Канаді слід прийняти – Північноатлантичний Договір не про романтику

Ексклюзив. Миролюбна країна протягом 75-річної історії Альянсу намагалася здебільшого опікуватися розвитком політичних, культурних зв’язків. А останніми роками лише половина військових спроможностей Канади готова захищати мир. Та на сьогодні цього занадто мало.

Канада серед засновників Альянсу

Північноатлантичний Альянс був заснований у 1949 році, і Канада — одна з тих країн, що його утворили після Другої світової війни. Дванадцять держав Європи та Америки спільно ухвалили рішення стримувати військову агресію. Так тривало протягом більшої частини другої половини XX сторіччя. Збройні сили НАТО не брали участі в жодному бою за альянс за весь період Холодної війни.

НАТО формалізувалося з підписанням Вашингтонського договору в столиці США 75 років тому, коли 12 західних демократій, включно з Канадою, об’єдналися проти експансіонізму Радянської Росії в Європі, та він повернувся в агресивнішій формі.

Утворення Альянсу й започаткувало побудову через шість років конкурента — Варшавського договору комуністичних країн на чолі з Радянським Союзом.

Конкуренція між цими двома альянсами кілька разів ставила світ на межу ядерної війни, зокрема в жовтні 1962 року та листопаді 1983 року.

Коли Холодна війна закінчилася, постали нові загрози. НАТО довелося змінити колишню роль. Альянс почав реагувати на кризи. З початку 1990-х років триває збільшення кількості та типів операцій і місій НАТО.

На сьогодні до Альянсу долучається все більше європейських країн, і зокрема Україна задекларувала своє прагнення набути членства в організації. 75-річчя — чималий термін, і він свідчить про довіру до цього союзу.

Мета НАТО полягає в тому, щоб допомогти зупинити конфлікти між країнами та захистити свободу та безпеку своїх членів у військовий чи інший спосіб. Якщо одна з держав-членів зазнає нападу, договір містить пакт, який вимагає від інших прийти їй на допомогу.

Канада робить внесок у міжнародний мир і безпеку, захищаючи свої інтереси в інших країнах. Вона працює з НАТО як союзник, щоб допомогти відновити мир і убезпечити ті частини земної кулі, де є конфлікти.

Канада може добровільно надати ресурси для операції або місії під керівництвом НАТО. Члени CAF (Canadian Armed Forces) служать у місіях НАТО в межах внеску Канади в альянс. Це робиться через офіційний процес у контексті військової конструкції.

Канадське об’єднане оперативне командування (CJOC) відповідає за більшість операцій CAF. До них належать операції та місії, які підпадають під дію альянсу НАТО. CJOC забезпечує військове керівництво, а також формує та розсилає необхідні оперативні групи. Спеціальна група охоплює усіх членів CAF і активи для конкретної місії. Це може бути наземна, повітряна або військово-морська операція або така, що містить елементи кожної з них. Місія спланована у такий спосіб, щоб оперативна група CAF виконувала дуже конкретні завдання, куди її скеровують.

Ймовірно, не всі знають, що Канада була тією країною, яка наполягала на політичній ролі Альянсу. Саме Канада, член-засновник НАТО, була однією з перших країн, що запропонувала ідею трансатлантичного оборонного утворення. Тісно співпрацюючи з американськими та європейськими колегами, канадські учасники перемовин допомогли розробити 14 статей Північноатлантичного договору. З самого початку ця країна акцентувала, що НАТО має бути не просто військовим пактом. Альянс має сприяти розвитку усіх видів співпраці між своїми членами. З моменту підписання Північноатлантичного договору Канада брала повну участь у діяльності НАТО, включно з розташуванням військ у Європі на час Холодної війни. Зрештою, ця держава працювала над розширенням визначення безпеки в НАТО, наполягаючи на цивільних її аспектах, а також сприяючи розвитку військового потенціалу Альянсу. Я ще не раз згадаю саме це формулювання щодо не лише військових аспектів об’єднання країн в НАТО, бо воно є тим, що найліпше висловлює мету Канади як частини цього союзу.

Хто такий Лестер Б.Пірсон і чому знати про нього варто

Лестер Б.Пірсон

Будь-яке обговорення участі Канади в НАТО має починатися з Лестера Б. Пірсона. Тодішній державний секретар закордонних справ Пірсон відіграв ключову роль у розробленні Північноатлантичного договору та утвердженні НАТО як потужної міжнародної організації. Він був певен, що НАТО може і має бути чимось більшим, ніж просто військовий альянс. Коли настав час перемовин щодо Північноатлантичного договору, Пірсон і канадська делегація наполягали на включенні пункту, який заохочував членів налагоджувати міцніші політичні та економічні зв’язки на додаток до координації військових. Це положення, яке не відразу набуло популярності серед членів Альянсу, але рішуче захищалося Канадою, відоме як “Канадська стаття”, реалізація якої виявилася ще більшою проблемою, ніж її ухвалення як частини Договору.

До середини 1950-х років НАТО залишалося майже виключно військовою організацією. Визнаючи це недоліком, Північноатлантична рада (керівний орган НАТО) звернулася до міністрів закордонних справ Канади, Італії та Норвегії з проханням «надати Раді поради щодо шляхів і засобів поліпшення та розширення співпраці НАТО у невійськових сферах і розвитку більшої єдності в Атлантичній спільноті. Пірсон таз двома його колегами, відомими на сьогодні як «Три мудреці», рекомендували активізувати політичні консультації та діалог між членами у звіті під назвою «Звіт Комітету трьох щодо невійськового співробітництва в НАТО». Ідеї звіту в царині посилення економічного партнерства і культурних зв’язків не були реалізовані, але були ухвалені дві важливі ініціативи: розроблення ефективної інформаційної програми, щоб ліпше розтлумачити що таке НАТО та яка його місія аудиторії Альянсу, та наукової програми НАТО, яка заохочувала б наукові та технологічні інновації в Альянсі та надавала б підтримку багатьом нобелівським лауреатам. Зрештою, Пірсон та його колеги заклали основу для розвитку НАТО у невійськовій сфері, зокрема для політичних консультацій між членами.

Всупереч всім своїм досягненням, Пірсон був скромною людиною. Він сказав би, що не завів одноосібно Канаду в НАТО, а завдяки тісній співпраці з однодумцями – Ескоттом Рейдом (його головним помічником, який першим серед канадців запропонував ідею Північноатлантичного альянсу колективної безпеки) та Гемфрі Г’юм Вонг (послом Канади в Сполучених Штатах, який відігравав найактивнішу роль у переговорах), Луї Сен-Лораном (попередником Пірсона на посаді прем’єр-міністра), що також зробив внесок у заснування НАТО, виступивши з епохальною промовою в Організації Об’єднаних Націй у вересні 1947 року, де він сказав делегатам, що Організація Об’єднаних Націй стала «застиглою примарою та розділеною через незгоди» і що потрібен був новий орган колективної безпеки, Полом Мартіном старшим (міністром закордонних справ Пірсона, який вів переговори щодо розміщення ядерної зброї на території Канади в 1963 році. Пірсон був першим міністром закордонних справ НАТО, який відвідав Росію. Він це зробив спільно з Джорджом Ігнатьєвим (пізніше став послом Канади в НАТО). У 1955 році Пірсон і Ігнатьєв брали участь у змаганні з радянським лідером Нікітою Хрущовим, де канадці випили 18 чарок горілки (майже дві пінти кожен).

Для дипломата, який спілкувався зі світовою елітою, він був занадто скромний, завжди посміхався і надягав свій фірмовий метелик (йдеться про краватку). Деякі називали його «нещасливий воїн», Пірсону було 50 років, коли він пішов у політику, і йому ніколи не було комфортно з «галасом і цирком» політики. Номінований на посаду Генерального секретаря ООН у 1946, 1950 та 1953 роках (і всі три рази блокував вето СРСР). Пірсон пізніше зізнався, що це була «робота, якої він справді хотів». Однак, спершу як міністр закордонних справ, а потім як прем’єр-міністр, Пірсон допоміг становленню Канади як ключового союзника НАТО.

П’єр Трюдо і Гельмут Шмідт

П’єр Трюдо

Потім прийшов Трюдо. Не нинішній, а П’єр Трюдо.

П’єр Трюдо був скептиком щодо НАТО, коли вперше обійняв посаду прем’єр-міністра після Пірсона в 1968 році. На пресконференції після перемоги на своїх перших виборах він стверджував, що Європа оговталася від війни і їй більше не потрібна «канадська військова «потужність» щоб захищатися». Наступного року Трюдо скоротив військову присутність Канади в Європі вдвоє – з 9800 до 5000. Виступаючи перед своїм кабінетом, Трюдо стверджував, що інтереси Канади містяться у Північній Америці, а не в Європі. Це вам нічого не нагадує в контексті сьогодення?

І Трюдо не був самотнім у своїх сумнівах щодо майбутнього НАТО. Серед канадців панувала думка, що Канаду повністю ігнорують на тлі зростання напруженості між Сполученими Штатами та європейськими союзниками. І Сполучені Штати, і Велика Британія оголосили про плани передислокації та ймовірного скорочення своєї військової присутності на континенті. Франція, яка щойно вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, наполягаючи на тому, що бази та сили НАТО мають бути виведені з її території. Загалом, наприкінці 1960-х років цінність і подальше існування НАТО були під великим сумнівом, і Канада була налаштована так само скептично, як і решта членів Альянсу.

Протягом першої половини 1970-х років збройні сили Канади досягли найнижчої потужності, маючи лише 78 000 осіб особового складу з застарілою технікою, що перетворювалася на брухт. На сьогодні також триває зменшення рівня потужності зокрема канадського парку озброєння, і найбільше коштів країна інвестує у сферу медицини та охорони здоров’я.

Однак у 1974 році Трюдо змінив свою думку щодо НАТО, вирішивши зберегти канадський контингент важких броньованих танків уздовж «залізної завіси», а не замінити їх легкою бронетехнікою, як він обіцяв раніше. Його погляд змінився завдяки Гельмуту Шмідту — першому міністру оборони, а згодом канцлеру Західної Німеччини — який мав «чутливе серце стосовно Канади».

Упродовж кількох років між Шмідтом і Трюдо зав’язалася особиста дружба. На кожній зустрічі Шмідт акцентував важливість перебування канадських військ на східно-західному кордоні Німеччини. Бувши міністром оборони, він також скерував німецькі війська для проведення спільних військових навчань у Манітобі та доручив німецьким збройним силам закуповувати більше обладнання у канадських виробників. Завдяки цим відносинам Трюдо усвідомив політичну та стратегічну важливість збереження військової присутності Канади в НАТО. Він продовжував участь Канади в Альянсі до кінця свого перебування на посаді Прем’єр-міністра та прагнув розбудувати тісніші економічні та культурні зв’язки з європейськими союзниками Канади.

Канада в НАТО і Браян Малруні

Прем’єр-міністр з 1984 року Браян Малруні ініціював перегляд військового потенціалу Канади та зобов’язань перед НАТО. В наслідку було виявлено, що попри те, що в роки урядування Трюдо Канадські збройні сили отримували постійну підтримку в НАТО, велика частина військового обладнання Канади застаріла та ризикувала «заржавіти». Біла книга оборони уряду Малруні від 1987 року пообіцяла збільшити витрати на оборону, придбати атомні підводні човни, модернізувати протиповітряну оборону Канади та консолідувати всі європейські сили Канади в єдине командування в Західній Німеччині.

Закінчення холодної війни в 1989 році та розпад Радянського Союзу в 1991 році змінили динаміку безпеки в Європі та оборонні пріоритети Канади. Економічна рецесія та зростання дефіциту державного бюджету в той самий період змусили уряд Малруні переглянути заплановану військову експансію. Хоча Канада продовжувала планувати розвиток своїх морських можливостей, збільшення сил, передбачених для Західної Німеччини, не відбулося, останні канадські сухопутні сили вийшли з Європи. 10 липня 1993 року останній військовослужбовець Збройних сил Канади залишив Європу.

Як член-засновник НАТО Канада приймала зустрічі, конференції та спільні військові навчання з початку 1950-х років. Більшість із цих подій відбулися в Оттаві, але різні зустрічі Північноатлантичної ради та робочих груп НАТО, де ухвалювалися важливі політичні рішення та оголошення в багатьох містах Канади. У 1951 році Канада приймала засідання Ради в Оттаві. Тут члени Альянсу дійшли згоди щодо першого розширення НАТО, поширивши членство на Королівство Греція та Турецьку Республіку. Вони також ухвалили створення «Комітету міністрів, який охопить представників Бельгії, Канади, Італії, Нідерландів та Норвегії, для розгляду найліпших шляхів зміцнення Атлантичної спільноти та імплементації статті 2 Договору». Врешті країни Альянсу підписали Угоду про цивільний персонал, яка визначала основні умови для постійного персоналу Міжнародного секретаріату НАТО.

Зустріч міністрів НАТО в Палаті громад Канади в Оттаві 1951 року, коли Альянс погодився прийняти Грецію та Туреччину

У 1963 році прем’єр-міністр Пірсон провів другу зустріч міністрів НАТО в Оттаві. Делегати обговорили поточні уроки, отримані з кубинської ракетної кризи 1962 року, і схвалили організацію ядерних сил (як американських підводних човнів Polaris, так і британських V-бомбардувальників) під наглядом Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі. У 1974 році Оттава знову приймала Раду. Прем’єр-міністр П’єр Трюдо виступив із промовою про незмінну важливість НАТО в рік її 25-ї річниці. Союзники оприлюднили Оттавську декларацію про атлантичні відносини, акцентуючи постійну підтримку НАТО та її життєво важливу роль у колективній безпеці.

У 1983 році Група ядерного планування НАТО зібралася в Монтебелло, Квебек (на півдорозі між Оттавою та Монреалем) і оприлюднила Рішення Монтебелло, в якому проголошувалося, що «політика Альянсу полягає у збереженні миру шляхом утримання сил на рівні, здатному стримувати загрози Варшавського договору». Рішення Монтебелло про скорочення ядерних сил оголосило про зобов’язання НАТО вивезти з Європи 1400 ядерних боєголовок. НАТО також організовувала та брала участь у зустрічах у Галіфаксі, Кананаскісі, Торонто та Ванкувері. Декілька генеральних секретарів НАТО також виступили з промовами на заходах по всій Канаді, зокрема в Монреалі та Квебеку. Одним словом, кожен регіон Канади приймав заходи та зустрічі НАТО, деякі з яких завершилися вагомими політичними заявами лідерів НАТО.

Окрім зустрічей Ради та міністрів у Канаді відбувалися спільні військові навчання з членами НАТО. Сили НАТО з Франції, Німеччини, Угорщини, Сполученого Королівства та Сполучених Штатів навчаються літати в школі льотної підготовки канадських збройних сил у Муз-Джо, Саскачеван; у 1980-х роках Канада приймала навчання НАТО «Рандеву» у Вейнрайті, Альберта. Завдяки своїй величезній території та різноманітному рельєфу Канада є ідеальним місцем для спільних військових навчань і тренувань.

Канада не лише приймала війська з країн-союзників НАТО в Північній Америці, вона виряджала тисячі канадців до Європи та на театри дій по всьому світу. З 1949 року Канада має постійне представництво в штаб-квартирі НАТО в Європі, після переміщення штаб-квартири НАТО з Великої Британії до Франції та з Франції до Бельгії. Під час холодної війни Канада також розмістила війська на військових базах по всій Європі, насамперед у Франції та Західній Німеччині. Основна база канадської армії була в Ларі, Західна Німеччина, та навколишніх німецьких громадах. Королівські повітряні сили Канади (RCAF) мали свій європейський штаб у місті Мец, Франція, неподалік від кордону з Німеччиною. RCAF утримував авіабази по обидві сторони кордону: у Гростенкіні та Марвілі у Франції, а також у Цвайбрюккені та Баден-Зеллінгені у Західній Німеччині.

Які ж пріоритети Канади як засновника і частини НАТО

Пріоритетом Канади щодо НАТО є забезпечення таких умов, щоб Альянс залишався сучасним, гнучким і здатним протистояти поточним і майбутнім загрозам. Ця мета керує всіма зусиллями Канади щодо трансформації НАТО, реформування та партнерства з країнами, що не є членами Альянсу.

Канада та її глобальні партнери визнають потребу в усвідомленні та розв’язанні проблем безпеки, пов’язаних зі зміною клімату. Завдяки зокрема Стратегії оборонної енергетики (SSE) та навколишнього середовища (DEES) і Стратегії озеленення уряду, Канада прагне інтегрувати зміну клімату в безпекову та оборонну роботу.

Збройні сили Канади є одними з найактивніших, найгнучкіших, найпридатніших до розгортання та оперативних збройних сил НАТО, і Канада пишається тим, що брала участь майже в кожній операції НАТО з часу заснування Альянсу понад сім десятирічь тому.

Згідно зі статтею 10 Північноатлантичного договору, двері НАТО залишаються відчиненими для будь-якої європейської країни, яка здатна сприяти дотриманню принципів Договору та безпеці в євроатлантичному регіоні.

Канада стверджує, що рішуче підтримує «політику відчинених дверей» НАТО та сподівається на виконання зобов’язань перед країнами-кандидатами, а також на прийняття нових членів до Альянсу.

Внески CAF в НАТО є частиною більшої операції НАТО. У них CAF діє разом зі своїми союзниками по НАТО та іншими країнами з подібними цілями та цінностями.

Представництво Канади в НАТО

Спільну делегацію Канади при НАТО, розташовану в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі очолює посол Девід Енджелл, постійний представник у Північноатлантичній раді, найвищому керівному органі НАТО. Військовий представник Канади, віцеадмірал Скотт Бішоп, представляє начальника штабу оборони Канади у Військовому комітеті, найвищому військовому органі Альянсу, який ухвалює рішення перед Північноатлантичною радою.

Спільна делегація охоплює політичну секцію, військову секцію та секцію підтримки оборони. Делегація представляє Канаду в Північноатлантичній раді та інших керівних органах Альянсу та звітує перед урядом Канади з усіх питань, пов’язаних з НАТО.

Чи втрачає Канада контроль у найбільшому у світі військовому альянсі ?

Хоч Канада була серед засновників НАТО, водночас партнерство не передбачає скромних військових витрат.

Організація Північноатлантичного договору — великий військовий альянс Заходу — безперечно більший і досвідченіший, ніж був, коли він народився на попелищі Другої світової війни та відсвяткував три чверті століття збереження миру в Європі.

Країна як засновник НАТО повсякчас намагалася зробити його політичним і економічним форумом, а також військовим альянсом.

Водночас Канада сплачує внески й відіграє важливу роль в НАТО, натомість Оттава, здається, дедалі більше відходить у бік від своїх союзників по НАТО в політичних і питаннях оборонних витрат і підготовки, що змушує деяких союзників і критиків задуматися, чи не слабшає вплив Канади всередині Альянсу.

Відтепер за альянсівським столом побільшало голосів, що додало нової динаміки. Вступ Швеції до НАТО після двох століть нейтралітету є добрим тому прикладом.

Офіційно прийнята в лютому, скандинавська країна з чвертю населення Канади увійшла в двері з добре оснащеною армією, яка на три чверті була менше ніж чисельність канадської армії — тобто пропорційно більше. Швеція також має твердий план досягнення національних показників альянсу щодо військових витрат — два відсотки ВВП — і добре організовану структуру цивільного захисту.

Тим часом Канада чинить спроби керувати застарілими парками військового обладнання та навіть не почала думати про готовність та стійкість цивільної оборони перед лицем війни та заворушень за межами кордонів.

Через війну в Україні європейські члени НАТО все більше знервовані. Деякі країни знову запровадили військову повинність і почали споруджувати бомбосховища.

«Ми маємо розуміти, як суспільство, що війна та бойові дії — це не лише військова частина. Я думаю, що нація має розуміти, що коли йдеться про війну, як ми бачимо в Україні, це загальносуспільна річ», — сказав нідерландський адмірал Роб Бауер, який очолює Військовий комітет НАТО.

«Питання в тому, що Росія має більші амбіції, ніж Україна. Ми це знаємо. І тому альянс в цілому має бути «готовим».

Але, як повідомляв CBC News Канада, рівень військової готовності Канади суттєво знизився. Якщо завтра НАТО оголосить надзвичайний стан, лише 58 відсотків армії, флоту та військово-повітряних сил, призначених для реагування, будуть готові це зробити.

Внутрішня презентація Міністерства національної оборони свідчить, що 45 відсотків канадської військової техніки, призначеної для оборони Європи, непридатні для застосування.

«Союзники Канади акцентували це», — сказала колишня амбасадорка країни в НАТО.

«Нас не виключать з НАТО, але коли ви висловлюєтеся за столом Північноатлантичної ради, ваш голос має меншу вагу, тому що вам потрібно вкладати свої гроші в рота», — сказала Керрі Бак. На її думку, мовчання Канади щодо того, як вона планує досягти цільових витрат організації на оборону, підриває її вплив в альянсі.

Зараз Канада витрачає на оборону еквівалент 1,38 відсотка свого ВВП, що ставить її на шосте місце наприкінці списку всіх 32 членів НАТО за обсягом військових витрат.

Ані панівні ліберали, ані опозиційні консерватори не виклали чітких планів щодо досягнення мети. Обидві сторони лише сказали, що Канада працюватиме над цим.

Тиск на Канаду лише посилився після того, як Трамп пообіцяв, що, якщо він знову стане президентом США, він не захищатиме союзників по НАТО, які не досягнуть мети, і заохочуватиме Росію «робити все, що їм заманеться» з країнами, які він вважає правопорушниками.

«Ми єдиний союзник, єдиний союзник, який сидить у тому квадранті сорому, де ми не досягаємо цільового показника у два відсотки ВВП… і ми не досягаємо цільового показника у 20 відсотків щодо нашої оборони у сенсі витрат на дослідження, розроблення та закупівлю обладнання», – сказала Бак.

«Тож це завдає нам політичного удару, це робить нас мішенню, коли весь альянс прагне досягти мети у два відсотки, тому що вони визнають, що світ є не надто безпечним місцем. А ще є Канада, яка сидить там і не робить цього».

Це дивна ситуація для Канади. Ліберальний прем’єр-міністр Лестер Б. Пірсон допоміг сформувати статут заснування альянсу, включивши пункт, який зробив НАТО не просто військовим альянсом, а й форумом для політичного та економічного діалогу між союзниками-однодумцями.

Історик Торонтського університету Тім Сейл каже, що з огляду на людські й фінансові витрати Канади під час двох світових війн, післявоєнне покоління політичних лідерів в Оттаві було сповнене рішучості забезпечити країні право голосу у питаннях війни та миру.

Тим часом Канада накопичує парки застарілого військового обладнання та навіть не почала думати про готовність та стійкість цивільної оборони у сенсі війни та заворушень за межами її кордонів.

Генерал Уейн Ейр, начальник штабу оборони, який залишає свою посаду, використовував майже кожен свій виступ перед комітетами Палати громад, щоб попередити про те, що може статися на міжнародній арені, і привернути увагу до низького рівня боєготовності війська.

«Я скажу вам, що армія, яку ми маємо сьогодні, — це не та армія, яка нам потрібна для загроз, які постануть у майбутньому», — сказав Ейр у комітеті Палати громад з громадської безпеки та національної безпеки 6 жовтня 2022 року.

На жаль, не лише Канада, а й чимало цивілізованих і заможних країн, ставляться до нинішньої війни як до чогось далекого і нереалістичного. Натомість реальність дещо інша, і суперечності між двома полярно різними світами не припиняться ніколи.

Дописувала заступниця головного редактора Newssky (Центральна Європа і Канада), керівниця проєкту V5 Media Марина Ковальчук