Франсіско Франко – переможець комунізму. До 50-річчя з часу смерті генералісимуса

Ексклюзив. З майже тридцятип’ятирічної віддалі від часу здобуття Україною незалежності й в умовах сучасної жорстокої війни з російським аґресором переважна більшість наших співвітчизників звикла сприймати розпад Совєтського Союзу як доконаний неминучий факт, без якого неможливим був би поступ поневолених москвою народів до свободи. Комуністичний режим у кремлі впав, не витримавши військової та економічної конкуренції із Західним світом. Та чи напевно Захід у другій половині минулого сторіччя мав стати таким, яким, навіть не задумуючись, ми його сприймаємо?

Не факт.

Серед збройних конфліктів у Європі, що передували Другій світовій війни, важливе місце посідає Громадянська війна в Іспанії 1936–1939 рр. Прихильники лівих ідей, поваливши монархію, намагалися на крайньому заході Європи повторити соціальні експерименти московських більшовиків. І багато що вони почали робити, особливо в гуманітарній сфері, поборюючи традиційну католицьку духовність й насаджуючи невластивий піренейським країнам секуляризм.

Проте, комуністи та їхні спільники недооцінювали здоровий консервативний світогляд іспанського народу, основу якого складало селянство. Аж ніяк не погоджувалася із впровадженням лівих ідей і націоналістично налаштована армія, яка не лишалася осторонь згубних не лише для Іспанії, а й для всієї християнської Європи процесів.

І, нарешті, провідні генерали іспанського війська, зокрема Еміліо Мола, Хосе Санхурхо та Франсіско Франко, зібралися разом (“juntos” іспанською /читається «хýнтос» – звідси й походить «прокляте» слово «хунта»; пригадаймо, як саме так ще 2014 року москалі ї їхні аґенти називали українську владу/) і домовилися про рішучі дії проти лівого уряду в Мадриді, що прагнув поширити «революційні» ідеали більшовиків на захід Європи.

Та вже на самому початку заколоту несподівано загинув у авіакатастрофі генерал Санхурхо, що стало відчутною втратою для повстання. Наступного року в іншій авіакатастрофі загинув й генерал Мола. Відтак, одноосібним лідером іспанських правих став генерал Франсіско Франко, а його прихильників стали називати франкістами.

Багато написано про події Громадянської війни в Іспанії, в якій обидві сторони не відзначалися гуманізмом, проте, саме франкісти, що спиралися на армію та консервативне селянство та бувши людьми – ще тієї, справжньої, старорежимної – офіцерської честі, намагалися повернути традиційний порядок, заснований на ідеях нації, монархії та католицизму.

Війна тривала майже три роки, поки наприкінці березня 1939-го вірні національній традиції війська не увійшли до Мадриду. «Ідуть чотири колони, – зауважував ще на початку повстання Еміліо Мола, – а п’ята колона чекає на нас у Мадриді». Непохитна позиція націоналістів столиці, які не бажали підкорятися сталінцям, і стала якщо не вирішальним, то дуже важливим чинником, що визначив результат Громадянської війни. Франсіско Франко став ‘caudillo” – вождем іспанської нації й залишався ним до самої смерті, яка настала рівно 50 років тому.

Отже, історія генерала Франко, який згодом удостоївся найвищого військового звання генералісимуса, змушує переглянути деякі усталені стереотипи. По-перше, часто в неґативному контексті вживається вислів «п’ята колона» на позначення ворожих аґентів у своєму середовищі. Багато наших оглядачів досі так називає провідників політики москви в Україні. Але, може, навпаки – звімо так своїх людей у кремлівському таборі?! І настане час, коли виплекані Золотоверхим Києвом ідеали свободи за сприяння справді гідних синів московії досягнуть і її непрохідних боліт?

По-друге, нерідко можна почути шаблонну фразу про те, що, мовляв, усі диктатори закінчують однаково. Алло, панове, а чи знаєте ви історію? Поодинокі приклади ще не створюють загальної картини. І генералісимус Франко, який, безперечно, був диктатором – не єдиний, хто правив державою десятки років і помер природною смертю.

Варто згадати й Антоніу Салазара – очільника Портуґалії, що керував країною майже сорок років, і який вивів її з відсталих в економічно розвинені. Або нашого Євгена Петрушевича, який офіційно називався «диктатором ЗУНР» і, попри всі свої численні помилки, все ж є шанованою постаттю в історії України.

По-третє, Франсіско Франко, відчуваючи близький відхід до Господа, заповів встановити в Іспанії демократію (за умови відновлення монархії, що й було зроблено). А вже невдовзі після закінчення Громадянської війни він розпорядився облаштувати спільну братську могилу її жертв, на якій написати: «Тут лежить Іспанія».

І не знав каудільйо, наскільки невдячними рятівникові країни від комунізму виявляться майбутні керманичі Іспанії, які винесуть тіло генералісимуса з Долини полеглих та демонтують пам’ятники на його честь. Не в честі в сьогоднішній Європі, як бачимо, ідеали націоналізму та християнства.

Та головне, про що варто зазначити в дні п’ятдесятиріччя від часу смерті Ф. Франко – що колись він стояв начолі генералів, які воювали проти більшовизму; так і в сучасній Україні є не один генерал, який гідно провадив і провадить війну проти нинішніх московських пост-та- нео-більшовиків. Чи не пора залучити їх до ключових державних посад у довгоочікуваному українському уряді національної єдності? Які б змогли – як колись франкісти на іншому кінці Європи – подолати корупцію, підняти економіку та повернути гідність нації та державі?!

Питання саме на часі.

Moscua delenda est!

Андрій Курбський, оглядач Newssky.