Геній дзюдо

«Жодна мить, прожита з доброю думкою, не змарнована».

Так говорив вуйко Дезьо

Так трапилося, що ми зайшли з Олею в магазин вибрати мені ремінь до шортів. Від минулорічного літа після кількох моїх спроб перейти на безцукрову дієту я таки дещо схуд. Звичні речі стали для мене трохи завеликими. Ці обставини посилювалися необхідністю носити телефон: тоді шорти невблаганно сповзали і докучали під час прогулянок. Ми шукали особливий ремінь, зараз вони часто зустрічаються у туристичній одежі. Такий ремінь є широким, виготовленим з міцної простроченої тканини, брезенту чи мішковини і замість звичайної пряжки з гачком повинен мати два напівкільця, які фіксують другий його кінець. Щось подібне я й побачив, зігнувся і потягнув за білу смужку. Але, витягнув довжелезний пояс без кілець і інших фіксуючих засобів. Оля відразу зазначила: «Навіщо воно тобі?» Використання нею середнього роду для визначення предмету, що я тримав у руках, збило мене з пантелику; що відповісти я не знав, тому поклав пояс назад. Але, в останню мить я помітив на кінці пояса якусь фірмову лейбу і вже навздогін розрізнив напис «TOKYO». Вмить я все зрозумів: «Це пояс кімоно». І знову взяв його до рук. Але Оля повторила своє скептичне ставлення до предмету моєї уваги: «Воно тобі не потрібне». Я поклав пояс назад.

Додому того дня ми прийшли без обнов. Проте, ввечері я все-таки пояснив Олі, що «Воно» це є пояс кімоно. Таке уточнення зацікавило її, але не справило на неї особливого враження. Проте, моє пояснення подіяло на мене. Уже наступного дня я зателефонував Олі на роботу і рішуче сказав, щоб дорогою додому вона зайшла в магазин і купила пояс.

Пояснювати причину зміни мого настрою потрібно здалеку.

У моєму глибокому дитинстві на екрани кінотеатрів міста вийшов фільм «Геній дзюдо». Сказати, що ця новина сколихнула і без того жвавий плин життя наших дворів, – це нічого не сказати. Спершу ми всі передивилися фільм за гроші, що давали батьки в неділю «на кіно». Потім ми збирали пляшки, здавали їх у пункті прийому склотари і ходили на перегляд фільму вдруге, втретє … Фільм брутально порушив традиційний, канонічний плин наших дворових забав: «пекар», «рогатки», «самопали», «танки», «селітра» і т.д. Я вже не пригадую, що у нас мало бути «по плану». Але те, що місяць у дворах відбувалися тренування, двобої, а вечорами сусіди лякалися несамовитих бойових вигуків, це був доконаний факт.

Уже в старших класах ті аматорські змагання, мабуть підсвідомо, втілилися в те, що я пішов у секцію самбо в товаристві «Динамо». Тут можна було вдягнути куртку і підперезати її омріяним поясом. Але все те було лише в тимчасовому користуванні.

Не можу сказати, щоб в старші роки мене якось особливо захоплювали бойовики, яких з’явилося неміряно і в кіно, і на касетах, і в мережі. Я їх не дивився. Але, коли я взяв у магазині до руки пояс кімоно, щось зовсім інше сколихнуло мені душу. Чи не спогад про ті пляшки, які ми збирали і здавали, щоб піти на «Генія дзюдо»?

Оля принесла додому пояс. Вона помітила метаморфозу моїх настроїв і перестала визначати пояс як «Воно». Те, що вона прийняла обнову, я зрозумів по тому, що Оля відразу пояс випрала. Коли він висох, я вдягнув його на себе і розповів їй, що про цей пояс думав весь минулий вечір у своїх спогадах, і він мені навіть снився, причому, не як товар у магазині, а як моя власна річ. «От і добре. Будеш його вдягати, коли ходитимеш по воду, щоб він фіксував твій поперек», – посміхнулася Оля, сама глузливо відповідаючи на своє вчорашнє запитання, бо добре знала, що для походу по воду я маю ортопедичний пояс спеціально для цього призначений. Це все залишало питання «Для чого воно тобі?» відкритим.

Я зараз розмірковую про це і думаю, що не шукатиму на нього відповідь, бо знайти прикладне застосування реалізації дитячої мрії означає цю мрію стратити. А з чим тоді жити далі? Хіба – лише старіти.

Я дивлюся на пояс і посмішка проступає у мене на обличчі: ще поживемо з мрією!

Валентин Ткач, Чернівці