготовку в межах Румунської Церкви.

Крім того, існує переконання, що офіційне визнання ПЦУ з боку Бухареста лише ускладнить становище румунської меншини, поставивши її перед складним вибором: або залишатися в УПЦ (МП) без підтримки Румунського Патріархату, або переходити до ПЦУ в умовах недостатньої впевненості у збереженні національно-культурних гарантій.

У цьому контексті РумПЦ наголошує на потребі подальших консультацій із самими громадами та наданні реальних, а не декларативних механізмів для захисту етноконфесійної самобутності. Патріархат зазначає, що його румунські віряни в Україні прагнуть зберегти зв’язок із національною Церквою, при цьому не бажаючи опинитися в епіцентрі міжцерковного протистояння.

Загалом, цей блок свідчить про важливість внутрішнього діалогу, чутливості до настроїв локальних громад і потребу в юридично вивірених рішеннях, які не спричинятимуть напругу в прикордонних етноконфесійних середовищах.

У підсумку оприлюдненої заяви Румунської Православної Церкви простежується чітка стратегія: збереження статус-кво в церковному питанні України та продовження де-факто співпраці з УПЦ (МП), незважаючи на її очевидну та незаперечну канонічну і фактичну підлеглість Москві.

Така лінія поведінки, за всіма зовнішніми ознаками, свідчить не стільки про канонічну обережність, скільки про політичну нерішучість і духовну незрілість. Адже йдеться не про нейтралітет, а про затягування справедливого рішення під виглядом «очікування консенсусу», яке вже саме по собі перетворилося на форму мовчазної змови зі стороною, що веде війну — не лише з Україною, а й з істиною.

У сучасному публічному дискурсі позиція Румунського Патріархату виглядає вразливою до московських впливів — чи то через історичну пам’ять, чи то через певну політичну доцільність; забарвлену етноцентризмом, де національні інтереси румунів стоять вище за спільну православну відповідальність і солідарність із «переслідуваною та мученицькою» Церквою в Україні (тобто РПЦ МП імені Сталіна); і що найприкріше — позбавлену елементарної довіри до української державності, яка поступово і вперто намагається реформувати релігійну сферу згідно з європейськими принципами свободи совісті, етнічного плюралізму та міжконфесійної злагоди.

Викликає глибоку тривогу той факт, що будь-яка етнічна Церква, яка має сповідувати Христа — розп’ятого, правдивого і безкомпромісного — обирає співпрацю з тією інституцією, яка благословляє агресію, вбивства, насильство, руйнування храмів та духовне поневолення народів. Будь-яка Церква, яка шанує Ім’я Господнє і себе саму, не може і не має права схилятися перед Московським Патріархатом, який у ХХІ столітті перетворив себе на інструмент тоталітарної геополітики.

У випадку Румунської Православної Церкви така пасивність є не лише моральним падінням, а й джерелом потенційної дестабілізації в усьому Балкано-Карпатському регіоні. Бо легітимізуючи структури, залежні від Москви, вона випускає з рук історичний шанс виступити за свободу, відповідальність і духовну правду, натомість залишаючись у зоні сірості, яка рано чи пізно обертається духовною катастрофою.

Мовчання перед обличчям неправди — це вже участь у ній. І допоки Церква Христова дозволяє собі тримати нейтралітет там, де проливається кров і спотворюється істина, її мовчання буде свідченням не миру, а страху.

Якщо Румунська Православна Церква й надалі зберігатиме пасивну позицію, схиляючись до збереження статус-кво та співпраці з Московським Патріархатом, це може мати далекосяжні й негативні наслідки.

По-перше, таке небажання зробити рішучий крок на користь визнання Православної Церкви України лише поглибить церковний розкол у самому українському православ’ї та зміцнить московську присутність на українській землі.

По-друге, подібна позиція послаблює авторитет Румунської Православної Церкви в очах світового православ’я, породжуючи сумніви у її незалежності та спроможності бути моральним авторитетом у регіоні. Це, своєю чергою, може призвести до втрати довіри серед власної пастви, особливо серед вірян, які сподіваються на відновлення церковної єдності і духовної чистоти.

По-третє, у геополітичному вимірі подальше співробітництво з Москвою підживлює напруженість у Балкано-Карпатському регіоні, посилюючи етнонаціональні конфлікти та релігійні суперечки, що в довгостроковій перспективі загрожує дестабілізацією не лише церковних, а й суспільно-політичних відносин між сусідніми державами.

Зрештою, така позиція створює небезпечний прецедент, коли християнська Церква, покликана бути світлом істини й миру, перетворюється на арену компромісів із силами, що пропагують розкол, насильство і зраду власних духовних принципів. Це може призвести до духовної деградації як самої Церкви, так і суспільства, яке вона покликана будувати й оберігати.

Ситуація, що склалася навколо Румунської Православної Церкви, ставить перед нами важливі питання не лише канонічного, а й морального порядку. Адже від того, як поведеться ця Церква у найближчі роки, залежить не тільки її власна репутація, а й майбутнє православ’я в регіоні, атмосфера довіри між народами, а також духовна стабільність в епоху, коли мир здається крихким і недосяжним.

Особливо гострим звучить питання: що робитиме Румунська Православна Церква після завершення російсько-української війни? Чи стане вона на бік справедливості, визнання духовних прав українського народу і підтримки його законної Церкви? Чи залишиться на позиціях нерішучості та співпраці з тими, хто сьогодні є агресором і джерелом страждань?

Відповідь на це питання, як ніколи раніше, важлива не лише для церковних ієрархів, а й для всіх вірних, які прагнуть істини, миру та справедливості. Час покаже, чи здатна Румунська Православна Церква стати прикладом духовної мужності й твердої позиції, чи залишиться заручницею політичних кон’юнктур.

Ця дилема — нагадування нам усім, що вірність Христу та Його вченню вимагає сміливості і жертовності. І в цьому випробуванні історія вже давно розставила кожного по місцях.

Іван Верстянюк, релігійний оглядач Newssky.