Голоси проти Путіна – і проти України: російська еміграція у пастці імперських амбіції

Ексклюзив. Коли ми говоримо про російську опозицію в еміграції, легко уявити собі армію сміливців, які виступають проти режиму Путіна, рішуче засуджують війну проти України та прагнуть відновлення демократичних цінностей у Швабростані-Мордорі. Однак реальність набагато складніша й глибоко трагічна.

Російська опозиція – інфернальний театр тіней

За гучними деклараціями та медійними виступами ховається напівсила, яка боїться радикальної правди, вагається між особистими амбіціями та колективною відповідальністю й так і не здатна повною мірою стати моральним союзником України. Під маскою боротьби за демократію постає незмінна імперська спадщина, яка визначає, чому російська опозиція та (або) еміграція, попри чисельність та медійний вплив, лишається мерехтливим, неефективним явищем у глобальному політичному контексті. Ми будемо далі говорити лише про ту опозицію, що виїхала через те, що та, що залишилася, з різних причин втратила голос узагалі.

Отже, російська опозиційна еміграція – це значна кількість російських громадян, які покинули країну, часто через політичні переслідування, репресії, посилення авторитаризму, а особливо після повномасштабного вторгнення рф в Україну у 2022 році. Їхня еміграція пов’язана із незгодою з політикою Кремля, війною, а також бажанням уникнути мобілізації. Цей рух, який де факто почався у 2012 році, а посилився у 2022, став однією з найбільших у новітній історії та отримав назву «п’ята хвиля».

Утім, на відміну від класичної політичної еміграції, яка в різні історичні епохи формувала чіткі структури й здатна була продукувати ідеї альтернативної державності, сучасна російська опозиційна діаспора виявилася роздробленою та малоефективною. 

Перший табір можна умовно назвати «системний».

Це ті, хто ще вчора був частиною російського політичного життя, а сьогодні — вимушені вигнанці. Їхні вислови помірковані, головним гаслом є «депутінізація», але без глибоких змін ані у внутрішній структурі держави, ані в її зовнішній політиці. Вони уникають радикальних висновків та не готові відмовитися від імперського спадку, що викликає закономірні підозри у половинчастості та політичному опортунізмі. 

Другий — радикальний.

Тут об’єднані активісти, які вимагають беззастережного припинення війни, демонтажу імперії й, у деяких випадках, навіть розпаду росії як держави. Їхня позиція жорсткіша й однозначніша, вони охоче співпрацюють із українськими та білоруськими колегами, проте нерідко втрачають політичний баланс, що робить їхні заклики більш гучними, ніж впливовими.

Третій табір орієнтований насамперед на Захід. Його представники активно організовують форуми, конференції, створюють мережі контактів у європейських столицях, подаючи себе як «демократичну альтернативу» Путіну. Вони прагнуть переконати світ у наявності «іншої Росії» — цивілізованої та відповідальної. Така діяльність створює гарний фасад, проте дедалі частіше викликає критику за відірваність від реалій і життя тих, хто залишився в самому Швабростані. Їхні меседжі здебільшого адресовані західним урядам, а не російському суспільству, яке вони фактично втратили з поля зору.

У підсумку всі три напрями демонструють не стільки силу, скільки взаємні протиріччя. «Системні» намагаються втримати вплив, радикали — завойовують увагу гучністю заяв, а західники — шукають легітимацію поза межами богомерзотного Мордору. Спільної ж стратегії немає, а розкол лише підкреслює нездатність еміграції перетворитися на реальну політичну силу.

Насамперед — через імперський світогляд, який глибоко вкорінений навіть серед тих, хто називає себе опозиціонером. Багато з них готові сперечатися з Путіним, але не з імперією. Вони відкидають диктатуру однієї особи, але не відмовляються від самої логіки «великої Росії», її права на домінування над сусідами. Це половинчасте мислення стало головною межею між «поміркованими» та тими, хто вимагає реальної деімперіалізації. І саме воно робить опозицію в очах українців та інших поневолених народів підозрілою та малоперспективною.

Друга причина — відсутність єдиного лідера. Російська еміграція так і не змогла породити фігуру масштабу, яка б об’єднала всі сили. Багато хто покладав надії на Олексія Навального. Проте й за життя він не став тим, ким для світу був Нельсон Мандела.

Його харизми та мужності було недостатньо, аби згуртувати весь фронт: одні відкидали його як «ліберального патріота», інші дорікали відсутністю чіткої позиції щодо імперської спадщини та війни. Смерть Олексія Навального — це трагедія, але й водночас парадокс. Важко збагнути, чому настільки освічений та досвідчений політик, переживши спробу отруєння та лікування у провідній європейській клініці, свідомо повернувся у Мордор. Його білизни вже засвідчили, що для кремлівського режиму він був мішенню номер один, і повторне занурення у пащу імперії виглядало не стільки героїзмом, скільки фаталізмом.

Тінь Навального як символ бездоріжжя

Не менш дискусійним залишається і питання, ким він міг стати. Навальний мав у собі всі ознаки харизматичного вождя, і не відомо, чи його «усвідомлена необхідність» у майбутньому не перетворилася б на новий авторитаризм. Дві версії його фіналу виглядають найбільш вірогідними: або недоліковані наслідки отруєння в «Шаріте» так і не дозволили йому повернутися до повноти розумових і вольових сил; або ж він усвідомив би безнадійність боротьби за інтереси раболіпного натовпу та ніякої опозиції, що лишається байдужою до України, його батьківщини, й в результаті він обрав загибель як останній акт протесту.

Так чи інакше, навіть його харизма не гарантувала, що він не повторив би долю авторитарних вождів, проти яких сам виступав. Після його смерті вакуум лідерства лише поглибився. Кожна група почала грати на себе, конкуруючи за увагу Заходу та ще за ресурси, а не за реальне об’єднання зусиль.

Таким чином, російська опозиційна еміграція розсипалася на табори не лише через політичні розбіжності, а й через брак принциповості та провідника, здатного стати символом боротьби. Відсутність такої постаті — не випадковість, а симптом загальної слабкості руху.

Значна частина лідерів опозиції на еміграції обтяжені власними амбіціями, історією взаємних образ та давніх суперечок. Замість того, щоб шукати точки єдності, вони воліють конкурувати одне з одним за статус та вплив. Це породжує атмосферу взаємної недовіри, де спільна справа часто поступається особистим кар’єрним розрахункам.

Найбільш руйнівною лінією розламу стала оцінка самої агресії. Частина опозиціонерів й далі намагається говорити про «війну Путіна», відмежовуючи суспільство від відповідальності. Інші ж наполягають: ця війна стала можливою саме завдяки масовій підтримці та мовчазній згоді більшості росіян. Ця розбіжність не лише загострює дискусії всередині еміграції, а й визначає рівень довіри до неї з боку українців та міжнародних партнерів.

Ще один чинник розколу — доступ до грошей та організаційної інфраструктури. Одні групи отримують гранти й політичний дах на Заході, інші — залишаються на маргінесі, що провокує ревнощі та підозри. В результаті замість спільної координації формується конкуренція за ресурси, де важливішим стає питання «хто отримає фінансування», а не «яка стратегія перемоги».

Попри гучні заяви про опозиційність, більшість еміграційних груп так і залишаються лише «лайт-версією» імперства. Вони відкидають Путіна, але не відкидають саму систему, яка його породила. Вони говорять мовою реформ, але не наважуються на радикальну відмову від імперської ідеї. Вони готові засудити «помилки режиму», але не назвати війну злочином, закладеним у самій сутності російської державності.

Це й пояснює, чому російська опозиція в еміграції так й не стала на бік України з тією рішучістю, з якою це зробили численні західні лідери, організації та громадські рухи. На Заході одразу усвідомили: це війна не лише кремлівського уродця, а й усього російського імперського проекту. Натомість російські емігранти бояться такого висновку, бо він зобов’язує до чесності — а саме її їм бракує.

Причина такої позиції криється в глибоко вкоріненому імперіалізмі, який й надалі залишається невід’ємною частиною самоідентифікації навіть тих росіян, що вважають себе опозиціонерами. Вони можуть відкидати Путіна, але не готові відмовитися від ідеї «великої Росії» та її «особливого шляху», бо без цього руйнується вся їхня уявна місія.

У свідомості багатьох жевріє страх: поразка війни та справжня деімперіалізація неминуче означатимуть не лише падіння диктатури, а й можливий розпад самої Росії. Саме ця перспектива лякає їх значно більше, ніж продовження авторитарного режиму, адже розпад знищує головну ілюзію — ілюзію «величі». Тому вони намагаються втриматися на уявній «золотій середині», проголошуючи необхідність зміни влади, але водночас прагнучи зберегти імперію. Такий компроміс виглядає як поміркована опозиційність, проте насправді є не чим іншим, як самообманом і спробою врятувати систему, що й стала джерелом агресії.

Ця непослідовність посилюється особистими амбіціями лідерів опозиційних груп, які змагаються за вплив і символічне визнання. Намагання створювати «альтернативні уряди у вигнанні» чи запроваджувати концепцію «паспортів хороших росіян» стають, по суті, способом зберегти власний статус ідентифікації як представників «російської демократичної традиції». Однак у контексті війни це сприймається як цинізм: коли Україна платить тисячами життів і руйнаціями за свободу, спроби дистанціюватися від колективної відповідальності виглядають радше захисною реакцією, ніж реальним кроком до каяття та переосмислення.

Тут показово, що формула «ворог мого ворога — мій друг» не працює щодо них від слова «зовсім». Те, що російські опозиціонери конфліктують із Кремлем, зовсім не робить їх автоматично союзниками України. Схожі процеси вже мали місце в історії: перша хвиля еміграції після 1917 року також виявилася неспроможною відмовитися від імперських претензій. Значна частина «білої» еміграції бачила в майбутньому відновлення «єдиної і неподільної Росії», ігноруючи права сусідів та народів, що виборювали незалежність. Аналогічні риси повторюються й сьогодні: ідеї «збереження Росії» переважають над готовністю переглянути імперську спадщину.

Таким чином, навіть у нових обставинах російська опозиція демонструє ту ж ваду, що й попередні хвилі вигнанців: нездатність до радикальної відмови від імперської парадигми. Їхні висловлювання може виглядати модернізованою версією, але за суттю вона часто є варіацією старої формули про «велику Росію» з правом визначати долю інших. І саме це робить їх ненадійними партнерами для України та світу.

А тому російська опозиція на еміграції, попри свої претензії на демократичність та відданість ідеям свободи, продовжує залишатися заручницею імперської парадигми. Її неспроможність визнати українську ідентичність у повному обсязі — яскраве свідчення цього.

Для багатьох представників еміграційного середовища Україна залишається «братнім народом» або навіть частиною «єдиного культурного простору», а не самостійною нацією з власною історією, культурою та політичним майбутнім. Такий підхід не є випадковістю: він глибоко вкорінений у російську свідомість, де «особливий шлях» та «право» на вплив над сусідами залишаються основою ідентичності навіть у тих, хто називає себе противником режиму.

Отже, головна проблема російської опозиції не зводиться до роздрібненості, амбіцій чи фінансової конкуренції. Її корінь значно глибший — у небажанні відмовитися від імперської спадщини, яка століттями формувала російську державність, а ще й ідентичність та політичну культуру. Саме ця нездатність робить їх ненадійними союзниками для України й пояснює, чому, попри гучні декларації, їхній вплив на реальні процеси залишається мінімальним.

Багато представників російської опозиційної еміграції зосереджують свої зусилля не на внутрішньому російському суспільстві, а на західній аудиторії. Їхня головна мета — переконати політичні еліти та громадську думку в Європі та США, що «існують хороші росіяни», з якими можна вести діалог і які нібито можуть стати майбутнім альтернативним політичним класом. Це пояснює їхню обережність у висловлюваннях: вони ретельно уникають формулювань, які могли б здатися «надто радикальними» або «небезпечними» для стабільності Росії.

Така стратегія виглядає раціональною на поверхні — адже без підтримки Заходу опозиція не має ані ресурсів, ані платформи для існування. Однак у глибині це свідчить про іншу проблему: небажання поставити власні ідеї та позиції у відповідність до реальних потреб України та інших народів, що стали жертвами російської агресії. Опозиція намагається показати Заходу «зручне обличчя» — без вимог деімперіалізації, без закликів до розпаду росії, без готовності відверто говорити про колективну відповідальність.

Більш того, така орієнтація породжує своєрідний подвійний стандарт. Перед західними аудиторіями російські опозиціонери намагаються виглядати як носії «європейських цінностей», але коли йдеться про Україну, вони уникають повної солідарності. Їхні заяви часто обмежуються абстрактними формулами про «мир» і «припинення війни», а не конкретними вимогами про повну перемогу України й відновлення її територіальної цілісності.

Російський «ліберал», як давно відомо, закінчується на хуторі Михайлівському, а російський «інтелігент» неминуче ламається на українському питанні. І тут не виняток навіть нобелівські лауреати: Олександр Солженіцин, сам із українським корінням, попри беззаперечні заслуги у боротьбі з «червоними бісами», у питанні України залишився заручником імперської оптики. Те саме — Йосип Бродський, «інородець» у самій російській культурі, але з його глузливими віршами проти незалежності України та рядками про «брехню Тараса».

Історія тут напрочуд послідовна: Герцен, який мріяв про «вільну Росію», так і не визнав права українців на власний шлях; Достоєвський, котрий писав про «вселюдське братерство», у питанні України раптом ставав апологетом «єдиної Росії». Ця сама логіка повторювалася в еміграції після 1917 року, коли перша хвиля «борців із більшовизмом» виявилася нездатною зректися імперського мислення. Вона повторюється й сьогодні — у «новій хвилі» опозиціонерів, які критикують Кремль, але в глибині душі все ще мріють зберегти імперію.

Тобто навіть найсильніші духом та найобдарованіші словом, коли доходили до українського питання, втрачали свободу й падали в ту саму імперську яму, з якої прагнули виборсатися.Цей підхід можна розглядати як форму політичного пристосуванства.

Вони прагнуть утримати для себе поле легітимності, але водночас відмовляються брати на себе реальні моральні зобов’язання. Власне, вони й зараз перетворюють трагедію війни на інструмент у грі за увагу Заходу, а не на привід для радикального переосмислення власної національної традиції. Це й робить їхню позицію у західних очах непереконливою: замість постатей масштабу Мандели чи Гавела світ бачить чергових емігрантів, які намагаються виправдатися за злочини своєї країни, але уникають відкриття та визнання радикальної правди.

Розглянемо заради загальної об’єктивності ставлення російської опозиції до неросійських народів РФ яке є ще однією точкою розколу та демонструє їхні імперські уявлення.

У цьому питанні опозиція також не є єдиною, але загалом вона не змогла повністю відмовитися від русифікаторської спадщини. Більшість представників «системної» російської опозиції виступають за збереження Росії в її нинішніх кордонах і не підтримують ідею розпаду РФ. Вони можуть говорити про необхідність федералізації, розширення прав регіонів та зменшення контролю Москви, але це, як правило, не виходить за рамки існуючої федеративної структури. Ідеї про надання суверенітету чи незалежності національним республікам (наприклад, Татарстану, Башкортостану, народам Північного Кавказу) сприймаються ними як «сепаратизм» та загроза «цілісності Росії».

Незважаючи на декларовані демократичні цінності, у російській опозиції часто присутній прихований русифікаторський підхід. Вони можуть ігнорувати або применшувати проблеми національних меншин, пов’язані з мовою, культурою та самоідентифікацією. Для них російська мова та культура залишаються основою російської державності, а національні республіки розглядаються як “частини” Росії, а не як самостійні утворення, які мають право на самовизначення.

Опозиціонери з Москви та Санкт-Петербурга, які складають ядро російської еміграції, часто не бачать або не хочуть бачити боротьбу національних рухів за свої права та незалежність. Вони зосереджені на зміні режиму в Кремлі, вважаючи, що «після Путіна» проблеми зникнуть самі по собі. Це ігнорування показує їхню неспроможність зрозуміти, що імперська політика існувала задовго до Путіна і є частиною самої російської державної ідеї.

Російська опозиція часто використовує універсалістський наратив «громадянства», що згладжує етнічні та національні відмінності. Вони говорять про «російську демократію» або «європейську Росію», але це «європейське» часто означає русифіковане, де неросійські народи мають лише обмежені права. Такий підхід не визнає право націй на самовизначення.

Через ці розбіжності між російською опозицією та національними рухами всередині РФ та за кордоном існує значний розрив. Лідери національних рухів, такі як чеченці, татари, башкири, буряти та інші, часто критикують російських опозиціонерів за їхнє імперське мислення і небажання визнати право народів на незалежність. Вони вважають, що справжня демократизація Росії можлива лише після її деімперіалізації та надання повної свободи неросійським народам.

Таким чином, ставлення більшості російської опозиції до неросійських народів РФ справді можна охарактеризувати як русифікаторське і централізаторське, яке є менш жорсткою, але все ще імперською версією політики Кремля. Їхні ідеї про «федералізацію» часто є лише спробою зберегти імперію під новою, «демократичною» вивіскою.

У підсумку, орієнтація російської опозиції на західну аудиторію перетворюється на пастку: прагнучи зберегти симпатії партнерів, вони стають жертвами власної половинчастості. Захід чекає від них сміливості й принциповості, тоді як вони пропонують лише обережність і декларативну дистанцію від Кремля. Саме ця невідповідність між очікуванням і реальністю посилює недовіру як в Україні, так і серед значної частини західного суспільства. Вони хоча й конфліктують із Кремлем, але не стають союзниками а ні України а ні неросійських народів у РФ, бо не здатні відмовитися від імперської парадигми.

Історичний досвід — від еміграції після 1917 року до сучасних хвиль — показує, що навіть у вигнанні росіяни зберігають амбіції контролювати сусідів і формують власну «зручну» (а реально — брехливу, фантазійну) версію реальності, яка дозволяє уникати радикальної самокритики. Це — ключовий урок для міжнародної спільноти, а не лише для України: наявність опозиції не гарантує її ефективності, якщо вона не позбулася власного імперського спадку.

Андрій Курбський, для Newssky.