Коли падають дерева. Рецензія на сучасний український кінофільм

17.05.2020 0 Редакция NS.Writer

Отак, вряди-годи, почитаєш огляди деяких кінокритиків, та й потрапиш у тенета чужих забобонів, кліше, підліткових комплексів. Тобто, тимчасово відчуєш на собі їхній вплив, а він, гляди, та й продиктує тобі вибір кіно для перегляду, під рубрикою «українське еротичне кіно», або й «кіно з сексуальними сценами»!!! Матка Боска!

| Newssky.com.ua

Афіша фільму “Коли падають дерева”. (Фото Espreso TV)

Отаке й мені було. Карантин, самотність. Ну, то чого б його й не переглянути розрекламоване «українське еротичне кіно» «Коли падають дерева», за сценарієм Марисі Нікітюк.

Ага. Помилилися оглядачі — немає там нічого еротичного, і нічого сексуального, коли хлопець із дівчиною любляться в ніч на Івана Купала — це ж ритуал, майже обов’язок, заповіданий нам нашими предками! Та й темно ж уночі. А тут іще й туман… Або, хіба можна вважати сексуальною сцену розваг літніх людей, коли один дідик вже здійснив у лежачій бабці пенетрацію, а другий, поряд з ними випиває домашньої наливки? Це, скоріше, вирок суспільству. Отже ж, кнури!

Фільм у Марисі Нікітюк вийшов тендітним і ніжним, бо головна його історія розкривається через погляд на світ дитини, яка споглядає події — і дивується тому, що навколо неї відбувається. Спостерігаючи за поведінкою дивних людей, дитина ще думає, ніби то їхнє життя таке, з одного боку таємничо-романтичне, а з іншого, відразливе — і ще не здатна зрозуміти, що то, власне, її життя — ОТАКЕ!

Загальне враження про життя, показане у фільмі: скрізь тотальне насилля. Усі в небезпеці.

| Newssky.com.ua

Режисер і сценарист Марися Нікітюк. (Фото Den Bobrov зі сторінки у Fb)

Трішки дратує і сама система перегляду в компьютері, чи на телевізорі — платиш так само, як за квиток до кінотеатру, а комфорту отримуєш менше. Наприклад, вилазять проблеми зі звуком, бо це вам не кінотеатр — у кожного своя система, і вона інакше налаштована, а підлаштовувати свою аудіосистему під кожен фільм, навряд чи вистачить нервів. Тому, під час цього перегляду, я почув багато шепоту, і не зрозумів і половини слів. Шуми також лунали гучно, а слова — тихо. Хоча, можливо так Авторка підкреслювала, що вчинки важливіші за слова? Слава Богу, це лише перший із фільмів режисерки Марисі Нікітюк, тому вона тут уповні використала усі переваги неофіта, і сміливо випробувала усі експерименти, які сама хотіла втілити, так мені здається. Це похвально.

Нерви цього кіна весь час перебувають на грані фолу. Усі люди, ніби, сваряться, навіть коли голосно сміються. Відчуття ризику, життя там зображено ненадійним. І від ненадійності життя героїв цього фільму рятує секс — тобто щось, що є стабільним. Вічним.

Зображальний ряд фільму «Коли падають дерева» — удався. Таких операторських знахідок і такої гри з екранним зображенням з використанням сучасних технічних засобів, я, на жаль, не помітив в українських кінофільмах, які виходили на екрани пізніше. Можливо тому, що цей фільм було створено у копродукції з маститими європейськими виробниками, які мають і напрацьований досвід, і власну школу, і у якій митців не зносить вниз, до московських прийомів та стандартів, які є тонким льодом, що проламується під довірливими, і глядач знову несподівано тоне у якомусь «совку».

Щодо еротики, знову, вибачте, партнери з Польщі та Північної Македонії, звісно, старалися, але тепер ми знаємо, що, і північно-македонський, і польський еротизм лежить десь недалеко від українського. Я, у справі екранної еротики, більше покладався б на німців, аніж навіть на французів, при усій повазі, та, може, я переситився. Одначе, варто позитивно відмітити, майже пекельні, картини «груповухи», показаної в останні хвилини життя, коли індивідуальне вже відлітає, і на якусь мить устигає охопити поглядом колективне. Готуйся, дитино — ніби попереджає Авторка…

Відверто, сцени пограбування у цьому фільмі виглядають художньо сильнішими за сцени сексу. Шок вибиває глядача із роздумів, і він розуміє, що авторське кіно буває і таким — повчальним — але без засобів схоластики.

А далі — Погоня на автівках!

| Newssky.com.ua

Режисер і сценарист Марися Нікітюк. (Фото Natalia Padun зі сторінки у Fb)

Ось це є саме те, чого я вже давно не бачив в українському кіно! Та ще й коли грішники провалюються у прірву. Це виглядало насправді сучасно і захопливо, хоча й тривало не занадто довго. Та авторам треба було у цій сцені, і врятувати життя головному героєві, і вбити хлопця іншої сексуальної орієнтації (дякую авторам, що він там був, як і хлопчик з розумовими вадами, і літні та малі люди, і тварини, і етнічні меншини, це теж виглядає на вагомий крок українського кінематографа в бік до, вже давно пануючих у світі, стандартів «10%-вої системи», започаткованої Голлівудом, щоб вирівняти можливості для кожного. Чорних людей, щоправда, там не було, бо фільм знімала українська режисерка, яка знає українські реалії), і «обрубати хвости» з не таких метких, як головний герой, друзів, і покарати на смерть поганих переслідувачів. Браво! Усе це разом спрацювало у сцені автомобільної погоні! Глядач у захваті.

Про Туман — символ самотності та загубленості душ у фільмі «Коли падають дерева», треба писати окремі статті. Колись я знайду на це час, і розкладу цей фільм покадрово, ну, коли мене вже запросять викладати кінознавство в університеті імені Карпенка-Карого, не раніше.

Яскравим моментом був вхід дитини до дитячого раю у саду. І те, що ця сцена нагадувала компіляцію зі вже існуючої в іншому фільмі, не послабило її естетичного впливу на глядача. Таких сцен у цьому фільмі могло бути й три. У ній виглядало так, ніби наша Аліса увійшла, але не потрапила до країни чудес…

Хвилююче виглядала сцена прощання дитини з батьком. Її можна переглядати знову і знову. Бо не кожному щастить мати такі спогади зі свого життя, а саме вони й додають нам наснаги витримати усі біди і проблеми, коли життя нас скручує і нахиляє, підпалює і заморожує…

У фіналі кінь із крилами відніс маленьку дівчинку у майбутнє. І це виглядало як зашифроване, та висловлене у символічних картинах, спільне бажання нашого народу. Це й було символом, який пророкує нам гарне майбутнє. Бо поки що, може для когось білий кінь і є символом щастя, та лише не для нас. Тобто, не у цьому фільмі. Тут він є символом життя, що не відбулося. Ну, пояснювати нам не треба — ми й самі усе це бачимо, на жаль.

| Newssky.com.ua

Кадр з фільму “Коли падають дерева”. (Фото зі сторінки у Facebook)

Стрімкість подій і калейдоскоп сцен кінофільму створює чудову напругу, коли хочеться продовження і розвитку історій. Місцями, присутній гарний саспенс, з неочікуваною розрядкою, яка нікого не залишить байдужим. Саме через несподіваність завершення кожної з історій. Так і має бути. І тут Марися Нікітюк, як сценарист — на висоті.

Під час перегляду цього фільму, до мене теж дійшла безнадія, прихована за мальовничими картинами пасторальних буколік, і дивне відчуття незрозумілої провини, коли ти жінка, і з тобою щось, наче, не так…

Щиро дякую Авторці, за те що вона, у своєму фільмі, дозволила й мені зазирнути за той бар’єр, куди не часто сягає чоловіча свідомість.

Схоже, Марися Нікітюк, навіть своїм першим фільмом, намацала головні риси, за якими українське кіно відрізнятимуть у світі (коли нам ще дозволять знімати українське кіно). Я їх ще не розшифрував і остаточно не сформулював, але це щось таке, наприклад, як у іспанському кінематографі, який ми безпомилково упізнаємо за його трагічність. Іспанці так живуть. Вони так бачать світ. І нам теж дозволено через кіно заявити про себе — ми українці — не плутайте нас з іншими.

ВишинськийВолодимир Сердюк
для Newssky


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: