Карта, що зраджує кордони: як угорський реваншизм проникає на Закарпаття

Ексклюзив. Межі держав визначаються не лише картами, а й свідомістю людей, що живуть на цій землі. Коли чиновник на офіційній посаді дозволяє собі публічно демонструвати символи, які натякають на перегляд кордонів, це вже не просто особиста ностальгія, а політичний сигнал. Особливо якщо йдеться про Закарпаття—регіон, який завжди знаходився у зоні особливої уваги сусідніх країн. Україна десятиліттями бореться за свою територіальну цілісність, а сьогодні ця боротьба триває не лише на фронті, а й у кабінетах, де розвішують карти «Великої Угорщини» та виконують гімни іноземних держав.

Арпад-Бачі Пушкар, «Сюртовський Орбан» – акт ліцемірства. Угорська символіка в його офіційному робочому кабінеті.

Чи можна залишати такі речі без уваги? Чи можна вважати їх безневинними? Досвід доводить, що будь-яка байдужість до подібних проявів лише розв’язує руки тим, хто мріє про зміну кордонів. Якщо ми не реагуємо сьогодні, завтра ці «символи» стануть частиною реальної політики. І тоді буде запізно.

Арпад-Бачі Пушкар, голова Сюртівської ОТГ, вкотре опинився у центрі скандалу, пов’язаного з демонстрацією проугорських поглядів. Це відбулося у лютому 2025 року, коли стало відомо про карту «Великої Угорщини» в його службовому кабінеті. Це вже стало відкритим фактом, бо потрапило у Всемережу, а раніше ми це бачили на власні очи, але не змогли засняти.

Мапа так званої «Великої Угорщини» серед українських символів.

Карта, яка охоплює території сучасного Закарпаття в складі Угорщини, є недвозначним натяком на прагнення відродити кордони, що існували до 1920 року, коли за Тріанонським мирним договором ця територія остаточно відійшла від Будапешта.

Мапа Тріанонського договору

Подібні дії з боку Пушкара не можна списати на історичну ностальгію. Вони мають чітке політичне забарвлення та свідчать про свідоме ігнорування українського суверенітету.

Розташування цієї карти серед українських державних символів у його кабінеті створює облудний контраст: зовні – лояльність до України, всередині – прихильність до угорських реваншистських ідей. Це показове поєднання виглядає не як випадковий збіг, а як продумана інформаційна стратегія, що спрямована на підрив української ідентичності Закарпаття. Така двозначність створює облудний контраст між зовнішньою лояльністю до України та фактичним просуванням угорських реваншистських ідей.

Це класична тактика інформаційної війни—створювати ілюзію відданості державі, одночасно формуючи альтернативний дискурс, що суперечить її інтересам. Угорська влада вже тривалий час використовує подібну стратегію щодо закордонних угорських громад, зокрема в Румунії, Словаччині та Сербії, де через культурні, освітні та політичні програми намагається зміцнити свій вплив.

Символічні жести у політиці мають велике значення, особливо коли вони виходять за межі особистих уподобань і стають частиною публічного дискурсу. Карта, яка включає територію сучасного Закарпаття до складу Угорщини, є яскравим нагадуванням про ідеї перегляду кордонів, що неодноразово звучали в угорському політичному середовищі.

Ця карта була частиною політики Угорщини ще з початку ХХ століття, коли Тріанонський договір 1920 року змусив країну, союзницю Великонімеччини втратити значні території, включаючи Закарпаття. З того часу концепція «Великої Угорщини» залишалася важливою частиною угорської національної ідеології. Вона активно підтримується правими силами, такими як партія «Фідес» на чолі з Віктором Орбаном, а також ультраправими рухами, які відкрито виступають за відновлення історичних кордонів. Те, що місцевий український політик використовує такі символи у своєму робочому просторі, свідчить про його приналежність до певного політичного табору і про системність реваншистських настроїв серед частини місцевої еліти.

Угорські претензії на Українське Закарпаття

Проте цей інцидент далеко не перший у біографії Пушкара. Ще у 2020 році під час першої сесії ради Сюртівської ОТГ він разом із депутатами виконав угорський гімн.

Така поведінка стала приводом для гучного суспільного обурення, оскільки символічний акт продемонстрував не просто повагу до угорської меншини, а фактично проголошення політичної прихильності до Будапешта. Це був цілком свідомий політичний сигнал, який продемонстрував, що частина представників місцевої влади мислить у координатах угорського політичного дискурсу, а не українського державного суверенітету. Це частина ширшої інформаційної війни, в якій будь-яке послаблення української позиції використовується зовнішніми силами для дестабілізації регіону. І якщо на такі дії не буде належної відповіді з боку держави, це лише заохотить подальшу політичну експансію, яка може мати реальні наслідки для територіальної цілісності України.

Реакція на цей випадок була цілком прогнозованою: громадськість та державні органи розцінили його як політичний жест, що ставить під сумнів лояльність представників місцевої влади до української державності.

Сам Пушкар намагався виправдатися, посилаючись на те, що серед депутатів Сюртівської ОТГ є велика частка представників угорської національної меншини, яка співала цей гімн як молитву (тоді питання, а чому не заспівати «Отче наш» угорською, точно не було б ніяких претензій). Однак ця аргументація не витримує критики. В жодній європейській країні не практикується виконання гімнів інших держав на офіційних засіданнях органів влади. Подібні дії є радше характерними для проросійських окупаційних адміністрацій, що влаштовували підняття російських прапорів у Донецьку та Луганську у 2014 році та співи богомерзотних радянських пісень. А потім почалася відверта вакханалія з червоними ганчірками не першої свіжості, яка згодом переросла в окупацію окремих регіонів України.

А ситуація із співанням гімну Угорщини та розташуванням карти у кабінеті Сюртоського Орбана є частиною системної політики Угорщини, спрямованої на зміцнення свого впливу в регіоні. Бо пропаганда ідей «Великої Угорщини» через культурні, історичні та політичні механізми є добре відомою стратегією Будапешта, яку він активно застосовує до сусідніх держав. І те, що подібні погляди відкрито демонструє місцевий голова громади в Україні, має стати тривожним сигналом для всіх, хто переймається питанням державної безпеки.

Україна не може дозволити, щоб на її території безкарно поширювалися ідеї територіального реваншизму. Відсутність належної реакції на такі випадки створює небезпечний прецедент, який може призвести до поступового розмивання української ідентичності Закарпаття. Адже будь-яка спроба легітимізувати символи чужих територіальних претензій є не лише політичним викликом, а й інформаційним вторгненням, що працює на підрив державності.

Політична позиція Арпада Пушкара вже давно викликає сумніви щодо його справжньої лояльності до України. Демонстрація карти «Великої Угорщини» в службовому кабінеті — це лише останній із численних епізодів його прореваншистської діяльності. Те, що цей випадок відбувся саме на Закарпатті, ще більше підсилює його загрозливий характер.

Регіон, який історично був ареною геополітичного протистояння між кількома державами, не раз ставав об’єктом зовнішніх впливів. Після розпаду Австро-Угорщини, а згодом й Чехословаччини, Угорщина намагалася повернути собі ці території, що стало можливим у 1939 році завдяки підтримці Гітлера. Тоді угорські війська окупували Закарпаття, що призвело до репресій проти місцевого українського населення. Відлуння тих подій до сьогодні використовується в угорському політичному дискурсі, що формує відповідне сприйняття Закарпаття в сучасних угорських політичних колах.

Пушкар, фактично, сприяє поширенню цих ідей. Його діяльність вписується в політику угорського уряду, який активно підтримує автономістські настрої серед закарпатських угорців, фінансуючи місцеві організації, культурні програми та навчальні заклади. Через такі механізми поступово створюється паралельний інформаційний простір, у якому мешканці Закарпаття дедалі більше орієнтуються не на Київ, а на Будапешт. Мапа «Великої Угорщини» у кабінеті сільського голови є лише одним із проявів цієї стратегії.

Однак Україна не може дозволити, щоб територіальний реваншизм отримував дедалі більше легітимності через подібні дії. Потрібна системна політична відповідь на такі виклики. Це стосується як інформаційної політики, що має викривати подібні прояви та пояснювати їх небезпеку, так і посилення контролю за діяльністю місцевих політиків, які займають державні посади, але просувають ідеї, що суперечать українському суверенітету. Україна як держава, що веде боротьбу за свою незалежність і цілісність, не може залишати без уваги жодні прояви політичного реваншизму та територіальних зазіхань з боку сусідніх країн. Особливо небезпечними є спроби прихованого інформаційного впливу, який підриває єдність суспільства та формує альтернативний політичний порядок денний для окремих регіонів.

Закарпаття є однією з найчутливіших зон у цьому контексті, адже історично за цей регіон вели боротьбу кілька держав, а його етнічний склад завжди був різноманітним. Саме тому будь-які прояви реваншистських настроїв, зокрема з боку угорської політики, мають отримувати жорстку та принципову відповідь з боку української держави.

Спеціально зазначимо, що такі дії Сюртовського сільського голови містять у собі серйозні загрози для української державності.

По-перше, він сприяє розмиттю національної ідентичності серед закарпатських угорців, формуючи у них відчуття приналежності не до України, а до «угорського світу». Це підриває основи громадянської єдності та створює передумови для майбутніх конфліктів, оскільки будь-які спроби України зміцнити свій вплив у регіоні можуть сприйматися як «утиски» угорської меншини.

По-друге, такі дії дають Угорщині додаткові аргументи у міжнародній політиці, які вона може використовувати для тиску на Україну. Зокрема, Будапешт уже неодноразово блокував євроатлантичну інтеграцію України, аргументуючи це нібито порушенням прав угорської громади.

Саме тому реакція на подібні прояви має бути жорсткою та безкомпромісною. Українська держава повинна чітко артикулювати свою позицію щодо реваншистських ідей і не допускати їхньої легітимізації на власній території. Для цього необхідно посилювати контроль за діяльністю місцевих чиновників та політиків, особливо у прикордонних регіонах, і запроваджувати механізми відповідальності за дії, що підривають державний суверенітет.

Водночас важливо зміцнювати інформаційний простір Закарпаття, щоб українська ідентичність серед місцевого населення не ставала жертвою політичних маніпуляцій. Держава повинна активніше працювати з молоддю, підтримувати україномовні навчальні заклади та розвивати культурні проєкти, які сприятимуть інтеграції регіону в загальнонаціональний контекст. Без цього будь-які політичні заходи будуть лише тимчасовими рішеннями, що не вирішують проблему в довгостроковій перспективі.

Прояви прихованого сепаратизму та інформаційного реваншизму не можна сприймати як окремі випадки. Вони є частиною ширшої стратегії, спрямованої на підрив територіальної цілісності України. Історія вже не раз демонструвала, що ігнорування подібних сигналів може мати катастрофічні наслідки. Саме тому Україні потрібна комплексна та рішуча політика, яка не залишатиме місця для подвійних стандартів і територіальних спекуляцій.

Мапи можуть бути невинним історичним артефактом, а можуть ставати політичним маніфестом. Особливо, якщо вони висять у кабінеті офіційної особи та зображають не існуючу державу, а її фантом, омріяну «Велику Угорщину».

Чи можна вважати це випадковістю? Ні. Це усвідомлений крок, який працює на реваншистську політику сусідньої країни, підживлюючи ідеї перегляду кордонів та створення лояльної до Будапешта автономії. Те, що подібні речі відбуваються в Україні, має насторожити не лише державу, а й усе суспільство. Адже у сучасному світі гібридна війна починається не з гарматних залпів, а з інформаційних сигналів, які готують ґрунт для майбутніх дій.

Нам не потрібно вчитися на власних помилках — історія вже показала, чим закінчується легковажність до подібних викликів. У сучасному світі війни не завжди починаються з танків. Іноді вони починаються з «історичних мап» у кабінетах чиновників. Україна вже платить величезну ціну за право бути соборною державою, і цей урок занадто болючий, щоб повторювати його знову.

Ворог не завжди приходить зі зброєю в руках. Часто він заходить через двері під виглядом «культурної підтримки», «захисту нацменшин» та «спільної історичної пам’яті». Він підкуповує, формує потрібний інформаційний фон, розхитує ситуацію, аби потім одним махом перевести питання автономії у площину політичних ультиматумів.

Закарпаття — це Україна, а не Угорщина. Це — не територія компромісів, не розмінна монета у геополітичних іграх Орбана, а частина держави, яка має бути захищена на всіх рівнях. Бо якщо ми не зробимо цього зараз, завтра ті, хто сьогодні вішають карти «Великої Угорщини», вимагатимуть зовсім не символічних поступок. І тоді буде запізно.

 Шандор Рудь та Лайош Надь, брати-мад’ярони (м. Берегово).