Кесареве кесарю, а Боже Богові (Матвія 22: 15-22)

Вираз «Богу-Богове, а кесарю-кесареве» відомий всім. Він має біблійне походження та вживається в значенні «кожному своє». А люди не дуже розумні вже на прислів’я його перетворили та навіть зовсім встигли перекрутити глибинний сенс. Тому почнемо ми сьогодні з самих витоків. Передісторією питання до Господа Ісуса є подушний податок, який люди повинні були платити Римській державі, окупаційній . Зелоти (радикали) виступали проти податку, але фарисеї неохоче його платили. Перш за все, фарисеї хотіли заманити Спасителя в пастку. Податки їх особливо не цікавлять. Ісус Христос був не зовсім м’який з фарисеями, він постійно нападає на них та критикує за їх впертість.

Христос же попросив дати йому монету та запитав у фарисея, чий портрет на ній зображений? Почувши відповідь, що на монеті зображений Цезар (кесар), Ісус вимовив відому фразу «віддавайте кесарю-кесареве, а Богу-Богове».

Фарисеї не були дурнями. Насправді вони були дуже розумними саме так, розумними (навіть освіченими) людьми. Але для них було ясно: Ісуса Христа потрібно вилучити з соціуму, будь-якою ціною. Тому на таємній зустрічі вони придумали питання із секретом. Вони хотіли запитати Його, чи правильно платити податки, які вимагав римський імператор.

У розділі 22 Євангелія від Матвія розглядаються питання, якими три різні делегації євреїв намагаються влаштувати пастку для Господа Ісуса. Розкриємо всі обставини даної справи по пунктах.

22: 15,16 на сцену історії виступають фракції фарисеїв (традиціоналістів) та іродіан (західників, свого роду прото-атлантистів). Ці дві фракції часом були заклятими ворогами, але стали друзями завдяки загальній ненависті до Спасителя. Їх метою було обманом змусити Христа зробити небезпечну політичну заяву. Для цього вони використовували спірне серед іудеїв питання, а саме, як слід поводитися по відношенню до імператора. Деякі євреї відмовилися підкоритися язичницькому правителю. Інші, наприклад, іродіани, були в цьому відношенні більш терпимі.

22: 17 Спочатку Йому лестили за Його чистоту характеру, чесність та мужність. І тоді поставили важке запитання, а «чи законно давати податки імператору чи ні?» Якби Христос відповів «ні», то він не тільки виступив би проти іродіан, але і був би звинувачений у заколоті проти римського уряду. Саме фарисеї Його і звинуватили б. Якби він сказав «так», Він виступив би проти закоренілого націоналізму євреїв. Він втратив би більшу частину співчуття серед простих людей — співчуття, яке до цих пір заважало лідерам усунути його. Якби Він був за це, Він би прийняв римське правління. Це було неуявним для благочестивих іудеїв. Тому що римський імператор дозволив поклонятися собі як богу. Поклоніння йому порушувало першу заповідь. Справжня дилема!

22: 18,19 Спаситель відкрито назвав їх лицемірами, які просто намагаються зловити Його. Потім Він попросив її дати йому динарій, монету, якою платили податки римлянам. Кожен раз, коли євреї бачили зображення і титул імператора на монеті, їм неприємно нагадували, що вони знаходяться під язичницьким правлінням та податками. Динарій повинен був нагадати їм, що їхнє рабство було результатом їхнього гріха. Якби вони залишилися вірними Яхве, то ніколи б не виникло питання про сплату податків кесарю.

22: 20,21 Потім Ісус Христос запитав їх: «чиє це зображення і напис? Вони були змушені відповісти: «імператора» (у класичних перекладах — кесаря, в німецьких — кайзера). Тоді Господь сказав їм: «віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові». Питання бумерангом повернувся до них самих. Вони сподівалися зловити Ісуса Христа на податковому спорі. Але Він вказав, що вони не дали Богу того, що Йому належить. Як не прикро, вони заплатили імператору належне, але забули про Божі вимоги до їхнього життя.

Відповідь Ісуса Христа показує, що віруючий має подвійне громадянство. Він несе відповідальність за підпорядкування людському уряду та його фінансову підтримку. В його обов’язки не входить паплюжити начальство, або навіть скидати уряд, якщо в тому немає нагальної необхідності. Він повинен молитися за можновладців. Як громадянин неба, він зобов’язаний коритися Богу. Якщо коли-небудь виникне протиріччя між ними, то він повинен спочатку коритися Богові (Дії 5:29).

Коли ми цитуємо вірш 21, багато хто з нас підкреслюють частину про кесаря і недбало ігнорують частину про Бога — це та сама помилка, за яку Ісус Христос дорікав фарисеїв. Коли фарисеї почули його відповідь, вони зрозуміли, що не можуть протистояти Йому. Все, що вони могли зробити, це піти в подиві.

При цьому Христос підловлює фарисеїв на слові їх же питанням: Чи дозволено це? Отже: чи є на те воля Божа? Податкова монета із зображенням імператора повинна давати інформацію. Але в ньому міститься тільки половина відповіді: «віддайте імператору те, що належить імператору». Тільки тоді Спаситель ставить свою родзинку: «і віддайте Богу те, що належить Богові». Тому Він надає кожному вирішувати, чи відповідає те, що він дає імператору, волі Бога.

Треба окремо зауважити, що в західних регіонах України, які були під владою австрійських імператорів відповідь Христа часто тлумачилася на користь світських правителів. Хто служить імператору, той служить Богу, проповідували деякі проповідники різних конфесій. А хто служить Богу, звичайно, служить і кесарю (кайзеру). Вірність імператору та вірність Богу, любов до батьківщини та віра були в їхніх очах єдині. Але при цьому вони абсолютно неправильно зрозуміли Спасителя. Бог вище кесаря для Нього та Його послідовників. Жодних якщо і але.

А сьогодні? Кайзер Карл вже давно зрікся престолу і Сам постраждав за Христа як мученик і страстотерпець. Проте, мудра відповідь Спасителя світу актуальна і для нас у наш скорботний час. У нашій демократії ми, християни, є одночасно державою і церквою, нацією і народом Божим. З цієї причини не може бути питання: кому я вірний — державі чи церкві? Неправильний варіант. «Пастка», в яку ми не повинні бути заманені сьогодні більше, ніж Христос був тоді. Як християни ми віддані як державі, так і Церкві.

Але ми розставляємо пріоритети: я можу та повинен виконувати свої громадянські обов’язки, поки вони не суперечать волі Божій. Тому, як громадянин цієї держави, я дозволяю собі керуватися тим, що вважаю правильним як християнин. «Віддайте імператору те, що належить імператору», — цієї відповіді було б достатньо. Це вже говорить про те, що імператор не має права на все. У другій частині, «віддати Богу те, що належить Богу», Ісус Христос розглядає специфіку віри фарисеїв. Тому що скрупульозне дотримання релігійних правил та законів не відповідає тому, чого насправді хоче Бог.

Повернімося ж до витоків цієї фрази.

1. Йшлося про податки і лояльність владі. Спаситель спеціально запитує про монету. У Римській імперії ходило безліч різних монет і жетонів. Але податки збиралися тільки імперською римською монетою. Подать на храм збиралася спеціальною храмовою монетою.

2. Для юдеїв римські монети були ритуально нечистими. Вони містили зображення «божественного цезаря», а тому по суті були кишеньковим ідолом.

3. Природним був поділ на три головні групи з різними підгрупами (зелотами, зокрема). Повернуся до того, з чого ми сьогодні почали. Як вічно і завжди в будь-якій країні були партії «західників» (іродіан), фарисеїв і тих, кому все однаково. Та ще. Ревно переживали про народ 10% за і 10% проти, а іншим 80% було байдуже. Аби не змінювався традиційний уклад життя.

Проте. Було одне величезне але. На боці «західників» була збройна сила. Влада і ресурси. А тому абсолютна більшість жителів іудеї платили подати імператору та були формально лояльні. Але морально підтримували тих, хто не платить. Морально, але не більше. Рим та його імперія бачився якимось абсолютним злом. А боротьба за політичну незалежність Ізраїлю, — абсолютним добром. Але навіть це «добро» 80% підтримували швидше на словах. Ось за ці пасивні душі і йшла боротьба. І це питання багато глибше ніж питання грошей та загального закону. Це питання авторитету.

Тут потрібне розрізнення Царства Божого та царства кесаря, міста земного та міста небесного (за святим Августином). І тут потрібно проявити тверезість до якої закликає Господь.

Перше, законні вимоги навіть незаконної влади треба виконувати. Яким би не був поганим тиран, а злодійство і вбивство, віровідступництво і перелюбство так і залишаються гріхами і беззаконнями. Не втримаюся і нагадаю, що багато з тих, хто вважає себе християнами (в Швабростані і не тільки), виправдовували розбій і бандитизм бойовиків-сепаратистів у Донецьку, на тій підставі, що нібито влада в Україні захоплена «фашистами» та нібито «українська держава не існує».

Істина в тому,що красти та грабувати не можна навіть у нацистській Німеччині 1933-45 рр., навіть у сучасній КНДР. Тому що це заповідь, встановлена не владою, але Богом. Красти, вбивати і т.д. не можна навіть в «неіснуючій» державі.

Друге. Навіть якщо законна влада вимагає собі ставлення як до божества, вимагає презумпції сумлінності своїх дій, це незаконно! Теодицея може бути спрямована тільки на Бога. Ніяка земна влада не має права претендувати на це. Навіть, якщо влада об’єктивно хороша.

І тут ось яка проблема. Не можна цю проблему «розрубати сокирою». Рішення, що Боже, а що кесареве має прийматися в кожному окремому випадку. Здається ніби правда тут на стороні тих самих 80%, а вже це невірно.

Правда у Бозі та в Його справедливості. І ситуаційно вона може бути і з «західниками», і з традиційниками, і з обома разом, і ні в однієї зі сторін. Просто потрібно чесно шукати саме Бога і справедливість, праведність, а не «правильної» партійності.

Основа присутності Бога у житті суспільства, зовсім не прапорець з написом «Бог», і не вміння жонглювати цитатами з Біблії, але прийняття природи людини як вона є у своїй феноменологічній повноті. Людина в повноті свого феномена шукає повноти буття, яке знаходить лише у Бозі. І підміна Бога на який-небудь з рукотворних ерзаців нічого крім біди не несе.

А особливість «пуританської» (старообрядницької, фарисейської, радянської, атеїстичної та тому подобних типах) моралі це саме бажання обмежити особу Бога. Починаючи звичайно з заперечення особистості людини. Ось такий парадокс. Що б бути особистістю людина повинна сприяти Богу, а в результаті бажання «стати богом» людина втрачає свою особистість. А це старе, як наш світ. Це питання ще Адам не подолав.

І як би красиво не називалися концепції і теорії «колективного раю своїми руками» всі вони ведуть до рукотворної філії пекла (радянського, рашистського і т.д). З цієї точки зору набагато більш зрозуміла концепція апостола Павла про «неспасительність» Закону. Не можна створити статут норм, що гарантує праведність людини. І заповіді Старого Завіту — це не шлях до Бога, а щось на зразок відбійника на шосе, або таблички «не влазь, бо уб’є» на трансформаторі високої напруги. Тому особистість людини потребує не в заповідях або «правильної інформації про Бога», а особистість людини потребує Особи Бога.

А для цього потрібно змогти зберегти особистість людини. Ось саме це і заперечують тоталітарні режими. Хто не читав, раджу роман Євгена Зам’ятіна «Ми». Коли «Я» людини примушується до розчинення в безликому «ми». І проблеми особистості людини заперечуються, і поміняються потребами безликої групи-«ми», тоді в такому суспільстві легко та невимушено створюються умови, за яких психопат-маніпулятор захоплює владу граючи на низинних пристрастях людей.

Страх, злість, ненависть, гординя і заздрість раптом переходять в розряд чеснот. Диявол каже людині, — «відмовся бути людиною, розчинися в натовпі, і тобі можна буде легко заздрити, вбивати, красти, ґвалтувати і ненавидіти». Для слабкої особистості це величезна спокуса. Для «сильної» особистості — тим більше. Єдиний спосіб позбутися від цієї спокуси бути особистістю у Бозі, у Христі Ісусі, який став та є людиною, Боголюдиною.

Це на персональному рівні. А на суспільному рівні, досить розуміти, що завдання суспільства не створити на землі рай, а всього лише не допустити пекла. Звичайно, підлість світу цього нікуди не поділася. І брехня на троні. І насильство простує парадним маршем. І сльозам, і горю людському немає кінця.

На закінчення наведу слова святого рівноапостольного Кирила, вчителя слов’ян (у мирському житті він був високопоставленим візантійським аристократом, в його жилах текла і слов’янська, і царська кров): «не імператору ні папі римському, але тільки Богові служіння моє».

А для того, щоб бути вірним Богу та виконувати Його волю дуже важливо мати «правильну точку опори». Звідки нам знати волю Божу в кожному конкретному випадку? Величезна спокуса підмінити волю Божу на щось інше. Наприклад, на волю корпорації церковних менеджерів на чолі з земним предстоятелем. Або, що набагато гірше на волю голови державної влади. А ця воля може бути чисто політичною. Взагалі на землі маса бажаючих нав’язати свою волю під виглядом Божої. І одне іншого варто. Тому важливо мати саме духовний зір (ведення Бога). Не володіння інформацією про Бога, не теологічну освіту, а внутрішнє надприродне (!!!) пізнання. Для чого і необхідні чесноти, щоб вдало розрізнити де воля Божа, а де наші хотілки, або навіть не наші, а чергового «кесаря» (австрійського, римського, або іудейського, етнічний фактор, тут не головний).

Ексклюзив

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов), доктор богословських наук