«Харошиє рускіє» vs «адекватні росіяни»: поважаймо, але пильнуймо

28.07.2022 0 By NS.Writer

Однією з головних ментальних проблем, на які натрапило українське суспільство після початку повномасштабного кремлівського вторгнення 24 лютого 2022 року, є ставлення до росіян, які висловлюють критичні оцінки воєнним діям, ініційованим їхнім зверхником В. Путіним, і навіть виявляють відвертий протест проти несправедливої, загарбницької війни, що фактично вилилася в масове й безглузде вбивство беззбройних цивільних українців. Такі громадяни Росії вже отримали загальновживане визначення — «харошиє русскіє».

Співробітниця «Першого каналу» Марина Овсяннікова з антивоєнним плакатом

Справді, як бути з ними? На перший погляд, усе гранично просто — будь-які вияви незгоди з агресивною політикою Кремля, що грубо суперечить усім нормам міжнародного права й руйнує базові загальнолюдські цінності, треба вітати. Помістити всіх громадян Росії в один осередок — значить перевершити навіть контрольовані Путіним опитування громадської думки, які дають круглі цифри підтримки Москви. Більш того, це допомагає Кремлю згуртувати націю навколо влади та переслідувати головну мету повного контролю над суспільством та ще й розширення Росії. Незважаючи на зрозумілі емоції і глибокі образи, українці повинні бачити союзника в демократичному і антивоєнному російському русі, який в кінцевому підсумку може покласти край їх трагедії, якщо режим Путіна впаде. Навіть якщо це не відбудеться відразу, битва за серця і уми російської еліти і простих людей буде продовжена.

Саме так, якби не одне «але». Цим «але» є вся багатостолітня історія російсько-українських взаємин, що визначили (ми про це писали раніше) екзистенційний характер протистояння Русі-України та московської орди. Як ми пам’ятаємо, Київська Русь-Україна простягалася по Тмутаракані і Мещери, коли про Москву ще й згадки не було. А Москва, як тільки виникла, одразу захопилася завоюваннями, занедбуючи навіть власну територію. Наразі найактуальніше: Київ хрестив Москву, Київ Москву і відспіває!

Кожна нація має право на свою державу. І повинна розкопувати свої корені, першооснови творення своєї нації. А російська нагадує сільського дурника, який бігає по селу та доказує всім, що його батько — заможний та розумний сусід (або навіть сам ясновельможний пан з садиби), а не справжній, тобто п’яниця-інородець з околиці, попутно даючи тумаків та відбираючи майно в слабших сусідів.

Отже, проблема, на жаль, у тому, що вони саме так і сприймають свою історію: розвал Русі — то трагедія, захоплення Кавказу — тріумф, придушення повстання до — кара для зрадників, акт Молотова-Ріббентропа — крок до миру тощо. Мабуть, якщо вони дійсно почнуть читати свої підручники, від того стане тільки гірше.

Той, хто не знає історії, приречений її повторювати. Нашу північно-східну проблему, можливо буде вирішити лише тоді, коли майже все населення буде знати свою історію. Неправдиву історію про мокшан розказують самі мокшани, точніше — їхні пропагандони, вигадуючи казки про «древню Русь на Московії» та називаючи угро-фінів «рускімі», або «слов’янами». Яка біда в наших недобрих сусідів — не знаючи своєї історії, чужу привласнюють. І нам біда — століттями таких сусідів мати.

Через що навіть найрадикальніші російські ліберали на кшталт «кадетів» у 1905-1917 рр. або демократів 1991 р. зупиняли вилив свого демократизму, як тільки заходило про Україну. «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання», — влучно зазначив у 1915 р. наш видатний співвітчизник Володимир Іванович Вернадський.

І сьогодні багато російських інтелектуалів гостро засуджують Путіна, очолюваний ним режим і ним же розв’язану війну. Це дуже різні люди, так само різними є й мотиви, що сформували їхню політичну й громадянську позицію. Зокрема, значна частка нинішніх російських опозиціонерів у минулому перебували у владному середовищі (А. Ілларіонов, М. Касьянов, І. Пономарьов та ін.), деякі віддавна є «дисидентами» (Д. Биков, Г. Каспаров, О. Навальний) або змушені стати емігрантами (Є. Кисельов, О. Невзоров, Ю. Швець). Так що ж єднає багатьох із них, що змушує нас до них ставитися неоднозначно?

Під час виступів «хароших русскіх» можна, поряд із засудженням кремлівської воєнщини, часто чути висловлюваний десь на підсвідомому рівні жаль за втраченими можливостями російсько-української інтеґрації. Звичайно, йдеться про рух України до Росії. Ці діячі — люди цілком розумні — прекрасно усвідомлюють, що путінське повномасштабне вторгнення стало точкою неповернення, за якою несприйняття, а часто й відверта ненависть українців до всього російського лише зростатимуть. Тому для таких опозиційних росіян війна є бідою, що унеможливлює повернення до спроб «інтеґрувати» Україну мирним шляхом.

Формула «ворог мого ворога — мій друг» не завжди працює. Якщо один імперець хоче забрати владу від іншого імперця — це не означає, що один з них стає хорошим. Колись дивувався, як дивно буває на Росії — був колись «хороший» опозиціонер, а став «поганий» імперський чиновник. Потім зрозумів: опозиція на Росії бореться не проти імперії, а за те, щоб дорватися до влади в цій імперії.

Більшість російських лібералів проявляють свою імперську суть на, більш-менш гострому запитанні про Україну та її культуру, Крим та «братність народів». Цим «харошим росіянам» треба давати зрозуміти, якщо ви хочете мати тут прихисток, граєте за нашими правилами, вчите нашу мову, нашу історю та культуру і крапка. А мені особисто вважається, що кращий варіант це паспорти не-громадян — можливість, за умови асиміляції (спілкування і знання української мови, історії, літератури і т.д.), людям, що народились в РФ, але роблять вибір на користь іншої держави (в тому числі України), залишатись, жити, платити податки тощо, але не мати впливу на питання України і вибір українського народу, політичні та інші.

До війни в Україні багато представників середнього класу РФ жили в свого роду бульбашці. Вони подорожували, дивилися незалежні ЗМІ та поділяли західні цінності. Це дозволяло багатьом ігнорувати суворі реалії життя при все більш репресивному режимі. Але війна змусила їх змиритися з тим, що вони все ще живуть у путінській Росії. Навіть якщо вони десятиліттями мали інше громадянство де-небудь у Німеччині, Франції, Ізраїлі чи Австралії. Особливо, якщо це росіяни, які виїхали на захід 10–15 років тому, а то й раніше.

Вони не тікають від фашиста Путіна. Вони виходять у світ, керуючись страхом за власне благополуччя. Шукайте комфорту, устриць і, як кажуть, «довгого рубля», тобто легкої наживи. Там вони поводяться так само, як і в Росії — спочатку мовчки дивляться, потім сльозу з очей видавлюють, а потім можуть всім на голову потрапити, прикриваючись Своєю «великою культурою» або правами людини, про які вони говорили. У Москві мовчали, а в Європі кричали.

Яскравим прикладом «харошева русскава» є постать журналіста Олександра Невзорова, чия історія з отриманням українського громадянства стала скандальною. Цей ексцентричний телеведучий неодноразово змінював свою позицію щодо базових цивілізаційних питань. Розпочавши свою діяльність на хвилі «перебудови» як демократ, він незабаром став совєтським патріотом, чи великоросійським шовіністом, прославляючи штурм вільнюського телецентру в січні 1991 р. (документальний фільм «Наші»), в ході якого загинули мирні люди, які стали на захист щойно відновленої литовської державності. Авторові не все відомо про світоглядну еволюцію журналіста впродовж наступних 20–25 років, лише наприкінці 2010-х він, різко засуджуючи путінський режим, став постійно висловлюватися проти російської аґресії щодо України. Звичайно, це дуже добре, що О. Невзоров не уподібнився Д. Кисельову чи В. Соловйову.

Але чи надовго вистачить пітерського телепубліциста в його проукраїнськості? На нашу думку, питання відкрите, а отже — щодо таких українцям треба бути пильними. Принаймні, з наданням громадянства не поспішати, поки вони не виявлятимуть себе впродовж кількох років.

Згідно з опитуваннями громадської думки, близько 80–85% росіян підтримують політику Путіна. Отже, решта 15–20% — це «харошиє русскіє». Можливо, серед інтелектуалів цей відсоток є дещо більшим. Але й вони, засуджуючи війну, не полишають ідеї «собіранія» Москвою земель, тільки іншими методами.

Найбільш авторитетні дані про громадську думку, доступні в Росії, отримані від Левада-Центру, неурядової дослідницької організації, яка проводить регулярні опитування з 1988 року. Опитування Левада 17–21 лютого показали, що більшість респондентів (52%) ставляться до України негативно. Більшість (60%) звинуватили США і НАТО в ескалації напруженості на сході України, і тільки 4% поклали провину на Росію. Їх опитування показують, що чисте громадське схвалення Путіна зросло приблизно на 13 процентних пунктів з грудня, що є ефектом ралі навколо прапора: до лютого майже три чверті (71%) висловили схвалення його керівництву.

Антивоєнні активісти зазвичай складають нетипову частину населення в цілому в більшості країн, навіть в ліберальних демократіях, де свобода проведення мирних демонстрацій не обмежена. «Мовчазна більшість» навряд чи візьме участь. Хоча мужність окремих російських протестувальників не викликає сумнівів, марно говорити про значний опозиційний рух, поки ми не побачимо антивоєнні мітинги, що зібрали сотні тисяч людей.

Стало відомо, що росіяни відкидають слова друзів та родичів, що живуть в Україні, які безпосередньо пережили війну. Натомість росіяни припускають, що українська армія нападала на власне населення в операціях під чужим прапором, щоб звинуватити Путіна, слідуючи наказам українського уряду, що складається з «неофашистів», «націоналістів» та «наркоманів». Ця «офіційна» версія подій, сформульована путінським режимом, була широко поширена по державному телебаченню. Інформація, поширювана в українських або міжнародних ЗМІ, позначається як «фейк», а графічні зображення сплюндрованих українських міст — як «сфабриковані». Багато росіян просто відмовляються визнавати звірства, що супроводжували путінське вторгнення.

З початку бойових дій в міжнародних ЗМІ з’явилося безліч повідомлень про те, як українці не можуть переконати своїх російських родичів у тому, що російська армія бомбить українські міста і селища.

Заманливо інфантилізувати російську громадськість і стверджувати, що її просто позбавляють достовірної інформації, але це інтелектуально нечесно. У той час як основні засоби масової інформації країни суворо контролюються кремлівськими кураторами, росіяни є експертами в мистецтві управління пропагандою і можуть легко отримати доступ до альтернативних джерел інформації, якщо вони того захочуть. Страшна правда полягає в тому, що десятки мільйонів росіян охоче приймають оруеллівську брехню, яку просуває кремлівське телебачення, і поділяють почуття, що виражаються провоєнними лідерами країни.

То що, всі росіяни однакові у своїй імперськості? Звичайно, ні. З-поміж «хароших русскіх» є невеличка щопта справді адекватних росіян, які не визнають так званої «слов’янської єдності» (яка є безглуздям, адже більшість слов’янських народів давно зробили вибір на користь Європи й НАТО) і не сумніваються у праві українців на власне самовизначення. Але в разі активного висловлювання своєї позиції їхня доля може стати трагічною. Взірцем таких росіян була Валерія Новодворська, чия раптова (а чи випадкова?) смерть припала саме на час початку кремлівської експансії до України в 2014 р.

Наприклад чому ми повинні ставитись як до ворога, наприклад, до історика та справжнього («остатнього з могікан») інтелігента Тамари Ейдельман? Яка з перших часів війні називає усі речі своїми іменами та щиро підтримує Україну, засуджує імперські амбіції Росії і щиро вибачається (вона примушена була емігрувати у Португалію) за свою екс-країну перед українцями? Доречі, ще одна дуже відома людина — журналіст Александр Сотнік. Другий громадянин Росії Борис Стомахін, який відсидів багато років, наразі, геть понівеченний, живе в Україні. Ще можна згадати репатріанта Бабченка. Зверніть увагу, що жодне з прізвищ цих насправді гідних людей і патентованих антипутіністів не згадується на українських телеканалах. Їх не записують в «гарні росіяни» та не рекламують.

Згадаємо не росіянина, а але теж спочатку не-українця, який вартий багатьох, тобто герцога Вільгельма фон Габсбурга (він же Василь Вишиваний). Особливо погляд на його біографію в історичному розрізі. Нащадок Ігоря Старого і Ольги. Підтримував автономію і ідеї незалежності. Міг стати монархом/гетьманом України. Не тільки говорив, а й писав вірші українською. А потім загинув за Україну в Лук’янівскій в’язниці.

Пригадаємо також Бориса Нємцова (реального друга України, як це підкреслює Олексій Гончаренко). При його правлінні не було б війни і захопленого Криму з Донбасом та територій інших країн. Він дбав за свободу і народів Кавказу. Та за все це був убитий путінськими катами біля Кремля. Після його смерті почався відтік опозиціонерів з Мордору. Або взяти леґіон «Свободная Россия», який нині воює на боці нашої держави проти рашистів. Це вільні духом росіяни, які на фронті — не словом, а ділом — щоденно втілюють давнє гасло Антибільшовицького блоку народів: «Свобода народам! Свобода людині!». Доброволець з цього леґіону на інтерв’ю сказав, що добре було б, якби його країна складалась з 7–8 областей, а не з колоній. Можете пошукати це інтерв’ю.

Наведені тут приклади свідчать про існуючу альтернативу концепцію сприйняття поняття «харошій русскій», коли це прізвисько вживається вже не як саркастичний ярлик, а як спосіб позначення адекватних людей, із котрими дійсно можливі у майбутньому дипломатичні зносини і навіть якийсь-то культурний обмін. І я дуже заінтригований побачити в невизначеному майбутньому, до кого ж все-таки наші наступники так звертатимуться — до все тих же опозиціонерів-імперіалістів чи до росіян, що таки взялися будувати власну державу без комплексу «великоросії».

Отже, межу між «харошимі русскімі» та справді адекватними росіянами можна провести таким чином: «хароший русскій» виступає проти Путіна й війни як методу повернення України в орбіту Росії, бажає демократичних реформ у своїй країні, але при цьому далі бачить нашу державу у сфері інтересів Москви, а російську історію починає від старокиївських князів. Натомість, справді адекватний росіянин вважає Україну рівною Росії, визнає за українцями належну їм давньокиївську спадщину, а минуле свого народу починає від північних лісів і боліт, серед яких згодом і постала Москва.

Чи означає це, що «харошимі русскімі» українці мають нехтувати? Ні, бо до певного часу вони нам однозначно корисні. Поки Путін та його посіпаки при владі в Кремлі, для України позитивом є все, що їхню владу підточує. Але користь від російських демократичних діячів не буде для нас вічною. Прийшовши до влади, вони, найімовірніше, завдаватимуть Україні шкоди. Тобто, єднання з «харошимі русскімі» для українців може мати лише тактичний, ситуаційний характер. Спільне стратегічне бачення для нас можливе з тими одиницями з числа росіян, які повністю відкидають концепцію «братніх народів» чи, тим більше, «єдінава народа». Особливо з леґіонерами, кров’ю поєднаними з українськими воїнами.

Українці завжди з повагою ставилися до всіх народів. Але в умовах війни здорова недовіра та пильність рятують життя. Цілої нації. Отож, поважаймо своїх доброзичливців, але пильнуймо, чи немає, бува, серед них ворогів. Не треба нам тих «хороших росіян», які втираються в довіру українцям, а потім починають диктувати свої правила. Треба нам всім знати свою історію, щоб не ставати на ті ж самі граблі. Українці нічого нікому не будуть диктувати. Ми воліємо жити самі на свій розсуд і того самого бажаємо іншим. Тільки нехай загарбники підуть геть з України, виплатять нам репарації та компенсації, і ми їх більше знати не будемо.

Нехай хороші росіяни розвивають свою країну, а не пхаються до нас качати права та захищати «руский язик», а ще займати високі посади при владі та розказувати нам, як ми маємо жити. У росіян є країна, чому не розвивати їм свою власну батьківщину? Любити її та дбати про неї. Зрештою, знати і поважати свою власну історію, а не вигадувати чи красти її у сусідів. Стосовно культури — можна в майбутньому московську культуру сприймати так само, як польську чи німецьку (якщо ж звичайно московити не захочуть загарбати Україну через свій медіа-культурний простір). Головне, щоб діюча влада зробила правильні висновки, та не повторювала помилок минулих поколінь.

Ексклюзив

СкавронскийМартін Скавронський, dr. hab, росієзнавець, для Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: