Хто такі методологи і чому їх так боїться Путін?

27.07.2022 0 Редакция NS.Writer

У перші тижні війни на РІА Новини з’явилася непристойно нацистська стаття Тимофія Сергєйцева «Що Росія повинна зробити з Україною». Оскільки Сергєйцев називає себе методологом, в Україні природно стартувало обговорення ролі методологічного руху у формуванні ідеологічного фундаменту для знищення України, як держави і українців, як народу. Причини для демонізації і навіть сатанізації усього російського зрозумілі. Вони продиктовані спільною травмою і просто сюрреалістичною підлістю, яку продемонструвала РФ по відношенню до України. Ніхто не очікував такої одностайної ненависті від колишнього «братського народу», такої підтримки війни проти України і виправдання будь-яких злочинів під соусом цілковито фантазійних «кривавих наклепів». У подібній ситуації напрошуються думки про якусь змову таємних злостивих сил, які навмисне заразили популяцію бацилою зомбі-сказу.

Ілюстративне фото

Пікантність ситуації полягає у тому, що й у самій РФ ставлення до методологічного руху дуже неоднозначне. Безперечно, існує пул пропутінських, імперієцентричних методологів, які обслуговують владу. Але час від часу у російських виданнях спливають тексти, у яких висвітлюються диявольські підступи «тоталітарної секти методологів», мета якої — підривна діяльність стосовно Віри, Царя і Вітчизни. Градус агресії у цих текстах явно вказує на страх перед методологічним рухом і визнання, що його учасники цілком здатні розхитати Вежу Саурона. Чесно кажучи — вірю. Цілком здатні.

Тому, як би морально важко це не було, українцям слід відкинути радикалізм і детально розібратися у темі. Хоча б тому, що «ворог мого ворога цілком може виявитися моїм другом». До того ж, методологи присутні і в Україні, але такого виразно деструктивного впливу на суспільство чомусь не здійснили. Більше того, маю припущення, що у справі відновлення України після війни методологи можуть надати неоціненну допомогу, супроводжуючи управлінців у реалізації програм відновлення і розвитку.

Чому? 

Україна знаходиться у драматичній ситуації, коли не працюють колишні підходи. Ця ситуація — унікальна. Наш звичний світ зруйнований, майбутнє — невизначене. Нам доведеться не відтворювати світ, який відтворити неможливо, а створювати інший. Саме із такими ситуаціями працює методологія.

Отже, щоб не плавати в ілюзіях, теоріях змови, власних страхах і упередженнях, слід розуміти: що таке методологічний рух, як, ким, і з яких причин він був розпочатий, завдяки чому став таким масовим, чому частина послідовників перейшла на Темний бік Сили і які його подальші перспективи.

Із цими питаннями я звернулася до Володимира Африкановича Нікітіна, який особисто знав засновника методологічної школи Георгія Щедровицького, був причетний до методологічного руху і спостерігав етапи його розгортання і поширення.

Володимир Нікітін. Народився 28 травня 1946р., Чернігів (Україна). Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут. Кандидат архітектури, доктор культурології.
Фахівець із організаційних і методологічних питань розвитку сфер управління, освіти та досліджень. Засновник проєкту Foundation for Future. Співзасновник Інституту людства. Поет.

Я знаю, що історія цього масового руху почалася ще у 1954 році, з невеликої групи людей, які заснували Московський логічний гурток. Це відбулося у тоталітарній країні, невдовзі після смерті Сталіна, коли усе живе і прогресивне було надійно залякане, впорядковане, “зашнуроване” і формалізоване. Звідки у такій атмосфері могла з’явитися настільки яскрава постать із настільки неординарними ідеями? 

В.Н. Я знаю про цей час з розповідей Щедровицького. Я провів із ним багато інтелектуального часу, він багато чого розповідав. Особливо в останні роки, коли йому було потрібно ходити, він обрав мене співбесідником для спільних прогулянок. Тому я знаю багато байок — так він це називав — безпосередньо від нього.

Щедровицький розпочав своє навчання на фізичному факультеті Московського державного університету, причому був настільки успішним студентом, що його запросили до семінару Ландау. А потрапити туди — означало довічно потрапити до закритих місць, таких собі герметичних коробок і все життя займатися закритими темами. Розуміючи перспективу такої несвободи, Щедровицький перевівся на філософський факультет. Як наслідок, його майже відрахували з університету, тому що такі речі тоді вважалися гріхом. Врятувало ситуацію те, що він був чемпіоном Москви з лижного спорту, а спорт у ті часи дуже цінувався. Тому не без проблем, але йому дозволили перейти на інший факультет.

Усі казали йому, що філософський факультет — смітник, у тебе ж є можливість відкривати нові світи, а ти переходиш на вбогий філософський. Але він хотів думати, а не обчислювати. До речі, він розповідав, що на фізичному факультеті вчився по старих підручниках, де кожен викладений закон супроводжувався приміткою, в яких умовах він був відкритий. Тобто навіть фізичні закони, вважав Щедровицький — не універсальні істини, вони залежать від людей, ситуацій і часу.

На філософському факультеті панувала, звісно, марксистсько-ленінська філософія, діалектика, догматика і була дуже важка атмосфера. Він, як і Зинов’єв, обрав логіку. Тільки тому, що логіка була дисципліною, до якої фактично не втручався партком. Це було місце, де можна було щось робити, не посилаючись на класиків марксизму-ленінізму. Хоча, справедливості заради слід сказати, що це відгалуження він дуже добре знав, а Маркса читав та перечитував і у тому числі в оригіналі, німецькою. Щедровицький цитував роботи німецькою і вказував на місця, де під час перекладу спотворили думку Маркса. Можна сказати, що він був у тому числі марксистом, але не радянським марксистом.

Існує ще одна байка, згідно якої одного дня у пивній на Пушкінській зібралися Зінов’єв, Щедровицький, Грушин і вирішили створити власний напрям — змістовно-генетичну логіку. Щоб щось протиставити формальній логіці, до викладання якої тоді було зведене усе навчання. Вони вирішили створити іншу логіку і перша діяльність Московського логічного гуртка звелася до формування дослідницьких програм, пов’язаних зі змістовно-генетичною логікою. Згодом до гуртка приєднався Мераб Мамардашвілі, пізніше — інші люди, лідером на той час був Зінов’єв. Вiн був старшим за інших, бойовий офіцер, справжній лідер і навіть довго вважав, що Щедровицький — його невдалий учень. І лише в кінці життя, вже повернувшись до Радянського союзу, Зінов’єв визнав методологію і те, що Щедровицький все-таки зґенерував щось своє, а не “списав усе в старшого товариша”.

Зрештою Московський логічний гурток розпався не через філософські протиріччя, а через людський фактор. Наприклад, Грушин вважав, що молодші члени гуртка, а тоді вже в орбіті початкової групи з’явилося багато студентів, повинні працювати на старших. Перекладати книги, робити доповіді, іншу рутинну роботу. Зінов’єв був індивідуалістом і взагалі не потребував товариства інших людей. Мамардашвілі так само був занурений у себе…

А Щедровицький єдиний казав, що потрібно створювати інтелектуальне середовище і все життя він створював це середовище. Він наполягав на тому, що це має бути не логічний гурток, а інтелектуально — освітнє середовище. Звісно, це не було сектою, вхід був відкритий і учасники руху нічим не вкладалися, окрім власної праці. Вихід так само був відкритим, а із секти, як ми знаємо, вийти якраз важко. І цілком дозволялося мати свою думку. Єдине — цю думку дуже важко було обстоювати перед Щедровицьким.

У 1961 році Щедровицький опублікував у центральній газеті «Известия» статтю «Технологія мислення» у якій обґрунтовував науковий розвиток становленням технологічного підходу до мислення, необхідністю розвитку і широкого застосування нових форм логіки в науці, педагогіці, управлінні. А треба зауважити, що у Радянському Союзі до технологій ставилися уважно. Ще наприкінці тридцятих років нарком Мілютін сформулював тезу «Усі технологічні досягнення, у тому числі закордонні, треба вивчати і використовувати, але чітко вилучати з технологій їхній ідеологічний зміст». Тому влада дозволяла методологічному гуртку існувати, але наглядала, щоб у ньому не було жодних ідеологічних проявів. Усі семінари фіксувалися на плівку і могли бути прослухані у відповідних органах. Тому чисте мислення та технологічні винаходи розвитку інтелекту — єдине, що могло бути досяжним для публічної роботи. Ніколи не обговорювалися жодні проекти змін суспільного ладу і захоплення влади. Самого Щедровицького влада не цікавила, він мав за мету відновлення інтеліґенції, як думаючого прошарку суспільства.

Але те, що суспільне та політичне використання досягнень методології не обговорювалися (для членів гуртка важливі були питання етичних відносин), і стало умовою використання розроблених методологами потужних інструментів та технологій мислення різними групами у політичних та особистих цілях.

Свобода, в обмеженому просторі можлива навіть у самих тоталітарних умовах. Мислення не просто здатне зробити людей вільними, його присутність творить середовища-магніти, які приваблюють надійніше, ніж будь-які штучні мотивації. Чи не цього бояться сучасні нащадки колишніх чекістів, намагаючись знецінити методологічний рух? Адже сьогодні лідер білоруських методологів, один із творців Вільного університету, філософ Володимир Мацкевич та культуролог та методолог, ректор Шанінки Сергій Зуєв — сидять у в’язниці.

Чому саме Щедровицькому з усіх учасників початкової групи вдалося «запустити» настільки широкий рух із такою кількістю поколінь послідовників? Тому що він зґенерував дійсно проривну ідею, чи все-таки причина у тому, що він був надзвичайно потужною особистістю? 

В.Н. І те, і інше. Щедровицький, як логік і методолог, не був зав’язаний на предмет. До методологічного руху приєднувалися предметники: психологи, математики, дуже багато архітекторів. Щедровицький стверджував, що архітектура — це практична методологія. Архітектура не орієнтована на людину, на людину орієнтований дизайн. Для мене архітектура — це про зв’язок людини з Богом. Вона пов’язана із чистим мисленням, працює із чистими символічними формами. А методологія була орієнтована на чисте мислення. Щоправда, на пряме запитання “Георгій Петрович, чи вірите ви в Бога?”, Щедровицький відповідав ухильно. Він казав: неважливо, вірю я в Бога чи ні, але я вважаю, що ідея Бога надзвичайно важлива.

Він був не лише потужною особистістю, але забезпечив відкриття нових підходів у математиці, педагогіці, психології — особливо у логіці досліджень. Багато речей у методології пов’язані із тим, де працював Щедровицький (у педагогіці, філософії, дизайні, спорті, сферах проектування та архітектури).Методологія ж працювала на цілісне мислення і навчала… навіть не навчала, а освічувала людей думати.

Я приєднався до методологічного руху у той час, коли по всьому СРСР вже утворилися групи, які проводили методологічні семінари. У той час мене цікавила архітектура і переді мною стояла проблема вибору. Я не хотів відмовлятися від речового підходу, у тому сенсі, що архітектура — мистецтво створення прекрасних речей. З іншого боку існував системний підхід в архітектурі, у той час вже з`явився середовищний підхід, його ми обговорювали із ленінградськими колегами, які теж були дотичні до методології. Наприкінці 60х-початку 70х я співпрацював з методологами А.Раппапортом та В.Глазичевим у сфері архітектурної думки.

У 1978 році в Києві я потрапив на конгрес по штучному інтелекту і там вперше побачив Щедровицького. Нас представили, ми поспілкувалися і з тих пір ми з колегами створили групу у Києві і почали їздити на методологічні семінари. На семінарах розроблялися методологічні засоби і уявлення. Це дозволило мені «помирити» усі три підходи в архітектурі.

До нас приїздили старші колеги-методологи розмовляти про сутність методології та навчати засобам роботи. Мені навіть говорили, що Щедровицький вважав, що у Києві з’явилася група, яка може скласти конкуренцію московській. Окрім нас були ще дві групи у Харкові, з якими ми теж познайомилися і разом представляли Україну. Чому люди приєднувалися до методологічного руху? Тому що там було цікаво, там обговорювалися речі, про які в нормальному суспільстві не говорять. У Радянському Союзі було декілька інтелектуальних груп, які всупереч догматизму намагалися зробити людей вільними в мисленні.

Методологічний гурток закінчився у середині 80-х. В цей час почалися методологічні (організаційно-діяльнісні) ігри і старі члени гуртка поставились до них погано. Жоден зі старих членів гуртка не брав участі у методологічних іграх. Я потрапив на обговорення перших ігор, хоча не був там присутній. Особисто брав участь у 28-й грі, і цей досвід врізався в мене на все життя. Це була гра лише для методологів на тему «Схеми мислення, знаки комунікації». Уперше в житті я бачив мислення, яке висіло між нами в повітрі. Це була цілковито незабутня інтелектуальна пригода. У жодній з наступних ігор я такого більше не переживав.

Будь-яке вчення трансформується і розвивається по мірі того, як його підхоплюють люди. І, звісно, ці люди його освоюють і змінюють. Що вірніше: дотримуватися «ортодоксії», чи відпустити ситуацію, дозволивши наступним поколінням розвивати, трансформувати і оновлювати традицію?

В.Н. Тут необхідно ввести базове розрізнення і розібратися, чим учні відрізняються від послідовників. В інтелектуально-освітньому середовищі немає вчителів — там всі учні. Сам Щедровицький до кінця життя був учнем. Якось в кінці 80-х на грі в Тольятті він раптом сказав: я знову не розумію, що таке зміст. Хоча вони з Мамардашвілі обговорювали цю тему з 50-х років. І просто всередині процесу гри знову почав з’ясовувати це питання з учасниками. Він не був догматиком.

У нарисі про системні дослідження він писав, що ми зараз вивчаємо мертве. Не живі процеси, а мертві відбитки. І що потрібно постійно вчитися. Постійно змінювати свої засоби, свої бачення і відповідно діяти.

До речі, цей підхід і зробив оргдіяльнісні ігри настільки затребуваними. На початку Перебудови постали питання про розвиток. Розвиток конкретних змін. Природно, що управлінці звернулися до науки. Але науковці не дали їм відповідей, тому що наука вивчає те, що повторюється, виводить загальні уявлення. Принцип науки — повторюваність, експеримент має бути повторений. Вона не займається унікальним. А в управлінні постійно складаються унікальні ситуації. Тому наука виявилася неадекватною задачам перебудови країни. Я пам’ятаю, як знаходився у кабінеті міністра енергетики, коли йому принесли великий науковий звіт. Він перегорнув кілька сторінок і запитав: і що? Я повинен це прочитати і сам зробити якісь висновки?

А методологи навчилися працювати із ситуаціями, рухомими і унікальними. І ігри стали саме інструментом роботи із унікальними ситуаціями і змістами.

Методологія з самого початку була спрямована проти обмежень науки. Щедровицький говорив про те, що потрібно вивчати мислення, а не об’єкти. По-перше, те, що він створив, було Іншим по відношенню до того, що було за межами гуртка. По-друге — це була інша форма освіти. Усе що я зараз роблю в темі освіти — як би я не крутився — є переосмисленням того досвіду.

Але повертаючись до розрізнення учнів і послідовників. В нас із Щедровицьким були про це розмови, тоді, коли від нього пішли улюблені учні Олександр Рапопорт і Сергій Попов. Георгій Петрович сказав: я розумію, що учні повинні піти від мене. Учень — той, хто обрав власний шлях. Учні повинні бути і повинні потім йти своїм шляхом. Єдине що мене бентежить: чому вони йдуть так погано? Чому для того, щоб від мене відірватися, вони обов’язково повинні мене знецінити? Треба сказати, що учнів, які пішли своїм шляхом і успішно заснували власні напрямки, було багато: Генісаретський, Дубровський, Лефевр, Рапопорт… Я також пішов своїм шляхом. Щедровицький говорив прямо: я не впевнений, що Нікітін — мій послідовник.

Послідовники ж — люди, які беруть готові інструменти і починають їх поширювати. Вже не розуміючи сенсу того історичного моменту, коли вони виникли. Тому методологічний гурток, де генерувалися методологічні засоби, завершився в середині 80-х років і почалися покоління послідовників. Далі пішли ігротехніки, які проводили ігри, багато учасників проходили через самі ігри. І як тільки вони бачили, наприклад, схему акту діяльності, казали: чудова річ! Нам більше нічого не потрібно. Із цим інструментом ми можемо так багато зробити і так багато продати!

Моя дружина, дуже мудра жінка, тоді запитувала в нас: що ви робите? Ви що, не розумієте, що ваші засоби — це зброя? А ви її роздаєте усім підряд!

Це важливий момент. Як так вийшло, що частина послідовників такого свободолюбного ідеалістичного вчення перейшли на темний бік Сили і використала свою оснащеність для досягнення негідних цілей?

В. Н. Методологія кінця 80-х розсипалася на багато різних організованостей. Школа культурної політики Петра Щедровицького, школа Попова, гурток Громико, українське крило, у тому числі і наша група. Кожен оте спільне вчення перетворив на власне уявлення про те, як далі брати участь у методологічному русі. І є речі, які закладені в людях на рівні принципів і систем цінностей. Я пішов з проекту, пов’язаного із Тольяттинською Академією бізнесу і банківської справи, коли після 30 років співпраці,у гострій ситуації з’ясувалося, що в нас з Олександром Зінченком існує принципове розходження на рівні основ. Йому потрібне було мислення, як інструмент досягнення влади, а мені — свободи. І це співвідношення влада-свобода для багатьох стало викликом і вибором.

У соціальних умовах, які склалися в кінці 80-х — на початку 90-х дуже багато людей обрали владу. Владу і управління людьми. А для мене і багатьох моїх колег важлива ідея свободи і вільного мислення. Влада мене ніколи не цікавила. Я взагалі вважаю, що влада — це хвороба, а люди, які роблять ставку на владу — хворіють. Але це моя думка. Я бачив наслідки того, що з людьми зробила влада. Дуже багато людей, з якими я співпрацював, отримали владу. І я більше не хочу із ними спілкуватися.

Методологи розробили нові технології, такі як схематізація або ігри, виробили потужні схеми, такі як схема мисленнєвої діяльності або відновлення діяльності та трансляції культури.Саме ними почали користуватися послідовники. В іграх базовою обов’язковою процедурою була так звана «розморозка»або «разоформлення», коли з гравця знімають його професійні обмеження, щоб він міг подивится на них зі сторони. Але питання, що з гравцем роблять далі. В іграх, які вів ще Щедровицький, далі відбувалася робота зі змістом, це дозволяло гравцям просунутися у розумінні. Але “розморозку” можна використовувати інакше.

Наведу приклад. У середньовіччі, в гірській фортеці Аламут жив гірський старець Хасан ібн Саббах, який тероризував увесь цивілізований на той час світ за допомогою армії асасинів. Ні в кого тоді не було гарантії, що його не вб’ють, настільки високими були вишкіл і мотивація асасинів. Одним з інструментів підготовки еліти асасинів у Каїрському університеті була “розморозка”, під час якої адепту вселяли думку, що все у світі — брехня, окрім вчення Старця. І що він досягне райського стану, якщо буде наслідувати вчення.

Скоріше за все, такий методологічний інструмент потрапив до рук людей, які були орієнтовані не на зміст, а на подібні цілі.

В історії часто, якщо не завжди, результати діяльності видатних людей використовуються для досягнення негідних цілей. Роботи філософа Ніцше використали для своєї ідеології нацисти, послідовники Христа по-звірячому вбили Іпатію Олександрійську і влаштували Варфоломіївську різанину, а роботи Резерфорда лягли в основу створення ядерної зброї. Чи можна уникнути подібних наслідків, пропонуючи світові те, чого раніше не існувало? Питання відкрите…

Цілком очевидно, що Україні для подолання наслідків війни і подальшого розвитку дуже потрібне інтелектуально-освітнє середовище. З іншого боку ситуація важка, отруєна втратами і горем. Упевнена: попереду ще багато спроб знецінення і демонізації методологічного руху. Чи є у нього подальші перспективи?

Моя персональна відповідь — я з методологією,як світоглядом,розпрощався. Хоча за необхідності застосовую її інструменти. Мені у житті довелося подолати мистецтво, як рамочне бачення, потім — науку, хоча я кандидат, доктор наук, потім — методологію, потім — софістику і прийти до того, що найголовніше — поезія. Бо я хочу виразити невиразне. Але з колегами багато займаюсь мисленням майбутнього, Людства та програмами перебудови України. А для цього треба мати різні інструменти.

У світі, окрім школи Щедровицького, було багато методологічних шкіл. Його методологія була спрямована на діяльність, а діяльність — це соціальне. Він потім з трудом відокремив чисте мислення від діяльнісного підходу. Але діяльнісний підхід принципово не може створювати нічого Іншого, це може лише чисте мислення. Методологія працювала і з тим і з іншим. Треба зазначити, що методологія — це важко. Методологів по суті я знаю дуже мало — десяток, а називають себе так сотні і навіть тисячі.

Думаю, що методологія, як явище, вже зіграла свою роль, у тому числі генеруючи свого часу багато потрібних засобів і технологій. Але вона також має свої межі. Хоча Щедровицький і казав свою знамениту фразу «методологія може все». Більше того — він вважав, що те, що робить, співставне із роботами Аристотеля, а він робить наступний крок після Аристотеля. Спочатку гурток мав дуже великі історичні амбіції. Мисленнєво-історичні. А потім це вилилося у маленькі амбіції отримання власної влади. Послідовники втратили історичне бачення і претензії на історичне місце.

Кожен побачить у цій розмові своє. Особисто для мене важливим видалося прослідкувати, як зароджуються, розгортаються, розгалужуються і трансформуються вчення, які змінюють життя багатьох людей і, безперечно, впливають на наступні покоління. Але у чому я цілковито упевнена — методологія не те, що нам потрібно бездумно відкидати в емоційному запалі. Навіть враховуючи вплив деяких методологів на формування деструктивної ідеології російської влади. Оскільки мислення багато століть просувало людство вперед, завдяки йому долалися проблеми і кризи, робилися наукові відкриття і створювалися цілі світи. І зараз саме Україні необхідно створювати інший світ на місці зруйнованого, чи не так? 

Ексклюзив

ГладкевичСпілкувалася Катерина Гладкевич, Фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир, для Newssky

 


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: