Іран: сценарій війни на виснаження

Ексклюзив. Світ балансує на межі нової реальності. Те, що ще вчора здавалося локальним конфліктом, сьогодні перетворюється на вісь геополітичного напруження, здатну змінити баланс сил у цілому гігантському регіоні. Іран, який роками залишався символом автономності, впертої ідеології та стратегічного терпіння, нині опинився в епіцентрі подій, які виходять далеко за межі його кордонів.На тлі вибухів, закритих кордонів та знеструмлених міст постає фундаментальне питання: наскільки стійкою є сама система влади, що тримає державу на плаву в умовах наростаючого тиску ззовні та розгойданої стабільності зсередини?

Отже, станом на червень 2025 року Іран перебуває в активній фазі відкритого збройного протистояння з Ізраїлем. Військові удари по території країни, зокрема по стратегічних і ядерних об’єктах, спричинили хвилю внутрішніх переміщень та дестабілізацію соціального середовища. Паралельно з цим поглиблюється економічне виснаження та наростає напруження в інформаційному й дипломатичному просторі — перемовини з Заходом зайшли в глухий кут, а загроза зовнішнього втручання, включно з можливими діями США, зростає з кожним днем.

Незважаючи на це, іранський політичний режим продовжує утримувати керованість, спираючись на внутрішню мобілізацію, ідеологічну згуртованість та жорстку централізацію влади. У цьому контексті важливо звернути увагу на саму конструкцію державного управління, її ресурсну основу та функціональну логіку — з цього, власне, й почнемо.

Централізація влади в Ірані виявляється як у формальних інституційних структурах, так і в практичному механізмі ухвалення рішень. Весь політичний курс країни визначається обмеженим колом осіб, наближених до вищого духовного та світського керівництва, що фактично унеможливлює спонтанні або незалежні ініціативи на нижчих щаблях системи.

Ця концентрація влади має цілеспрямований характер і ґрунтується на поєднанні традиційної легітимації (через релігійні авторитети) та сучасних елементів політичного адміністрування.

Вертикаль управління вибудувана не лише жорстко, але й витончено: вона здатна адаптуватися до зовнішніх та внутрішніх викликів, не втрачаючи контролю. Її стійкість забезпечується завдяки інтеграції ідеологічного контролю, силових структур і економічного впливу. Така система не потребує широкої суспільної підтримки в класичному демократичному розумінні, адже вона спирається на вкорінені уявлення про порядок, дисципліну та національну місію, формуючи стійкий, хоча й закритий тип політичного управління.

Пріоритетом для іранської державної машини є збереження стабільності — передусім фінансової, але також інституційної й соціальної — як засобу гарантування цілісності самої системи. Усі стратегічні рішення підпорядковані завданню утримати керованість країною в умовах внутрішнього напруження або зовнішнього тиску. Економіка розглядається не лише як сфера розвитку, а як інструмент безпеки: контроль над ресурсами, регуляція грошових потоків і здатність акумулювати резерви є частиною політичного самозахисту.

При цьому держава виявляє надзвичайну пластичність у періоди загострень — здатна мобілізувати приховані ресурси, переорієнтувати внутрішні пріоритети й швидко перегруповувати владні функції. Але ця гнучкість не є синонімом відкритості чи демократизації; навпаки — вона супроводжується посиленням контролю, обмеженням інформаційного простору та вибірковим використанням репресивного інструментарію. Таким чином, Іран демонструє рідкісний тип політичної системи: жорстка зовні, але функціонально адаптивна всередині.

Зовнішньополітична орієнтація Ірану вирізняється гнучкістю та стратегічною багатовекторністю. Попри міжнародну ізоляцію, офіційний Тегеран зумів сформувати мережу зовнішніх зв’язків, що ґрунтується не стільки на формальних альянсах, скільки на взаємовигідних інтересах — передусім у сферах безпеки, енергетики та озброєнь. Ці зв’язки мають глибоко прагматичний характер: у них часто переважає тіньовий, неофіційний формат взаємодії, в якому відсутні публічні декларації, але присутня фактична допомога — військова, технічна, фінансова або дипломатична.

Іран здатен утримувати партнерські формати навіть з тими державами, які номінально не поділяють його ідеології чи внутрішнього устрою, але виявляють інтерес до спільного протистояння геополітичному тиску з боку Заходу. Така зовнішня політика спирається не на широку коаліцію, а на точкові, стратегічно важливі контакти, які активізуються в момент гострих криз. У цьому полягає її сила: Іран не потребує формального блокового укладу, оскільки оперує інструментами гнучкого впливу, які ефективні в умовах непередбачуваності й гібридної взаємодії на міжнародній арені.

Іранська політична система демонструє ознаки довготермінової стратегічної орієнтації, яка не розраховує на швидке вирішення конфліктів, а передбачає поступове, витривале протистояння. Держава усвідомлює глибину й комплексність викликів, що постали перед нею, і тому готується до затяжної фази конфлікту — з елементами військової, інформаційної, дипломатичної та економічної боротьби.

Ресурсна база режиму аятолл, попри зовнішні санкції та міжнародну ізоляцію, виявляється достатньо живучою. Держава має доступ до мінімально необхідного обсягу матеріальних, енергетичних та людських ресурсів, що дозволяє не лише підтримувати стабільність усередині, а й проєктувати силу назовні.

Крім того, іранське керівництво володіє широким арсеналом асиметричних інструментів — від проксі-структур до кіберможливостей — що підвищує ефективність у конфлікті з противником, який діє в межах жорсткіших міжнародних зобов’язань.

Влада системно готує суспільство до тривалого випробування: через мобілізаційну риторику, інформаційний контроль та культивування наративу«фортеці в облозі». Це не оборона у класичному розумінні, а вивірена, стратегічно обрахована позиція, в якій Іран мислить себе не об’єктом, а суб’єктом історії.

А між тим в умовах загострення зовнішньої ситуації іранська влада зуміла досягти помітного рівня внутрішньої згуртованості. Суспільство активно залучене в ідеологічну рамку, де ключовими смислами виступають боротьба за національну гідність, оборона незалежності та збереження традиційного устрою. Громадяни не позиціонуються як потенційна опозиція чи пасивна маса, а навпаки — як активний ресурс, на який режим може покладатися у моменти кризи.

Зовнішній тиск, зокрема загрози вторгнення, міжнародних санкцій або дипломатичної ізоляції, цілеспрямовано трансформується у фактор внутрішньої єдності. Заклики до захисту країни супроводжуються посиленням акценту на національну спадкоємність, культурну самобутність і духовну місію. В умовах такого загострення зовнішній виклик набуває подвійного значення: як джерело напруги і водночас — як засіб легітимації влади. Саме через це влада здобуває не лише інституційну, а й емоційну підтримку значної частини населення.

Із великою долею вірогідності саме літом – осінню 2025 року напруга в регіоні перейде у фазу відкритої ескалації. Ймовірно, посиляться військові приготування, провокації або обмежені удари по інфраструктурі, які можуть носити демонстративний характер. Іран у цей час, згідно з поточними розрахунками, перебуватиме у відносно вигідному становищі: ініціатива, як політична, так і оперативна, частково буде на його боці.

Це не означає повної переваги, але саме Тегеран зберігатиме більшу свободу дій і стратегічну гнучкість. Вірогідно, вдасться уникнути масштабного вторгнення або прямого міжнародного втручання в ці місяці — принаймні доти, доки зовнішні гравці не вироблять консолідовану позицію. Якщо не відбудеться несподіваного перелому — наприклад, через різке розширення міжнародної коаліції або зміну балансу в суміжних конфліктах, — ситуація у 2025 році залишатиметься контрольованою, хоч і напруженою.

У жовтні–листопаді 2025 року очікується зрушення у міжнародному контексті на користь опонентів Ірану. Зростатиме підтримка останніх як у публічному, так і в непублічному вимірах — через розширення військової допомоги, тиску в міжнародних інституціях, медійну кампанію тощо. Це може бути не перелам, але перша фаза активнішого втручання зовнішніх сил у конфлікт навколо Ірану.

У відповідь на ці тенденції Іран, імовірно, зосередиться на активізації дипломатичних каналів — як з традиційними партнерами, так і з новими центрами сили. Буде посилено інформаційний тиск, спрямований як на зовнішню аудиторію (з метою формування образу Ірану як сторони, що обороняється), так і на внутрішню (з метою утримання мобілізаційної єдності). Це період, коли дипломатія і пропаганда починають працювати в парі, намагаючись зберегти простір для маневру перед потенційною фазою силового загострення.

У лютому 2026 року, згідно з прогнозованою динамікою, ситуація навколо Ірану входить у фазу глибоких внутрішніх та зовнішніх потрясінь. Це період, коли накопичені напруження переходять у відкриту кризу, й країна опиняється перед цілим комплексом викликів. Можна очікувати масштабних територіальних втрат — мова йде не лише про можливу втрату контролю над окремими прикордонними регіонами, а й про дестабілізацію впливу Тегерана в суміжних геополітичних просторах, таких як Ірак, Сирія чи Ліван.

Поряд із цим реальними стають удари по критичній інфраструктурі — об’єктами потенційного ураження можуть стати енергетичні вузли, військові бази, транспортні артерії, а також великі урбаністичні центри, що, своєю чергою, спровокує ефект системного ослаблення державного апарату. У таких умовах зростає ймовірність переформатування владного середовища: з огляду на тиск ззовні та внутрішнє перенапруження, можливими виглядають ротації у вищому керівництві, усунення окремих фігур або навіть спроби перезавантаження політичної конструкції зсередини. Такі зміни можуть відбуватись як у формі контрольованих адміністративних рішень, так і під впливом зовнішнього тиску чи зростаючого громадського невдоволення.

Сукупність цих чинників створює фон для найвищої фази турбулентності — моменту, коли державна влада змушена буде діяти не превентивно, а в режимі надзвичайного реагування, намагаючись утримати контроль над численними кризовими точками одночасно. Це буде фаза, в якій напруга, що накопичувалася протягом попередніх місяців, остаточно перейде у відкриту кризу з багатьма взаємопов’язаними векторами дестабілізації.

Ймовірно, країна зазнає серйозних втрат — як у фізичному сенсі, внаслідок ударів по інфраструктурі та територіальних ускладнень, так і в системному, адже під сумнів буде поставлено сталість самої владної вертикалі. Під удари потраплять критично важливі об’єкти — енергетичні центри, стратегічні комунікації, логістичні вузли, що значно ослабить спроможність державного апарату до централізованого управління в умовах надзвичайної ситуації.

Паралельно із цим, під впливом зростаючого тиску, розпочнеться процес внутрішнього перегрупування. У вищих ешелонах влади можливе оновлення складу, поява нових фігур, перерозподіл повноважень або навіть спроба часткового переформатування політичного курсу. Такий розвиток подій не обов’язково означатиме крах системи, проте свідчитиме про її граничне напруження. Найбільшим викликом для Ірану стане необхідність утримувати керованість одночасно в політичній, військовій, інформаційній та соціальній сферах, коли звичні інструменти стримування та контролю можуть виявитися недостатніми.

У стратегічній перспективі конфлікт навколо Ірану несе в собі потенціал до значного ускладнення. Ідеться не лише про тривалість протистояння, а про його можливе розширення — як за географією, так і за кількістю залучених акторів.

Поглиблення конфлікту передбачає втрату чітких меж між локальним зіткненням і регіональним протистоянням. У разі ескалації до процесу можуть бути втягнуті треті держави — як у форматі прямих військових дій, так і через посилення підтримки проксі-груп, блокування транспортних артерій або кібератаку на критичну інфраструктуру.

В такому випадку ситуація вийде за межі ірано-ізраїльського чи персько-арабського-тюркського контексту і загрожуватиме переформатуванням усієї безпекової архітектури Близького Сходу.

Паралельно зростає ризик гуманітарної кризи. Навантаження на системи охорони здоров’я, забезпечення населення, енергетичні мережі та внутрішню безпеку може вийти за межі контрольованого. Переміщення великої кількості осіб, брак базових ресурсів, порушення логістики — усе це створює передумови для масштабної соціальної дестабілізації. І навіть у разі відсутності повномасштабного військового вторгнення, країна може опинитися в стані довготривалого внутрішнього виснаження, що вплине не лише на її політичну суб’єктність, а й на здатність формувати будь-яку конструктивну міжнародну політику.

Попри всю неоднозначність і драматизм ситуації, Іран сьогодні постає не лише як держава, що чинить опір зовнішньому тиску, а й як складна політична конструкція, здатна до тривалої мобілізації й адаптації. Та чи витримає ця конструкція випробування часом, тиском і внутрішніми суперечностями — питання відкрите.

У найближчі місяці відповідь на нього формуватиметься не лише на полях бою чи в залах перемовин, а й у самій серцевині режиму — там, де влада зустрічається з викликом реальності. І саме цей момент, коли структура починає звучати як нота, визначить не лише майбутнє Ірану, а й напрям великої регіональної партитури.

Андрій Курбський, аналітик для Newssky.