Коли і чому Росія пішла не туди

Ексклюзив. Серпень 1991 року став відправною точкою для нової епохи в історії пострадянського простору, коли надії на демократизацію і процвітання наповнювали серця мільйонів. Однак, всього через кілька років після тих історичних подій, Росія почала свій відступ від обіцяних шляхів, поступово занурюючись у світ авторитаризму, націоналізму та імперських амбіцій. У той же час Україна, яка опинилася в майже аналогічних умовах, обрала інший шлях, прагнучи до європейських цінностей та незалежності. Виникає питання: в який момент сподівання Росії були зруйновані, а країна звернула на небезпечну стежку, яка привела її глобальної до ізоляції та конфліктів? Ця тема вимагає глибокого аналізу, аби зрозуміти, які внутрішні та зовнішні фактори стали вирішальними у формуванні нової реальності для обох держав.

Зазвичай при відповіді на ці питання, говорять/пишуть, що в середині 1990-х років багато росіян відчували «розчарування» в демократичних перетвореннях через економічні труднощі та загальну нестабільність. Це підживило попит на сильну руку, що в подальшому привело до підтримки авторитарних тенденцій. У 2000-х роках Путін активно відновлював контроль держави над стратегічними галузями, що обмежувало можливості для вільної конкуренції та приватного підприємництва. Це посилило корупцію та зменшило прозорість управління.

Законодавчі ініціативи, які обмежували діяльність НУО та незалежних медіа, призвели до суттєвого скорочення простору для громадської активності та свободи слова. Це ускладнило формування справжньої політичної опозиції. Поширення шовіністичних настроїв та відверте використання радянської та не лише історії для легітимації влади сприяли формуванню імперського наративу, що віддаляло країну від демократичних цінностей.

З роками вибори в Росії ставали дедалі менш прозорими. Виборчі маніпуляції та фальсифікації підривали довіру до демократичного процесу і легітимності влади. Акт агресії, такий як анексія Криму і підтримка сепаратистів на сході України, показали, що зовнішня політика Росії спрямована на відновлення імперського впливу, а не на співпрацю з міжнародною спільнотою. Ці фактори в сукупності створили середовище, в якому можливості для демократичного розвитку значно зменшилися, і країна пішла шляхом, далекого від соціально орієнтованої демократії….

Так воно так, але не все воно так.

Бо подібні процеси відбулася й на всьому пострадянському просторі. Але саме у Росії все це призвело до сучасного стану.

Тим не менш на нашу думку є ще один надважливий чинник, який за інших «рівних» обставин став ключовим. Це на наш погляд, практично повна відсутність декомунізації. Так, адже саме свідомість визначає буття, в тому числі і соціально-політичне. А ось свідомість росіян так і залишилася радянською. Декомунізація Росії не відбулася з кількох важливих причин, і процес цей був ускладнений багатьма факторами.

По-перше, після розпаду Радянського Союзу в 1991 році в Росії не виникло чіткої політичної програми, яка б визначила, як саме реалізувати декомунізацію. У той час, як в інших пострадянських країнах відбувалися значні зміни, Росія залишалася під впливом старих радянських ідей. Багато політиків, які прийшли до влади, зберегли комуністичні погляди/підходи або патерни, а тому не вбачали необхідності в глибоких змінах. У 2000-х роках Росія обрала шлях авторитаризму, що завадило подальшій декомунізації.

Важливим, якщо не визначним, моментом стала ностальгія за радянськими часами, яка почала посилюватися в 2010-х роках та досягла піку в 2020-х під чуйним керівництвом путінських пропагандистів. Ця ностальгія йшла паралельно з млявими протестами опозиції, що розпочалися в 2011 році. Протести, хоч і мали певний резонанс, не перетворилися на масштабний рух, і опозиція залишалася розділеною, без єдиного лідера (вбиті Навальний та Немцов так й не стали такими) чи чіткої стратегії. Це ускладнювало її можливість протистояти режиму. В умовах авторитарного режиму багато людей втрачають віру в можливість змін. Після численних розчарувань у політиці, пов’язаних з нездійсненими обіцянками опозиції, у суспільстві панує відчуття безвиході. Це призводить до політичної апатії, коли громадяни не вважають за потрібне активно відстоювати свої права або брати участь у протестах.

Опозиційні сили в Росії не змогли сформулювати єдину, зрозумілу та привабливу альтернативу існуючій системі. Різноманітність політичних рухів і фракцій часто призводило до плутанини серед населення. Без чіткої програми і лідерів, які можуть об’єднати людей навколо спільних цілей, опозиція залишається слабкою.

На 2024 рік ситуація виглядала ще більш невтішною для опозиції: вона зазнала значних втрат, а репресії проти незгодних посилилися. Багато активістів були арештовані або змушені виїхати за кордон, що ще більше знекровило опозиційний рух. Усе це призвело до того, що ностальгія за радянським минулим стала однією з основних ідеологічних опор/духовних скреп сучасного російського суспільства, що ускладнило процеси декомунізації.

Держава активно використовує пропаганду для формування позитивного образу радянського минулого. ЗМІ, школа з її ідеологічними повіями, тобто вчительками без власного світогляду, контрольовані державою, регулярно висвітлюють успіхи СРСР у різних сферах, таких як космічна програма, промисловість і соціальні «досягнення». Це створює в суспільстві відчуття ностальгії та гордості за минуле, зводячи критику радянського режиму до мінімуму.

Контроль над інформаційними ресурсами суттєво обмежує доступ населення до альтернативних точок зору та об’єктивної історичної інформації. Держава контролює основні медіа, формуючи односторонній наратив. Це ускладнює процеси інформування населення про наслідки радянського режиму та про можливі шляхи розвитку.

Важливим елементом декомунізації є переосмислення радянської символіки. Пам’ятники, назви вулиць та інші символи радянського періоду часто стають предметом суперечок. Наприклад, зносять пам’ятники Леніну, але водночас є значна частина населення, яка сприймає ці дії як напад на їхню історію та ідентичність. Це свідчить про глибокі поділи в суспільстві. Пам’ятники, меморіали та інші символи, пов’язані з радянською епохою, продовжують займати важливе місце в суспільній свідомості росіян. Пам’ятники Леніну, інші радянські монументи та символіка часто залишаються на своїх місцях, навіть коли в інших країнах відбувається їх демонтаж. Це пов’язано з тим, що такі символи сприймаються як частина національної ідентичності. Багато людей вважають радянські пам’ятники частиною культурної спадщини, яка потребує збереження. Це часто використовують як аргумент проти їх демонтажу. У такій ситуації опоненти декомунізації вказують на важливість історичної пам’яті, незалежно від політичних аспектів.

Держава може використовувати радянські символи для легітимації своїх дій. Наприклад, апеляція до «славного минулого» стає інструментом для зміцнення влади, створюючи патріотичний/шовіністичний наратив, який підтримує путінський режим. У такій ситуації демонтаж радянських символів сприймається як загроза національній єдності.

Спроби декомунізації, такі як демонтаж пам’ятників, часто стикаються зі значним опором з боку частини суспільства, яка вважає це проявом незгоди з історією. Такі акції можуть призводити до протестів і конфліктів, що ще більше ускладнює процес декомунізації.

Для багатьох людей радянські символи викликають емоційну реакцію, пов’язану з дитинством, родинними цінностями або відчуттям спільноти. Ця ностальгія може заважати об’єктивному аналізу радянської історії, затримуючи прогрес у декомунізації.

Таким чином, символіка радянського минулого не лише відображає історичні реалії, а й активно впливає на суспільну свідомість, ускладнюючи процеси декомунізації та формуючи політичний дискурс у Росії.

Багато людей пережили важкі часи в 1990-х роках, коли країна переживала економічний колапс та соціальні потрясіння. Цей негативний досвід формує обережне ставлення до змін і ставить під сумнів доцільність нових реформ. Люди можуть побоюватися, що будь-які зміни призведуть до нових труднощів.

Паралельно цьому в останні роки в Росії посилився шовіністичний дискурс, який часто зводить радянське минуле до патріотизму. Розуміння історії через призму національної гордості може зменшити критичний підхід до радянських досягнень, що ускладнює усвідомлення необхідності декомунізації.

Всі ці чинники, взаємодіючи один з одним, створюють складну соціально-політичну ситуацію, у якій декомунізація стає ще більш малоймовірною.

Усе це підкреслює, наскільки важливою є не лише зміна політичного курсу, а й зусилля для формування нової колективної пам’яті та колективної свідомості в суспільстві. Це відбулося в РФ. Саме там зміна політичного курсу була лише поверхневою без глибоких трансформацій у колективній пам’яті та свідомості.

Порівнюючи ситуацію на Росії та в Україні, можна помітити суттєві відмінності в процесах декомунізації та сприйнятті радянського минулого. Радянський ренесанс в Україні, зокрема, почався в середині 2010-х років, зокрема після повернення до влади Віктора Януковича у 2010 році. Цей період характеризувався відновленням публічних дискусій про радянську спадщину, популяризацією радянських символів та культури, а також спробами легітимізації радянських ідей. Але це було сприйнято українцями як заклик до зміни свідомості, особливо в західних регіонах.

В Україні після Революції Гідності 2014 року почалася активна декомунізація, що включало демонтаж пам’ятників Леніну та інших радянських діячів. Законодавчі зміни, такі як закон про декомунізацію 2015 року, закріпили ці процеси на офіційному рівні. У Росії ж, навпаки, пам’ятники Леніну та інші радянські символи збереглися, і їх демонтаж не мав масового характеру.

В Україні, попри спроби радянського ренесансу, більшість населення підтримувала декомунізацію, зокрема через активну роль громадянського суспільства та патріотичних рухів. У Росії ж ностальгія за радянським минулим отримала ширшу підтримку у суспільстві, і багато людей вважають це минуле кращим часом.

В Україні політичні зміни, такі як Революція Гідності та спочатку гібридна, а потім й повномасштабна війна на Сході, спровокували активні дебати про національну ідентичність та спадщину. У Росії ж авторитарний режим Путіна зміцнився, що призвело до зростання шовінізму з використанням радянських символів для легітимації влади.

В Україні процеси декомунізації супроводжувалися переосмисленням історії, в тому числі в контексті Голодомору та інших репресій. У Росії ж історична пам’ять часто обробляється через призму патріотизму, що вже робить критику радянських злочинів майже неможливою.

Таким чином, радянський ренесанс в Україні виявився неуспішним через активні дії суспільства та держави, які прагнули розірвати зв’язок із радянським минулим. Водночас у Росії ностальгія за СРСР знайшла більш стійке підґрунтя, що ускладнює процеси декомунізації та веде до зміцнення авторитарного режиму.

Іншою мовою, Росія пройшла точку неповороту в процесах радянського ренесансу в середині 2000-х років, коли під чуйним керівництвом Володимира Путіна почали активно відроджуватися радянські символи та ідеї. Цей процес набув особливого розмаху в 2010-х роках, коли ностальгія за радянським минулим стала частиною державної політики, використовуваної для легітимації авторитарного режиму та формування національної ідентичності.

На відміну від Росії, в Україні позитивний український націоналізм відіграв ключову роль у захисті країни від повторної радянізації. Після Революції Гідності 2014 року українське суспільство об’єдналося навколо національної ідентичності, активно відстоюючи незалежність та відмовляючись від радянських цінностей. Бандерівський рух та інші націоналістичні традиції стали символами боротьби за свободу, допомагаючи формувати нову, проєвропейську ідентичність, яка не має нічого спільного з радянським спадком.

В той же час, у Росії не виникло подібної альтернативи, здатної запобігти поверненню до радянських ідей. Перші роки після розпаду СРСР, коли Борис Єльцин намагався впровадити ринкові реформи та демократизацію, також супроводжувалися спробами відродження російської імперської ідентичності. Однак ці спроби були непослідовними й часто не мали підтримки з боку широких верств населення. Єльцин намагався впровадити реформи, які мали б зміцнити нову російську ідентичність, однак його політика привела до значних соціальних та економічних потрясінь, зокрема до зростання бідності та корупції.

Багато людей не підтримали ці зміни, адже у свідомості населення залишалися радянські наративи, які не сприяли сприйняттю нової ідентичності. Внаслідок цього спроби Єльцина відродити російську імперську культуру не принесли результатів; сюди можна віднести й те, що було на поверхні: й бездарний пропіарений фільм Нікіти Міхалкова «Сибірський цирульник», візити нащадків династії Романових, канонізацію ново-мучеників тощо. Все виявилося марним, а радянські «цінності» продовжували домінувати.

Медіа й культурні продукти, такі як фільми, книги та вистави, формують суспільні уявлення про минуле. У Росії часто використовуються ідеї «сильної держави» і «великої історії», що може створювати упереджене уявлення про радянський період. Ці наративи активно просуваються через телевізійні програми, що впливає на молоде покоління. На це відреагував й Міхалков, коли зняв продовження «Утомленного солнца» у про-радянському дусі та зі значним вкрапленням пропаганди.

Повертаючись до головної нашої лінії, зазначимо, щобез сильного національного руху, який би протистояв радянським міфам, Росія опинилася у пастці ностальгії за минулим. Путін використав це для зміцнення своєї влади, апелюючи до почуття патріотизму і слави радянського минулого. Й це реально отримало підтримку в народі, що призвело до того, що процеси деградації в Росії стали неминучими. Суспільство, не маючи альтернативних наративів, потрапило в цикл авторитаризму та ізоляції, що загрожує ще більшими соціальними та політичними кризами в майбутньому.

На порівняння з цим, зазначимо, що український націоналізм відіграв вирішальну роль у захисті України від радянізації, формуючи нову, проєвропейську ідентичність. На противагу цьому, в Росії відсутність подібного руху веде до поглиблення процесів деградації та авторитаризму. Без значних змін у суспільстві та політиці, Росія ризикує залишитися в полоні радянських міфів, що ускладнює її шлях до демократизації та відкритого суспільства.

Це стосується ситуації, як у самій Росії та й у діаспорі. Емігранти усіх хвиль з Росії часто страждали від нездорової патріотичної ностальгії, що призводила до прорадянських або, в сучасних умовах, про-путінських симпатій. Часто можна почути фразу: «Стріляли в комунізм/путінізм, а потрапили в Росію». Цей вислів відображає глибокий парадокс: незважаючи на зусилля опозиції та дисидентів, навіть в умовах еміграції, російське суспільство продовжує страждати від упереджень, які ігнорують реалії сучасної Росії.

Це марно, адже таке сприйняття означає лише те, що Росія втратила свою сутність, перетворившись на продовження комунізму чи путінізму. Відсутність здорової альтернативи, подібної до українського націоналізму, призвела до того, що Росія остаточно впала в стан глибокої деградації.

Політика Бориса Єльцина, спрямована на ренесанс російської імперії, виявилася непослідовною і млявою. Його спроби відродити національну ідентичність, при цьому не реалізуючи справжніх реформ, не принесли очікуваних результатів. У підсумку, на місці колишньої радянської держави виникло суспільство, яке не лише не зуміло побудувати нову ідентичність, а й повернулося до старих радянських міфів. Путін, у свою чергу, використав цю ситуацію для запровадження прорадянської пропаганди, що остаточно перетворило Росію на неокомуністичну державу.

У результаті Росія втратила себе, ставши жертвою власних міфів та страхів, виявилася в ізоляції, без ясного шляху до розвитку та модернізації. Ця глибока деградація та відсутність перспектив роблять Росію вразливою до внутрішніх та зовнішніх викликів, що загрожують її стабільності в майбутньому.

Необхідно зазначити, що деякі опозиціонери, які виступають на європейських форумах і стверджують, що війна Росії проти України — це лише війна Путіна, помиляються. Таке сприйняття ігнорує той факт, що значна частина російського населення підтримує цього диктатора та його агресивну політику.

Ця підтримка не є випадковою; вона випливає з глибоких коренів радянського минулого, патріотичних міфів і пропаганди, які Путін успішно експлуатує для легітимації своєї влади. Тому спрощене бачення конфлікту як особистої війни одного лідера не тільки недооцінює вплив суспільства на політику, а й виключає можливість розуміння складності ситуації в Росії.

Ця ілюзія може бути небезпечною, адже вона перешкоджає виробленню реальних стратегій для підтримки демократії та змін у Росії. Замість того, щоб просто засуджувати Путіна, важливо визнати, що значна частина суспільства його підтримує, що є серйозним бар’єром для будь-яких спроб демократичних перетворень.

Виходячи з цього, необхідно усвідомлювати, що справжня боротьба за зміни в Росії має включати не лише критику авторитарного режиму, а й глибше розуміння корінних причин підтримки цього режиму серед населення. Інакше, ці зусилля ризикують залишитися поверхневими і неефективними. А Росія, якпро це писали класики українського націоналізму, так й залишиться загрозою для цивілізованого світу взагалі та для України зокрема. А відмова росіян на всіх рінях їхнього суспільства від диктатора до низів народу, реальна відмова від декомунізації, де факто призвела до повторення злочинів радянського режиму.

Мартин Скавронський, росієзнавець, для Newssky.