Княгиня Єфросинія-Анна — мати короля Данила: портрет на тлі історії України, Візантії та Європи

 Ексклюзив. У кожній великій історії — чи то держави, чи династії — настає мить, коли від сили меча важливішим стає слово жінки, її мудрість, її стійкість. У темні роки по смерті князя Романа Мстиславича, коли земля хиталася під натиском ворожнечі, зради й вторгнень, світло не згасло — його тримала одна жінка. Не коронована імператриця, не грізна володарка, а мати, вдова, княгиня — одна з тих, хто, не підносячи голосу, говорить від імені цілого роду.

Про неї писали обережно, згадували уривчасто, а ім’я її часом губилось у хроніках. Але постать ця — Єфросинія, знана також як Анна — випростується з-під пилу літописів як символ жіночої витримки в добу буремних змін. Княгиня, що прийшла на Русь із глибин Візантії, несучи не лише кров імператорську, а й гідність служіння. Її історія — це не просто доля жінки при великому князі.

Це — історія опори державності, історія материнства як місії, історія того, як одне серце могло зберегти трон для двох дітей і вивести дім Романовичів до нового злету.

На зламі двох століть, коли єдина колись Київська Русь розсипалася на окремі володіння,а велика спадщина Рюриковичів занурювалася у безперестанні змагання за престоли й честь, явився муж державного розуму — князь Роман Мстиславич. Нащадок князів волинських і галицьких, Роман зумів у 1199 році об’єднати два могутніх князівства — Волинське й Галицьке — в одну державу, що стала щитом Руси й оплотом законної влади серед безладу княжих чвар. Його сильна рука приборкала свавільних бояр, його військова слава гриміла від берегів Сяну до степів половецьких, а слава державника, що прагнув не тимчасової влади, а ладу для цілого народу, зростала щоденно.

Підвладний йому став навіть Київ, хоча і не був він більше серцем політичного життя. Сам Роман виступив із планом високої державної мудрості: обрання великого князя не за волею сили, а з-поміж шести гідних — згодою й однодушністю. Але провидіння зупинило його руку. У 1205 році, в розквіті сили, князь Роман загинув у засідці під Завихостом, на польських межах, і цим відкрив шлях новим випробуванням для свого роду, землі й держави.

Це був час, коли доля вимагала не лише мужів при зброї, а й жінок із твердим серцем і ясним розумом. На політичну арену вийшла Єфросинія — знана також під чернечим іменем Анна —дружина Романа й мати майбутнього короля Руси. Її шлях, як і шлях її чоловіка, був укладений не на м’яких перинах, а серед бур і тиску великих геополітичних зрушень.

У той час, коли Візантія хиталася від внутрішньої нестабільності й наближалася до падіння під натиском хрестоносців у 1204 році, політичні шлюби служили містками між народами, запорукою згоди й співдії. Союз князя Романа з візантійською принцесою був не лише актом особистого вибору, а дипломатичним жестом між двома великими традиціями —Руссю-Україною та Царгородом.

У житті великого князя Романа Мстиславича, що зумів поєднати у своїй особі волю володаря й прозорливість державотворця, ключову роль відіграв не лише меч, але й союз родинний. Його перший шлюб був із Преславою, донькою князя Рюрика Ростиславича — жінкою, про яку джерела мовчать майже повністю, згадуючи лише, що він розлучився з нею у 1197 році, змусивши прийняти чернечий постриг. Якою була причина розриву — нам не відомо. Та вже незабаром, близько 1200 року, князь Роман бере шлюб удруге, цього разу — із жінкою виняткової вдачі, долі й походження.

Її ім’я викликало й викликає суперечки до сьогодні. У галицько-волинському літописі вона згадана як «веліка княгиня Романова», без означення імені. В українській традиції закріпилося ім’я Анна, але водночас численні джерела й історики ототожнюють її з візантійською принцесою Єфросинією,позашлюбною донькою імператора Ісака ІІ Ангела, що двічі обіймав трон у Константинополі. Її ім’я Анна, як слушно гадають дослідники, могло бути чернечим іменем, прийнятим на схилі літ. Та незалежно від іменної традиції, сама її постать заслуговує на найвищу увагу.

Про її шлях до Руси оповідає також Нікіта Хоніат — візантійський історик і свідок епохи. За його свідченням, батько, ще до першого вступу на престол, віддав малу Єфросинію до монастиря, спорудженого спеціально для неї в Царгороді. Там вона виховувалась до повноліття, аж поки її дядько, імператор Олексій ІІІ, що узурпував трон та осліпив її батька, не вирішив видати її заміж за князя з Русі — могутнього Романа Мстиславича. Цей союз був більше, ніж політична угода: у ньому зійшлися долі двох світів — грецького та українського, що вбачали одне в одному не ворога, а союзника перед лицем спільних загроз.

Бо у ті часи на обрії вже згущувалась тінь половців, а шлюб князя Романа з візантійською принцесою мав зміцнити фронт цивілізаційної оборони проти кочової стихії. Сторони прагнули одна й того самого: миру на кордонах, злагоди між християнськими державами, упорядкованої спадковості й вивищення державного авторитету.

Шлюб приніс не лише союз, але й потомство — двох синів, Данила та Василька. І хоча Роман не довго прожив по тому, союз із Єфросинією став не тимчасовою дипломатичною комбінацією, а джерелом нової династичної гілки, що вплинула на майбутнє не лише Волині й Галича, але всієї Русі-України. Її діти стали державцями, її виховання стало їхнім моральним і духовним фундаментом, її походження забезпечило авторитет їхнього дому у візантійсько-латинському світі. Це була жінка, що несла в собі не лише кров імператорську, але й поклик служіння. І той шлюб, хоч і укладений за політичною доцільністю, увійшов у літопис історії як союз рівних — гідного князя і вродливої духом княгині, що разом вивели свою родину на найвищу вершину епохи.

Смерть князя Романа, яка прийшла зненацька серед воєнного походу, не тільки обірвала життя великого мужа, але й залишила Русь без керма, а його малолітніх синів — без батьківського проводу. У ту мить, коли звиклий до чоловічого проводу світ затремтів під вагою невизначеності, на передній план вийшла постать жінки — не слабкої вдови, а княгині, що тримала на собі залишки державної рівноваги. Єфросинія, донька імператора й мати спадкоємців руського престолу, стала регенткою, захисницею дому Романовичів, а в певному сенсі — й останнім бастіоном законної влади у Галицько-Волинському князівстві.

З перших днів після смерті мужа вона діяла твердо й розважливо. Усвідомлюючи, що її сини ще не здатні взяти у свої руки кермо держави, вона почала правити від імені старшого — Данила, чинячи владу законну, хоч і нестійку. Та вороги не забарились. Зі сторінки літопису підноситься тінь Рюрика Ростиславича — того самого, чию доньку Роман колись відлучив від себе. Одержимий бажанням помсти й претензіями на владу, він рушив на Галич із військом, до якого приєдналися чернігівські Ольговичі та половці — вірні союзники усіх, хто прагнув хитнути рівновагу Руси.

Перший напад було відбито, та вже наступного року орди рушили знову. Єфросинія, що не мала у своєму розпорядженні ні військової сили, ні достатньої кількості вірних бояр, звернулась по допомогу до Угорщини — до короля Андраша II Арпада, що називав її «ятрівкою», тобто натякав на родинний зв’язок, бо Ісаак Другий був одружений на угорській принцесі Маргариті-Марії. Їхня зустріч у містечку Сянок на прикарпатських теренах мала політичну вагу: угорський король визнав її за матір законних спадкоємців та надіслав військову допомогу, захистивши Галич на певний час.

Та всередині князівства діялося лихо ще тяжче за зовнішню навалу. Галицькі бояри, що колись корилися залізній руці Романа, тепер знову виявили свавілля. За намовою вигнаного раніше боярина Володислава Кормильчича, вони закликали на князювання сіверських князів — онуків Ярослава Осмомисла, синів Ігоря, героя «Слова….», сподіваючись від них ласки до боярських привілеїв. Але потім через їхній тиск на боярство цих князів повісили на головній площі міста. Почався новий раунд політичної боротьби. У таких умовах Єфросинія змушена була залишити Галич із дітьми. Вона відступила не як переможена, а як мати, що передусім дбала про безпеку своїх дітей.

Подальший її шлях був шляхом вигнання й пошуку захисту. Вона оселилася спершу у Володимирі Волинському, але й там її застрашували гінці нових галицьких володарів. Не бажаючи ризикувати життям своїх синів, вона рушила далі — до Кракова, під опіку князя Лешка Білого, в землях якого загинув її чоловік. Тут Єфросинія прийняла важке, але необхідне рішення: її старшого сина Данила, п’ятилітнього, відправили до угорського двору, аби виховувався при королівській особі. З нею залишився менший — Василько.

Материнське серце рвалося на частини, розлучене з дитиною, і навіть у чужоземному Кракові вона не мала спокою. Але попри все, вона не занепала духом і не зреклася великої мети — зберегти спадщину свого роду, захистити династичну гідність і підготувати синів до повернення у велику гру. Не будучи ні воєводою, ні володарем у зброї, вона виявила себе як політична провідниця, що діяла хитро, обачно й у межах честі.

Польський князь Лешко Білий

Її регентство стало виявом того, що сила жіночого духу, підкріплена благородством походження і вірою у Боже проведіння, може утримувати в рівновазі цілу державу. Вона не просто тримала трон за своїх дітей — вона зберегла тяглість правління і забезпечила їм майбутнє. Ці роки — то роки смутку, втеч, дипломатичних зусиль, внутрішніх і зовнішніх викликів, але водночас — то роки духовної твердості, що зродила новий розквіт Руси в особі її синів.Зазначимо, що після втрати Галича й вимушеного вигнання зі своїх володінь княгиня Єфросинія опинилася в тяжкому становищі, позбавлена не лише трону, але й постійної опори серед мінливих обставин. Втім, навіть у такій ситуації вона не скорилася. Залишившись у чужих краях, вона продовжувала пильно дбати про права своїх синів, виявляючи помірковану твердість та витримку, властиві особам царського походження.

Проект ікони Короля Данила

В Кракові, під зверхністю Лешка Білого, вона діяла обачно й цілеспрямовано. Попри обмежені ресурси, змогла підтримати свій авторитет як удовина княгиня і, згодом, домоглася важливого дипломатичного здобутку.

У 1214 році, попри тривале відчуження від галицької політичної сцени, вона переконала князя Лешка передати її синам Перемишльське князівство — гідну компенсацію за тимчасову втрату їхнього спадкового права на Галич. На той момент у Перемишлі княжив Олег Всеволодович, що не вирізнявся приязню до роду Романовичів. Саме тому передача цих земель стала не лише юридичним актом, але й свідченням тривалих дипломатичних зусиль княгині. Вона не володіла військом, не мала значної боярської підтримки, але змогла завоювати довіру й авторитет через послідовність, спокій і вміння вести розмову з тими, хто володів реальною владою.

Минуло ще кілька років, і волинські володіння, що по смерті Романа були розділені на уділи, почали поступово об’єднуватися під рукою її синів. Тут також не обійшлося без впливу матері: саме її витримка в роки вигнання забезпечила легітимність повернення дітей до княжого становища.

У той самий час, коли землі Галичини були захоплені угорською короною за Спішською угодою, Єфросинія тверезо оцінювала політичну реальність і спрямовувала зусилля на зміцнення позицій у Волині. Показовим є й той факт, що у 1215 році угорський король Андраш ІІ добився від Папи Іннокентія ІІІ дозволу на коронацію свого сина Коломана як короля Галичини й Володимирії. Але навіть такий титул не зміг затьмарити прав, які зберігали за собою нащадки Романа — і в цьому частка княгині значуща. Її дипломатичне мовчання в потрібні моменти і розважливість у діях відігравали подеколи більшу роль, аніж галасливі походи чи декларації.

У 1219 році її старший син, Данило, одружився з донькою князя Мстислава Удатного — шлюб, що зміцнив позиції роду й відкрив шлях до повернення в Галичину. Тим часом Єфросинія, спостерігаючи за дорослішанням своїх синів, відходила від активної політики, не залишаючи, однак, ані духовного впливу, ані порадницької участі.

Вона, як ніхто інший чудово розуміла, що існує межа, за якою державна велич відступає перед величчю духовною. У княгині Єфросинії — доньці імператора, дружині державника, матері короля — ця межа пролягала не в зовнішніх втратах, а у внутрішньому піднесенні. Її останній земний шлях увінчався прийняттям чернечого постригу, що став не втечею від життя, а його найвищим підсумком.

З огляду на традицію та збережену літописну згадку, ім’я Анна, яким вона постає в українській пам’яті, — це її чернече ім’я, прийняте, коли вона залишила світську владу й обрала вищу форму служіння — молитву за синів, рід і Русь.

На тлі епохи, сповненої мечів і зрад, цей акт виглядає особливо піднесено. Від княгині при владі — до вдови в бігах, від регентки — до черниці, яка мовчки тримає духовний щит над домом своїм. У цьому постригу — вся повнота смирення і гідності: вона не кинула поле боротьби, а перейшла на рівень, де боротьба точиться не за трон, а за душу народу.Її чернецтво — це продовження материнства в духовному вимірі. Як колись княгиня Ольга стала першою християнкою в роду й завершила свій шлях у пості та молитві, так і Єфросинія-Анна, відроджуючи цей архетип, дала Русі приклад жінки-молитовниці, що сильніша за політичну громовицю. Однак, її постриг — не кінець, а корона її земного служіння, не зречення, а вища форма державної опіки — у тиші келії, у нічній молитві за синів, які ще стояли на порозі слави й випробувань.

Коли княгиня полишила земні повноваження, вона обрала місце не випадкове, а глибоко промовисте. Монастир у Столп’ї, поблизу Холма — не просто відлюдне місце, а серце родового світу, духовна опора її сина Данила, майбутнього короля Русі. Цей монастир — опікувана обитель дому Романовичів, постала як тихий бастіон віри, де матері давалося завершити життєвий шлях під захистом того, кого вона сама виховала до царської гідності. Тут, серед співу псалмів і зворушливої простоти монашого життя, вона провела останні роки — не в забутті, а в живій пам’яті й молитві.Її присутність у Столп’ї — це зовнішнє мовчання, що зберігало внутрішній вогонь: заради синів, заради Русі, заради збереження спадкової тяглості в молитві й тиші. Вона, що не мала армій, але мала дух, не втратила сили — лишень змінила її вектор. Обравши Столп’я, княгиня Анна обрала не самоту, а місце зустрічі з вічністю. Там, де гасне гомін світу, народжується спокій. Там, де замовкає слава, починається свято тиші. І ця тиша — не безсила, бо саме в ній визрівав мир серед її синів, в ній закладалося нове політичне відродження Русі.

Минають роки, зростають діти, змінюється політична мапа, а материнське серце залишається непорушною віссю, на якій обертається все. Навіть коли Єфросинія вже не була при владі, навіть коли чернеча схима закривала її земну славу, вона залишалася невидимою, але відчутною присутністю у житті своїх синів — насамперед Данила, що згодом стане королем Русі

Історія не зберегла прямих свідчень їхніх зустрічей чи листування. Але літописна інтонація, вибір дій Данила, його виваженість, здатність приборкати гнів, не мстити поспіхом, а будувати мудро, — усе це промовляє мовою духу: він чув голос матері, навіть коли не було її поруч.

У 1219–1220-х роках, коли Данило повернувся до великої політики, княгиня Анна вже перебувала в обителі. Проте її сила впливу не зменшилась — навпаки, стала тоншою, але глибшою. Молитва матері в Столп’ї — була його опорою у темні хвилини сумнівів; її постать — світлом у хиткому полі княжих змов.

І коли настав вирішальний момент — питання прийняття корони, що відкривало Русі новий історичний вимір, — останній голос, до якого Данило прислухався, був голос матері. Галицько-волинський літопис згадує її у 1253 році, саме в контексті поради: прийняти корону, аби укріпити законну владу в добу загрози монгольської навали. А так могла відразу сказати лише донька імператора Візанітії.

Це була не амбіція честолюбної вдови, а мудра вказівка жінки, що знала вагу символу і час для рішучого кроку. Тим словом — скромним, але історично вирішальним — Єфросинія завершила свою земну місію, благословивши не лише сина, а й ідею Русі, як коронованої сили.

Русь XI–XIII століть знала чимало князів, але значно менше знала братів, що не воювали між собою. Удільна система, амбіції, боярські інтриги — все це з покоління в покоління роздирало роди, ставлячи братів один проти одного. І в цьому контексті цілісність дому Романовичів — є винятком, який заслуговує особливої уваги. Цей виняток має ім’я. І це не лише Данило, не лише Василько — це княгиня Єфросинія, їхня мати, що виховала їх у дусі взаємної поваги, стриманості й вірності роду. Замість політичного заповіту вона залишила етичний кодекс: стояти не один проти одного, а разом — проти зовнішніх ворогів, і не ділити спадщину, а множити її гідно. Її вплив — не в наказах, а в прикладі, не в програмах, а в молитовному стані духу, що виховав у них відчуття спільної місії.

І коли Данило, уже як король, не повстав проти брата, не вигнав його з уділу, а утвердив Василька як співволодаря — це не був лише державний розрахунок. Це була відповідь сина на материнське виховання. Відповідь гідна великої жінки, яка посіяла в душі дітей не зерна заздрості, а зерна згоди.

Саме ця невидима гармонія між братами дозволила дому Романовичів устояти тоді, коли падали інші династії. І, можливо, у ній — найглибше історичне досягнення княгині. Бо створити союз — може володар. А зберегти братство — може тільки мати.У постаті княгині Єфросинії втілено трійцю найвищих жіночих покликань — матері, що оберігає життя, княгині, що рятує державу, і християнки, що береже дух народу.

Не маючи формального трону й не володіючи військом, вона у вирішальний час стала тією, що втримала нитку законної тяглості, коли Русь хиталася між боярським свавіллям, зовнішньою навалою та династичним хаосом. Не залишивши по собі політичного трактату, вона залишила виховання, яке було могутнішим за десятки грамот: виховання Данила Галицького — першого короля Русі, державника, миротворця, стратега й православного мудреця в латинському світі.

Як і княгиня Ольга — перша серед руських жінок, що прийняла хрест і стала на чолі держави, — Єфросинія вийшла з тіні чоловіка після його смерті, коли все навколо валилось, а діти залишились без опіки. Вона не пішла шляхом примусу чи сили — її влада була владою слова, молитви і стійкості.

І та, й інша завершили своє життя в чернечому чині. У цьому акті — глибока типологічна спорідненість: обидві залишили Русі спадщину, що ґрунтувалася не на воєнній перемозі, а на вірності в обставинах, де зраджували навіть князі. Їхній образ — ікона православної жіночої державності, тихої, але незламної.

Постать княгині Єфросинії свідчить: історію творили не лише чоловіки при зброї, а й жінки при молитві. Її мудрість — не показна, а витончена; її влада — не гучна, а дієва; її віра — не декларативна, а втілена у щоденному подвигу.

Вона стала архетипом християнської княгині, що оберігає дім, мир, рід і спадкоємність, — не заради слави, а з обов’язку. І саме тому після неї Русь вступила в нову епоху: з короною, дипломатією, внутрішнім упорядкуванням — і ця епоха не могла б настати без її духовного ґрунту.

Існує припущення, що як черниця Олена (ім’я, яке могла прийняти на схилі літ у великій схимі), княгиня Єфросинія згадується у джерелах під 1288 роком — на похороні князя Володимира Васильковича. Її смерть, найімовірніше, сталася у 1288–1289 роках.Вже наступного року князь Мстислав Данилович, один з її онуків, спорудив над її могилою каплицю свв. Іоакима і Анни — символічний жест, що поєднує шану до прародичів Марії і Христа з вшануванням родоначальниці династії.

Місцем її поховання став стародавній Володимир, духовний центр Волині, освячений не тільки святістю, але й пам’яттю про княжу велич.Її життя було подвигом вірності, стриманості, терпіння й мудрості, що утримали Русь у момент глибокої кризи.Її вплив — глибший за владний і ширший за регентський мандат.

У зв’язку з цим видається слушним і виправданим підняття питання про можливість канонізації княгині Єфросинії-Анни як благочестивої княгині й подвижниці, що виявила християнські чесноти в житті громадському, родинному й монашому. Її приклад — не лише історичний, але й духовно актуальний для нашого часу, коли шукаємо взірців вірності, гідності й любові до української землі, Церкви й народу.

Мартин Скавронський, для Newssky.