Григорій Месежников: Європа має бути уважніша й обачніша та не надавати Китаю забагато можливостей

Григорій Месежников

Як відомо, президент Китаю комуніст Сі Цзіньпін здійснив європейське турне. На вашу думку, яка роль Китаю в контексті цієї поїздки Сі Цзіньпіна? Про це кореспондентка Newssky запитала у Григорія Месежникова, президента Інституту громадських справ у Словаччині

Кілька днів тому китайський президент Сі Цзіньпін здійснив поїздку в Європу.

Цей вояж привернув увагу багатьох міжнародних коментаторів. Поки ще зарано робити якісь точні оцінки того, що відбулося, натомість є сенс подумати щодо загальних обрисів того, що обрамляло цю поїздку.

Чому Сі обрав саме три країни для відвідання? Чому не Німеччину, наприклад?

Насамперед варто сказати про держави, які відвідав китайський лідер – про Францію, Сербію й Угорщину. З кожною з цих країн особливий порядок денний, пов’язаний з двосторонніми відносинами. натомість тут є й ширший контекст.

Насамперед цей візит мав засвідчити підвищену увагу, яку Китай намагається отримати в Європі, китайські геополітичні амбіції спрямовані на Захід. Це перший аспект. Другий аспект – значення відносин Китаю з Євросоюзом як таким.

Чи відіграло певну роль послаблення відносин між ЄС та США у рішенні Сі відвідати Європу?

Китай намагається вибудувати стосунки з Євросоюзом, з європейськими країнами, користуючись послабленням відносин між ЄС і США, що абсолютно очевидно. І на мою думку, тут непрямим союзником Китаю є концепція стратегічної автономії Європи, котру чинить спроби реалізувати Франція.

Французький президент Емманюель Макрон говорить про це постійно, і Китай намагається ніби впхнути свою ногу у ці двері. Вдалося йому це чи ні – наразі сказати важко. Натомість порозуміння між Францією та Китаєм є.

Президент Макрон, оцінюючи відносини Франції та Китаю, Європи з різними міжнародними гравцями, нерідко Сполучені Штати й Китай сприймає як рівноцінних партнерів, хоча насправді Франція є частиною західної спільноти, водночас Китаю таке ставлення вигідне, бо за такої інтерпретації на другий план зміщується те, що роз’єднує Китай і Європу – суттєва різниця в політичних режимах, ставлення до прав людини і решта питань, що могли б послабити відносини між спільнотою демократичних держав і авторитарною державою.

Що ж відбувалося в європейських столицях – Парижі, Бєлграді та Будапешті?

У Франції насамперед розв’язувалися два дуже серйозні питання для відносин між Францією і Китаєм, або Францією, ЄС та Китаєм, бо президент Макрон запросив очільницю Єврокомісії Урсулу фон дер Ляєн. Тож перемовини тривали ще й у такому форматі.

Йшлося про дві ключові речі – економічні відносини між, з одного боку, Францією і ЄС, з іншого боку Китаєм. В цих торгових відносинах досить відчутний дисбаланс. Товарообіг збільшився радикально протягом останніх 15-20 років. Але все це не на користь ЄС. Наявний дефіцит звісно великий.

Тож розвивати відносини з державою, зовнішньоекономічна політика котрої не спрямована на рівний підхід, і це для європейських держав, зокрема для Франції це проблема. На мою думку, європейським політикам слід добре осмислити те, як можна збалансувати зовнішню торгівлю.

Друга сфера – це китайське ставлення до російсько-української війни. Євросоюзу звісно хотілося б як союзнику України вплинути на Китай, щоб він припинив надавати підтримку Росії. Натомість з огляду на все, китайська політика поки не надто переймається цим. Політично Китай підтримує Росію. Є інформація, що Китай допомагає Росії обходити економічні санкції, навіть допомагає з постачанням компонентів для російської зброї.

І на мою думку, прогресу у цьому питанні не варто чекати. Китай – авторитарна держава на боці Росії у війні з Україною, попри формальні декларації про свою рівновіддаленість.

Ну, і врешті питання, пов’язане з тим, що відбувалося в Белграді та Будапешті. Ці дві країни, одна з яких належить до ЄС, друга поки ні. Китай розглядає їх як держави, які більшою мірою ніж решта держав ЄС або решти балканських держав підготовлені до посилення китайського проникнення в Європу. Як у географічному сенсі, так і в політичному. Сербія – країна, де влада з одного боку декларує наміри долучитися до процесу євроінтеграції, а з іншого – характеристики режиму, що діє в країні, поки не дають змоги це зробити, й Китай цим користується.

Як на диво, збіглася річниця бомбардування Югославії Заходом із візитом Сі до Белграда…

Сербське керівництво відверто виявляє свої симпатії до Китаю, до китайської політики. Тут слід зауважити, що символічно цей візит тривав в умовах 25-ї річниці бомбардування колишньої Югославії західними країнами. Югославія провадила політику геноциду стосовно Косова. Як відомо, китайське посольство було не остаточно зруйновано, але одна з ракет влучила в його приміщення. І були створені умови, щоб Китай і Сербія продемонстрували свою миролюбну політику із засудженням втручання закордонних держав у внутрішні справи.

Зрозуміло, що це була демонстрація критичного ставлення до західного світу. Ясно й економічне підґрунтя цього візиту – Сербія намагається збільшити китайські капіталовкладення у свою економіку. Схоже, отримає новий імпульс проєкт швидкісної залізниці між Белградом і Будапештом. Тут, до речі, також бачимо взаємодію обох цих держав.

Ну а з боку Орбана, цей вояж був лебединою піснею…

Остання столиця, яку відвідав Сі, це Будапешт. Угорщина не ховаючись підтримує інтенсифікацію відносин з Китаєм. З 14 мільярдів доларів, інвестованих ззовні в угорську економіку, 9 мільярдів – капіталовкладення з Китаю. Угорщина врешті створює для Китаю режим політично-економічного сприяння у своїй країні. Цікавий момент – за день до приїзду Сі Цзіньпіна в одній з найбільших угорських газет «Magyar Nemzet» опублікували статтю китайського лідера угорською мовою, де презентувалася позиція Китаю стосовно формально демократичної Угорщини і спільности демократичних держав ЄС. На мою думку, те, що сталося в Будапешті, спричиняє роздуми про те, на скільки країна, що входить до західних структур, може дозволити закордонній державі з авторитарним правлінням посилювати вплив на своїй території.

Про що варто подумати лідерам ЄС?

Я вже сказав раніше, що підбивати підсумки зарано, а варто подивитися, що буде зроблено конкретно після цього візиту, чи почнеться (і як) виконання усіх тих численних домовленостей, яких досягли під час візиту. Натомість турне Сі Цзіньпіна – турне лідера держави, з котрою у демократичної частини світу мають вибудовуватися відносини на тих принципах, які важливі саме для нас. І називати Китай стратегічним союзником європейської спільноти означатиме відмову від того, що становить суть і європейської інтеграції, і загального політичного устрою, а також позиції ЄС у світових відносинах.

Є в Європі політичні сили, котрі критично ставляться до політики, яку частина країн ЄС провадить стосовно Китаю, надаючи піднебесній спроможності для посилення свого впливу в Європі з одного боку, а також можна зрозуміти намагання ЄС відвернути Китай від Росії, яка становить справжню небезпеку для Європи своєю військово-політичною експансією. Стосовно цього Китай не сприймається як держава, що становить велику загрозу для ЄС, але я б назвав це недооцінюванням ситуації. Європа має бути уважніша й обачніша й не надавати Китаю забагато можливостей.

Спілкувалася заступниця головного редактора (Центральна Європа та Канада), керівниця проєкту V5 Media Марина Ковальчук

In English