Коли Москви не було

Ексклюзив. За часів розквіту Київської держави москви не було. Та й звідки було їй взятися серед непрохідних лісів і грузьких боліт Півночі, на землях, які лише щойно почали освоювати дружинники Володимира і Ярослава!? І жили собі люди у згоді, у сродній праці – хтось землю орав, хтось ремесла знав, хтось службу ратну ніс, хтось біля вівтаря стояв, а хтось княжив і володів.

Часом билися русичі з печенігами – а як без цього, війни вирували повсюдно! – та загалом життя було спокійним та мирним. Народ довіряв правителям, не бунтував, і не дивно, що й Володимир, і – по ньому – Ярослав княжили по тридцять п’ять років кожен. Багато можна розповідати про їхні чесноти, та тоді ціла книга б вийшла, і про це вже написано в літописах і хроніках.

Але тут не про те.

Чи не зовсім про те.

Час від часу зловорожі печеніги надсилали до Києва аґентів, щоб просунути ідею фікс – серед непролазних північних хащ побудувати москву. Начебто маячня суцільна – ну кому потрібне місто серед холодів і снігів! Але ні, все частіше печенізькі посланці їздили до князя, просячи дозволу на будівництво. І міркував собі князь: «Задумують щось. Не можуть здолати Русь на полі ратному, так до хитрощів вдаються. Фортецю будувати? Але де – там, де й воювати нема з ким і нема як? Щось недобре замислюють. Але що саме? Москву їм подавай, хай їм грець».

І прочитав князь в одній старовинній книзі, що москва стане новим втіленням Мешеху – давнього народу, що завжди бажав воювати. Не захищати свою землю, не стояти за правду й честь, не повертати колись втрачене своє – але воювати постійно. Воювати, щоб воювати. Все підкорювати й нищити на своєму шляху. Щоб стати, мовляв, третім Римом.

Так ось чого кляті печеніги захотіли! Знайти собі спільника, який зруйнує Київ і підкорить Русь. Та не бути цьому! «Поки я живу, – стверджував князь, – жодної москви не буде в моєму князівстві!». Та печенізькі посли все прибували й прибували. Але князь був твердий: «Навіть не сам я – хоч маю на це право, – а мої дружинники з Княжгеокадастру дозволу на будівництво москвивам не дадуть. І Княжекоінспекція псувати недоторкану природу Півночі, рубати ліси й осушувати болотавам не дозволить!». І верталися посланці до свого хана ні з чим.

А незабаром хоробрі дружини Ярослава Мудрого розбили вщент печенізьке військо. І звелів князь збудувати в Києві Софійський собор, а всю свою державу віддав під опіку Божої Матері. І по тому довго жодні грізні кочівники не нападали на руську землю.

Дуже добре розуміли славні князі київські, що принесе державі й народові москва – тільки збудуй її. Не давали їй збудуватися ні Володимир Великий, ні Ярослав Мудрий, ні Володимир Мономах. Бо знали про наслідки.

Та згодом між княжими синами стали рости чвари, кожен бажав кращого престолу, за що брати між собою завзято билися. Як вести міжусобиці, то чи не краще було б усім разом піти на монголів, які саме зростали у своїй могутності, та й зупинити їх назавжди десь під Уралом? Та ні, всяк став прагнути свого власного, а не спільного добра.

І врешті-решт Київська держава розпалася на окремі князівства, що часто воювали між собою й були не в змозі гідно протистояти спільним ворогам. І невдовзі на Русь посунули монголи та підкорили більшість князівств. І почали давати ярлики на княжіння деяким недолугим княжатам, «славних прадідів великих правнукам поганим».

І один із них – зовні статний, кремезний, довгорукий – таки збудував москву.

Що було далі – знаємо з підручників історії, а останнім часом пізнаємо на власному гіркому досвіді. Сторіччями північний Мешех безнастанно воює, та «перемагає» не так силою війська, як підступом і ошуканством. Як вони собі в Царгорода патріархію випросили? Як прибрали собі до рук Київську митрополію? А як вкрали в українців їхню давню назву – Русь? І, зодягнувшись у шати своєї жертви, стали для цілого світу «рассєянами», насправді не вилізши з боліт дикунства й невігластва.

Понад чотириста років тому Сагайдачний мало не взяв москву. Взяв би, та Варшава не дозволила. І тепер наші звитяжні воїни готові москву знешкодити – але то Вашінґтон, то Брюссель не дозволяють.

А, може, вже час думати й робити по-своєму, не оглядаючись на сьогоднішніх «стратегічних партнерів»? Лише тоді нас у світі поважатимуть. Саме так зробимо Русь-Україну знову великою, як за славних старокиївських княжих часів. Moscua delenda est! Амінь

Андрій Курбський, для Newssky