Гельсінкі: пів сторіччя по тому

Ексклюзив. Минуло 50 років від часу підписання очільниками європейських держав та їхніх урядів гельсінського Заключного акту наради з безпеки та співробітництва в Європі. Давність події дає підстави достатньою мірою оцінити її значення як тоді, так і в наш час.Загалом, на нашому субконтиненті стереотипно утвердився вельми позитивний погляд на вищезгаданий акт як такий, що нібито закріпив цивілізовані відносини між державами та визначив пріоритет прав людини. Не випадково утворена незабаром в Україні правозахисна група отримала назву Гельсінської. Проте, чи підписання Акту само собою забезпечувало можливості подолання в мирний спосіб міжнародних конфліктів, і чи справді права громадян держав-підписантів були захищені?

Варто почати з другого питання, на яке дається однозначна відповідь – ні!

Вже невдовзі після утворення Української Гельсінської групи, програма дій якої передбачала виключно мирні, ненасильницькі засоби боротьби, совєтські каральні органи стали масово заарештовувати її членів. Їхні численні звернення до міжнародних правозахисних структур засвідчили цілковите нехтування керівництвом СРСР змістом підписаного ним документу.

Хоча зусилля Заходу у справі визволення українських політв’язнів тоді часто були досить успішними, й деяким із них у 1980-х рр. вдалося виїхати за кордон (теперішні зусилля західних лідерів щодо полегшення долі українських в’язнів Криму та Сходу куди менш успішні).

Не такою однозначною є відповідь на запитання про міжнародну безпеку. На перший погляд, усі суперечки щодо територій та кордонів були усунуті, й мав би запанувати вічний мир… Та не все так просто. Для початку згадаймо: хто ж саме підписував Гельсінський акт? Серед інших – Совєтський Союз, що був тюрмою народів; дві окремі німецькі держави…Тобто, одне з головних положень Гельсінських угод про непорушність європейських кордонів на практиці мало увічнити існування «імперії зла» та розкол Німеччини. Іншими словами, Гельсінський акт був до певної міри тріумфом Кремля, який намагався захистити своє становище у світі від міфічних зазіхань «імперіалістів».

Не випадково вже в 1990–91 рр. останній лідер СРСР Михайло Горбачов посилався саме на Гельсінські угоди, арґументуючи недопустимість об’єднання Німеччини та розпаду Совєтського Союзу.

Але після того, як Німеччина таки об’єдналася, а на руїнах СРСР утворилися нові незалежні держави, вже точно мала б настати ідилія – ніхто в Європі не мав претендувати на території суміжних країн. Та дуже швидко райдужні сподівання європейців розвіяв белґрадський бєспрєдєльщик Слободан Мілошевич, так що лише втручання Шостого флоту США в 1999–2000 рр. та союзників по НАТО поставило сербського воєнного злочинця на місце.

А потім… потім послідовно були коса Тузла, Абхазія й Південна Осетія, зрештою – в 2014 р. – Крим і схід України (порушник спокою один і той же!). Понад десять років тому в міжнародних взаєминах постала проблема, яку «європейське співтовариство» виявилося нездатним розв’язати. Й жодні заклики до кремлівського очільника результатів не давали й не дають. Quod erat demonstrandum – що й вимагалося довести. Лишається вкотре повторити думку, що В. Путін не просто порушив, а зруйнував усю систему міжнародної безпеки, в тому числі вибудувану Гельсінськими угодами. Заключний акт 1975 року перестав діяти.

Російське повномасштабне вторгнення в Україну 2022 р. ще яскравіше довело недієздатність європейської – й загалом міжнародної – правової системи. Порушення Москвою засад непорушності кордонів ставало дедалі масштабнішим, і не лише через скоєння незчисленних воєнних злочинів проти українців,а й у псевдоправовому полі – шляхом закріплення в конституції рф чотирьох українських адміністративних областей і Криму як нібито «суб’єктів федерації». І європейська спільнота на жодні справді дієві контрзаходи поки що не спромоглася.

Але водночас розв’язана кремлем аґресивна війна дає Україні певне вікно можливостей ведення власних наступальних дій поза своєю державною територією. Що й довела Курська офензива 2024 р., яка, власне, триває досі. Територія рф включає значні площі українських етнічних земель (у тому числі Кубань, частини Білгородщини, Брянщини, Курщини), про що не можна забувати ні в ході гарячої фази війни, ні під час майбутнього мирного процесу, що мав би тривати без суб’єктної ролі росії.

Make Russia small again! – над цим гаслом дедалі серйозніше замислюються європейські державні діячі. Зокрема, все частіше звучить тема так званої «калінінґрадської області» – Кеніґсберґа з околицями. Так, про Кеніґсберґ як невід’ємну частину Європи написано на Інтернет-сторінці австрійського консервативного політика, сучасного глави імператорського дому Карла фон Габсбурґа. Питання поставлено цілком справедливо – частина Східної Пруссії, що тепер є російським анклавом поміж територій держав – членів НАТО – була в 1945 р. відверто загарбана сталінським СРСР, а німецьке населення депортовано.

Отже, є всі підстави вважати, що Гельсінські угоди про непорушність європейських кордонів почили в Бозі десь на 40-му році життя. Власне, і в попередні сторіччя мало було міждержавних договорів, які б діяли навіть так довго. Майбутня ж мирна конференція, що має відбутися після Перемоги України, муситиме встановити такі кордони, які б не давали жодного шансу теперішній «осі зла» – Москва – Тегеран – Пекін – Пхеньян – нав’язувати будь-яку свою волю Європі. Повне виведення російських військ із усіх українських етнічних земель, деокупація Придністров’я, Абхазії й Південної Осетії, повернення європейській спільноті Кеніґсберґа з околицями – ось minimum minimorum умов досягнення мети – встановлення справді справедливих кордонів і міцного миру в Європі.

Moscua delenda est!

Андрій Курбський, оглядач.