«Гляйвіц», який не вдався

10.03.2020 0 Редакция NS.Writer

Останнім часом ми бачимо чимало досліджень, художніх книг, кінофільмів, що знайомлять нас із життям «Задзеркалля» — роботою шпигунів. Напрочуд цікава це інформація, яка дозволяє нам краще зрозуміти навколишній світ і нюанси світової політики. Адже там, де демократичні держави вдаються до дипломатичних дій, тоталітарні, пускають у діло розвідку. Саме, крізь призму розвідки ми можемо вивчати зовнішню політику, наприклад, Третього Райху. Стосовно ж сучасності, хіба можна вести мову про зовнішню політику РФ, не згадуючи про потужну і професійну російську розвідку. До речі, не випадково мабуть, коли ми ведемо мову про гітлерівську Німеччину, відразу напрошуються аналогії із путінською Росією і навпаки.

«Гляйвіц», який не вдався

В «шпигунській» літературі частенько згадується таке поняття, як «робота під чужим прапором». Іншими словам тут так називається те, що ми — пересічні громадяни називаємо тяганням каштанів чужими руками. Майстерно цим методом володів знаменитий радянський розвідник Конон Молодий (Гордон Лонсдейл), для якого не існувало таємниць у Британії і якого вдалось викрити лише завдяки втечі на Захід польського розвідника Міхала Голеньовського. Напередодні, і в ході розгляду Гаазьким окружним судом справи МН-17 хороші результати цьому контексті демонструють і сучасні російські шпигуни.

Протягом останніх років Росія вчинила цілу низку злочинів проти людства та міжнародного права, однак їх розслідування просувається з неймовірними труднощами. Якісь невидимі сили ставлять слідству палки у колеса, незримі течії перешкоджають правді вийти на поверхню. Чи не робота це таємних агентів. Більше аніж у чомусь іншому, ми можемо це спостерігати у справі МН-17. Розкриття цього злочину може призвести до таких сумних для Московського режиму наслідків, що для його перешкоджання Кремль кинув потужні сили, вдаючись до неймовірних маніпуляцій. Використовуючи такі методи як підміна слідчих дій і доказів, підкуп, шантаж і т.д. Першими жертвами таких дій цілком закономірно стали Нідерланди та Малайзія.

У Нідерландах діє ціла плеяда добре прикормлених активістів і журналістів (одні з яких знають, на кого працюють, інші ж — навіть не здогадуються), що маніпулюють громадською думкою, намагаючись вплинути на хід слухань у Схіпфолі. Навіть більше, цілі партії, зокрема РФ фінансує діяльність там Комітету «Глобальні права мирних людей», що активно проявив себе ще під час референдуму 2016 р., ускладнивши реалізацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Формується проросійське лобі і у Парламенті. Тон там задають колишній член «Соціалістичної партії» Г. Ван Боммел та глава «Партії свободи» Г. Вілдерс. Втручання у діяльність Комітету з іноземних справ Палати представників навіть призвело до скасування вже запланованого та проанонсованого візиту депутатів до Москви, що планувався на 24-27 лютого 2020 р.

Спочатку вся російська агентура кинулась звинувачувати у вбивстві Україну, при тому, що вже у перші дні після трагедії були дані об’єктивного контролю, які знаходяться в руках американців. Їм не дали ходу. Тим не менше, безглуздя антиукраїнських обвинувачень стало очевидним вже протягом двох тижнів. Тож, стрілки стали переводитись на анонімних «ополченців», що, ніби то захопили український «БУК». Зараз ми бачимо, що відповідальність за збитий літак МН-17 розмивається.

Карколомна зміна аргументації та об’єктів звинувачень черговий раз вказує на винуватця. Врешті, скориставшись старим добрим античним принципом «Кому вигідно» і згадавши бурхливі дебати у Раді безпеки ООН, коли було прийняте рішення про створення Міжнародного трибуналу з розслідування обставин знищення МН-17, коли саме Росія, яка не могла зашкодити скористалась своїм правом «вето». Черговий прокол Кремль допустив, коли відкрито став тиснути на президента України В.Зеленського, вимагаючи в процесі обміну полоненими і заручниками, відпустити і безпосереднього вбивцю європейських туристів, що входив до розрахунку ЗРК «БУК-М1», захопленого українськими спецслужбами Володимира Цемаха.

Зеленський піддався на шантаж, однак, перед звільненням терориста ретельно допитали і українські і нідерландські слідчі. Та й, сама наполегливість росіян у цій справі багато кому відкрила очі. Не дивно, що кілька тижнів тому Цемаха запросили до Москви, де він загадково зник. І навіть, якщо його й не вбили, а використовують зникнення для чергової провокації, істотно картину це вже не міняє.

Більш успішними є маніпуляції російських дипломатів і шпигунів у Малайзії. Росіянам вдалось отримати кілька нейтральних заяв з цього приводу, використовуючи їх для інформаційного фону. Однак, або тих політиків, чий пік вже позаду, або взагалі — екс. Найпомітнішим із них є екс-премєр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад. І тут маємо звернути на одну обставину — диявол ховається в деталях. Пан Махатхір всіляко уникає будь-яких заяв, які могли б бути негативно сприйняті на Заході. Водночас, тісно співпрацюючи з РФ, він лавіює і шукає хоча б якихось виправдань для своїх партнерів. Безсумнівно, за погодженням з ними.

«Прекрасну» аргументацію він запропонував після нещодавньої трагедії у повітряному просторі Ірану. Не будемо зупинятись на паралелях, а зауважимо, що цей колишній високопосадовець визнав, що сам ЗРК був російського походження, от тільки управляли ним непрофесіонали. Так би мовити — міфічні «трактористи», про яких так полюбляла писати російська пропаганда у 2014 р., коли вони вірили, що зможуть окупувати всю Україну, зупинивши свої танки на українсько-польському кордоні та представити це, як громадянську війну. Відверто кажучи, це не є сенсаційною новиною. Звичайне офіційне підтвердження «секрету Полішинеля». Адже фахівці Bellingcat, що провели незалежне розслідування, переконливо і аргументовано довели — зброю вбивцям було передано з 53-ї бригади ЗС РФ, що базується у Курській області. Тобто, ще у травні 2018 р. Австралія та Нідерланди офіційно звинуватили РФ у теракті.

Ці та інші матеріали розслідувань сходяться до єдиного висновку. Незалежно один від одного. І ці матеріали вже взяті до уваги Прокуратурою Нідерландів, про що було заявлено прокурором Фредом Вестербеке. Нідерландський фонд «Авіакатастрофа МН17», який представляє велику групу родичів жертв загиблих, вимагав не допустити повернення делегації Росії в ПАРЄ і просив Раду Європи провести на сесії ПАРЄ (24-26 червня) термінові дебати по зареєстрованому запиту під назвою «Зобов’язання притягнути до відповідальності тих, хто збив МН17». У Фонді наголосили, що «Росія останні п’ять років не співпрацює зі слідством щодо катастрофи МН-17. Вона поширювала дезінформацію щодо авіакатастрофи і не продемонструвала відповідальності і співчуття».

Тож, ми вже можемо назвати імена організаторів вбивства: командир зенітного ракетного з’єднання Західного воєнного округу полковник Алєксєй Зотов, начальник військ протиповітряної оборони і авіації ЗВО Андрєй Коханов, командувач військами ПВО Сухопутних військ ЗС РФ Алєксандр Лєонов, командувач військами Західного військового округу Анатолій Сідоров, головнокомандувач Сухопутними військами Росії Олег Салюков, міністр оборони Сєргєй Шойгу і сам їхній верховний головнокомандувач Владімір Путін.

Але, скажемо кілька слів на захист росіян. Збивати саме малайзійський мирной авіалайнер вони, навряд чи планували. Швидше за все, мав бути збитий російський літак «Москва-Ларнака». Навіщо це було потрібно? А згадаймо, вже у березні 2014 р. Держдума Росії дає дозвіл президенту Путіну на введення окупаційних військ в Україну. На кордоні було зосереджено колосальну військову силу. Потрібен був лише привід. Вигадки про «распятих мальчіков» були настільки примітивними і так легко спростовувались, що не справляли враження навіть на внутрішнього споживача Не кажучи вже про міжнародну спільноту. Потрібен був свій «Гляйвіц».

На роль сакральної жертви (улюблений термін російських пропагандистів) і було обрано пасажирський літак «Аерофлот» AFL 2074, що за збігом обставин, навіть окрасою був подібний та проходив у тому ж ешелоні повітряного простору. У той час українські NOTAM (оперативно поширювали інформацію про зміни в правилах проведення і забезпечення польотів та аеронавігаційної інформації) прекрасно читалась і пілотами і системами. Натомість, жоден із сотні літаків, що тоді встигли зайти у російську зону відповідальності не зміг прочитати російської NOTAM UUUV6158/14.

А далі у справу втрутився людський фактор. Дії вбивць погодинно змогла відслідкувати і задокументувати незалежна слідча група на чолі з такою авторитетною в Україні людиною, як Григорій Омельченко. Теракт мав бути здійснений біля села Первомайське, а таких на Донеччині аж 7. Серед терористів не було жодного місцевого жителя. Тож, замість Первомайського Ясинуватського району, вони поїхали до Первомайська, підпорядкованого Сніжнянській селищній раді, на південний схід від Донецька, якраз на шляху малазійського «Боїнга».

До речі, в середовищі сепаратистів, котрі не знали про плани Кремля, спочатку запанувала ейфорія. Усі їхні ЗМІ стали хизуватись збиттям українського літака. А невдовзі, їм ніби заклеїли рота, а усі хвалькуваті заяви стали метушливо видалятися. Не надто успішно.

Що ж, під тиском доказів влада Росії починає відступати і визнавати свою провину. Спочатку, через посередників, потім — дозовано і врешті, доведеться визнати усе, та заперечити усю проголошену раніше брехню.

А далі? Офіційний Кремь і далі буде брехати та до останнього відкидати очевидне. І дарма. У світі нині все більш активно звертаються до використання норм прецендентного права. Тобто, шукають схожі випадки і вивчають їх історію. Отже справу МН-17 можна порівняти із справою «Локербі», коли в далекому 1988 р. лівійські терористи підірвали британський авіалайнер. Офіційний Тріполі до останнього відкидав свою причетність до злочину, навіть попри міжнародні санкції і лише у 1999 р. видав власне самих терористів. У 
2003 р. Лівія визнала причетність до теракту своїх високопосадовців, хоча й не визнала провини. А чим все закінчилось ми й так знаємо. Муаммар Каддафі прийняв смерть з мужністю і гідністю. Не через цей теракт. Але він, став одним з факторів, що врешті решт закономірно привели до краху всього режиму.

Богдан Бернадський