Дженні щойно п’ять

1
Дженні підводиться першою: стрибуча, як всі маленькі дівчатка, вихоплюється на скісну поверхню столика, дотягується до опущеного віконного скла й жадібно визирає назовні.
Темно; довгі жовтаві промені ліхтарів рубають пітьму на неохайні окрайці, що негайно зростаються в суцільний полог; ніч звучить зойками, дивним гулом, виттям сирени, загадковими тріскучими ударами. Віддалік від потяга обнишпорює спорожніле поле голубуватий промінь прожектора, але прямо під вікном – лиш морок, глибину котрого можна уявити, а от переповісти несила. Моторошні бабаї зграями блукають у тій тьмі…

Дженні Кевендиш щойно виповнилось п’ять, вона вже незле читала, вміла кататись на ламі й без промаху стріляти з іграшкового лука – хоч мама, звісно, твердила, що годі майбутній леді вдаватися до хлоп’ячих бешкетів. Мама у Дженні добра, красива, тепла й турботлива, вона знала все-все на світі, крім Стіва, тому що зі Стівом Дженні познайомилась у Їх Власній Місцині, біля річкового закруту, де шість верб сплели гілля у неосяжне шатро. Ну, як познайомилася — прийшла до вподобаної затишної місцинки і раптом побачила усіх своїх ляльок чомусь іззовні, на оберемку гілок, встеленому вицвілою дірявою хусткою. Зсередини одразу стало жахливо лоскотно, тож вона метнулась під зелену завісу, та ще й лячно заволала: хто це викинув моїх ляльок?! — утім, ляльки якраз були винесені цілком акуратно й поскладані дбайливо; та це з’ясувалось аж потім, коли Стів уже тер лоба, а вона схлипувала, тримаючись за забите колінце. Дженні дуже не хотілося від’їжджати саме через Стіва: за два роки вони неабияк потоваришували, разом ловили жабенят, бігали дивитися на отари, що паслися, роздивлялися колони крокуючих триніжників.

І складали казки. Стів знав до лиха різних казок — і про чорнолюдів, і про золоті колісниці, і про райдужні мости, і про дерева, що сягали захмарних замків. Одначе найліпшими були вигадані ним самим, коли вдивлявся у тремтливе срібло річкових брижів, закусивши губу: про королівну Дженніфер та п’ятиголового дракона, про королівну Дженніфер і плем’я кишенькових велетнів, про королівну Дженніфер і поні, що скакав тінями… і про лицаря Стефана, звісно. Вірного лицаря Стефана. Ці історії залишалися з нею і після того, як відлунали, — простягалися у фантазії, розквітали у снах.

Отож коли татко оголосив, що його переводять в управу лондонської резервації і що його любим дівчаткам слід швиденько зібратися, вона так і відказала: не поїду, і: їдьте без мене, і: мій єдиний друг. Батько, зітхнувши, надяг кашкета і пішов разом з нею до вербової купи. І не знайшов анікогісінько. Не було там чомусь ні Стіва, ні солдатиків, котрі зрештою опинилися роз-квар-ти-ро-ва-ними за спільною адресою з ляльками Дженні, ні скакалок, ні темного всуціль подряпаного їхнього м’яча. Звісно, Дженні бігала туди ще цілий тиждень, та намарне.

Ти уже велика, зітхала мама, вигадані друзі з часом теж виростають, і рушають у далекі-предалекі краї, воювати з драконами і рятувати принцес. Уперше почувши, що Стів несправжній, Дженні втекла і сховалася на березі, і годину поспіль гучно ревла, наче немовля; згодом — лише супилася і мовчки дивилася в стіну.

А далі ніяк стало тим перейматися: треба було зібрати все-все-все, що придасться їм у Лондоні, і подбати про плаття, і про черевички, і про стрічки, аякже.

Дженні ще сподівалася, що Стів прийде на вокзал попрощатися, і лише вже в купе згадала, що так і не розповіла йому про від’їзд, і жахнюче розгнівалася на себе, навіть знову сплакнула, і заснула, хоча за вікном і плив полями дивовижний сонячний день.

І встигла прегарно виспатися до хвилини, коли вагон підскочив і заскреготів, спиняючись, і перехнябився.

До криків додається розмірений скрегіт і хрускіт, спершу ледь чутний, потім лункіший і лункіший. Хтось іде, думає Дженні, хтось тупоче сюди насипом, наче садівник містер Зет-Пітерсон, волочучи ноги. Вона роздимає ніздрі, принюхуючись, чи не розрізнить чудернацький запах, котрим просяк увесь містер Зет-Пітерсон з голови до ніг… але відчуває лиш сильний сопух креозоту, котрий перебивають гнані вітром від паровозу клуби густого пекучого диму.

Кроки наближаються, лунають уже практично під вікном, і Дженні відповзає глибше у купе, дивлячись у набухлий морок за склом, готовий луснути і пролитися всередину вагону справдешньою пітьмою. Тільки зараз їй бракує поруч вірного лицаря Стіва, наче у казках, є лиш кількоро дорослих, що важко соваються за спиною.

Чи спроможні звичайні дорослі перемогти ніч?

І тут у купе спалахує світло, окреслюючи і частину насипу під вікном. Дженні бачить біля вагону дорослого чолов’ягу — геть брудного і, видно, дуже стомленого, бо хитається на ходу. Бліде змарніле лице зазирає до купе, на неї, на випростаного врешті тата, що помагає підвестися мамі і няні Пуфирк. Дженні добре знайоме те обличчя, адже там, ззовні, стоїть Стів, дорослий, ба навіть старий Стів, схожий на лицаря, здоланого драконом. Дорослий так самісінько лисий, навіть брів над очима не помітно, хоча Дженні, звикнувши до безбрового Стіва, не надто зважає.

Трохи далі на полі видно короткі промені фар, що попарно мчать уздовж залізничного полотна, чутно глухий тупіт механотронів та короткі рвані окрики констеблів. Фари наближаються до дивного чоловіка, котрий зазирає сюди, на сім’ю Дженні.

Дорослий спроквола підіймається на насип, ближче до вікна. Наче у воду, спливає знизу бліда в’яла рука з чотирма пальцями. Вона тягнеться і тягнеться до скла, і Дженні гадає, що запізно кричати, що вже от-от станеться щось кепське, що все, все взагалі на світі — скінчиться.

Думає так — і горлає щосили. Кричить довго.

Кричить, коли чоловік раптом переламується у попереку, дивно й безвольно перегинається, мов зіпсована лялька, бризкають шматки неохайної одежі й незбагненні руді кавалки і останнім спливає за край вікна бліде лице.
Дженні репетує, коли батько схиляється до неї, аби заспокоїти та розрадити, коли над вухом виникають пропахлі тютюном слова: він тебе не скривдить, не треба боятися, він уже не загроза.

Дженні волає, розуміючи, що навряд чи зуміє пояснити тату чи мамі, що боялася не цього блідого дорослого дядька. Що боялася вона за нього.

І недарма.

2
Місіс Пуфирк нахиляє голову й уважно вдивляється розумними карими очима в ковдру. Дженні старанно затамовує подих: я в хатинці, мене нема, тут узагалі анікогісінько і нікому нема потреби спускатися до уроків. Деякий час тишу порушує тільки гомін гучномовця на стовпі, що оповідає про нові звитяги жабоїдів у Північній Африці, про травневий показ мод у Парижі та про те, що десь на заході споруджують новий хімічний завод по зрідженню флогістону;  та ще хлопчак-газетяр азартно репетує з перехрестя про найсвіжіші новини, заглушаючи гуркотливий потяг метрополітена.

Стає Дженні нудно і вона старанно принюхується: чи тут іще няня? Слабкий мускусний запах звіриної шерсті підтверджує, що декого справді чекають. Дженні відкидає ковдру убік і сміється. Вона кошмарненько любить немолоду вже даму-моро, і не хоче засмучувати. Ось вона я, пищить Дженні, і мотає сколошканою гривкою волосся, ось вона я, не бійся!

— Урр, — неголосно мовить місіс Пуфирк, смішно кривлячи рухливе борсуче личко і настовбурчуючи тонкі чутливі вуса. — Уфф! — додає вона згодом, прикладаючи округлу білу долоню до серця. — Пуфирк загадувалася, де ж поділося маленьке дівчатко, котре пам’ятало, який сьогодні день?

Величезні сірі очі прочиняються на всю шир, і повітря, набране Дженні вщерть, дивовижно смакує, поки вона говорить:

— Сьогодні?..

І старенька, загалом, моро лукаво мружиться, підхоплюючи на руки веселу і добру крихітку, щоб негайно почати наряджати її, наче велику і дуже говірливу ляльку.

…проплигала донизу сходами, наче лошатко з барвистої картинки у книжці казок, вигукуючи: таточко! Таточко! – і побачила його за бесідою з дивним довготелесим стариганем. Зморшкуватим і брунатним було гостеве лице, самі лише пишні руді вуса виявилися яскравою плямою, та іскорки сонячного зайчика, що пританцьовував на склі монокля. Замість елегантних черевиків, як на татові, на гості красувалися важкі ботинки на грубій підошві, лисніючій полірованим металом. Чудернацький сюртук справа нащось мав металічного рукава, котрий на плечі переходив у блискучий буф з купою цифр.

Гість приголомшливо пах, і якби не острах здатися нечемною, Дженні просто почала би ходити колами та принюхуватися. До чого ж приємні були пахощі, і найцікавіше, вона могла би чесно-пречесно сказати, що вже чула їх раніше, аякже, чула!

У ту саму мить гість клацнув портсигаром, спритно вхопив губами краєчок цигарки і водночас підніс праву руку — в металічній же рукавичці — клацнув кінчиком пальця й прикурив від запаленого зеленкуватого вогника.

— Овва, — сказала Дженні чесно-пречесно. Отже, це не рукав, подумала собі, так це ж справдешній Зет! Ой, матиме вона що оповісти Стіву, коли побачаться: я бачу справжнього Зет, одного з тих, хто подолав орди кайзерських солдатів. І це, ясна річ, бігмешний герой.

— Ви герой? — спитала вона перше, ніж встигла подумати, і від того зніяковіла до сліз, втупилася в підлогу і спробувала сховатися за татом.

— Яка відверта дитина ця юна міс Кевендиш! — просяяв на мить вусань і плавним хутким рухом присів навпочіпки, зазирнувши в очі.

— Здрастуй, — мовив він, і груди його усе ж, хоча й повільно, здіймалися, — я — доктор Джон Хеміш Ватсон. А чому ти вирішила, ніби я, — він ледь вловимо поморщився, — герой?

— Ну, у вас же металічна рука, і… — Дженні затнулася і подивилася на тата. Той осміхнувся.

— Вибачте її, будь ласка, Джоне, їй щойно п’ять, і…

— Нічого страшного, Томасе! Нічого страшного, — вусань все не підводився, наче чомусь уподобав знаходитися нарівні з Дженні, дивитися не згори. — Знаєш, Дженніфер… мало хто з Зет полюбляє підкреслювати свою особливість, і на те існують причини; втім, так, я — кадавер.

— Тож Ви — Зет-Ватсон, так? Адже всі кадавери мають такі імена, щоб… — негайно розхрабрилася дівчинка, втупившись у гостя.

Доктор Ватсон розреготався. Ані краплі героїчного не мав сміх, жодного натяку на подвиги чи на війну. Зате цей сміх нагадав їй сміх Стіва, коли тому доводилося пояснювати їй, що воно — дирижабль типу «фенікс», чому на Місяці можна підстрибнути втричі вище, аніж на Землі, і хто за один Ернст Рьом.

— Ні, сонечко. Жодних префіксів. Я не вояк. І взагалі не фабрич…

— Дженні! — вигукнула раптом мама, що увійшла до вітальні. — Я вже давно чекаю на

тебе! Ходімо, покажу тобі дещо особливе…

Іти з вітальні, від дивного чоловіка з рудими вусами, не хотілося, але Дженні вирішила, що у такий день, як сьогодні, їй не варто засмучувати маму, і все ж узялася за руку.

Доктор Ватсон люб’язно помахав їй рукою, коли Дженні озирнулася біля самого порогу. І підморгнув — геть-чисто не як кадавер.

— Тоді справа не дійшла до повстання, — сказав вусань, перше ніж двері вітальні зачинилися за Дженні, — та й напад був, швидше, жестом відчаю. І це кепсько придалося усім нам: суспільству — бо стало заведеним вважати кадаверів безмозкими ляльками, котрим бракне глузду навіть вчасно втекти з місця злочину, кадаверам — тому що їх перестали сприймати всерйоз…

Мама вела Дженні до бібліотеки мовчки, час від часу сонячно всміхаючись, і губи самі розтягувалися у посмішку, так вони і йшли: мама з доцею, славна родина, у котрої свято, а місіс Пуфирк вже виглядала з-за дверей, і поважний величавий містер Грорглод, тремтячи брилями, прочиняв двері навстіж…

Невисокий цуц стояв на товстих і широких лапах, широко відкривши сині, мов небо, очі. Людська голова дивовижно пасувала тулубу маленького ротвейлера, смішно морщила носик-кнопку і вертілася, нахиляючись туди і сюди, щоби ловкіше було прислухатися.

— Це тобі, — сказала мама, пропустивши Дженні ближче до красивого дива з оксамитовою шерстю.

Зітхнувши, Дженні завмерла, а тоді кинулася вперед і заграбастала цуц в обійми, відчуваючи, як стугонить під пухнастою шкурою маленьке сердечко. Господи! Вона завжди мріяла про такий… такий подарунок, це ж ліпше за тисячу цукерок і сотні ляльок, найкраща іграшка, котра може вивчитися служити, і з котрою можна побазікати, і… Чому, чому ти не прийшов, Стіве?! Мені треба стільки тобі розказати, а показати ось іще більше…

— Ти можеш назвати його Стівен, — ласкаво мовила мама, і Дженні здригнулася. Подивилася на цуца знову, погладила по м’якій гарячій щічці, скуйовдила тонесеньке волосся на маківці. І підвелася.
— Ні. Це не Стів. Я вигадаю йому ім’я пізніше, а зараз, з Вашого дозволу, мамо, я хочу погуляти парком.

Настроєм Хорошого Дня розпливалася жирна темна ляпка, і, мельком глянувши на маму, Дженні збагнула, що це трапилося не тільки з нею.

І чомусь не пошкодувала.

Обережно, зиркаючи, чи не їде констебль і чи не карбує крок у межах поля зору триніжник, вони вибираються з зарослої кущами ділянки парку і дріботливим алюром біжать вздовж доріжок. Запахом псини — геть іншим, ніж у безіменного цуца, значно різкішим, стійкішим, — відгонить від них за кілька кроків, і місіс Пуфирк спиняється одночасно із Дженні, негарно кривиться, і пишні розчесані борсучі бакенбарди няні-моро настовбурчуються.

Безпритульники.

Цуци оббігають їх по дузі: худезні, з виперлими ребрами та маслаками, зі впалими щоками та запалими очима, і зваляна шерсть висить клаптями з проплішин, а хвости підібгані. Цуци скаляться, показуючи зяючі дірами ряди поганих жовтих зубів. Цуци тихцем лаються, намагаючись, аби їх не дочули перехожі неподалік та не покликали констебля; але Дженні — Дженні добре їх чує, і чує їх місіс Пуфирк, і починає дихати частіше, наче готуючись накричати або кинутися битись. Проте не рушає з місця, і лише задишливо й часто сопе.

За цуцами біжать моро. Їх трійко, і Дженні дивиться на них з жахом: моро мчать навкарачки, наче звірі або цуци, нігті у них обламані і кровлять, штани й сорочки зношені і забрьохані всіма різновидами бруду, котрі лишень є у Лондоні.

— Стійте! — кричить раптом Дженні, коли зграя майже минула їх із нянею. Місіс Пуфирк стогне і відчайдушно мотає головою, але дівчинка вперто тягне її ближче до безпритульників.

— Дайте грошика, — прохає Дженні, і коли місіс Пуфирк, простогнавши несхвально, простягає їй монети, ступає ближче до зграї: візьміть! Купите їсточки!

Цуци гарчать і противно лаються, моро лаються і страхітливо гарчать. Монети так і зостаються на долоні у Дженні.

— Їм ніхто нічого не продасть, — посірілими губами вимовляє няня. — Вони безпритульні, їх одразу ж потарабанять до констебля…

Дженні кусає губу, розмірковуючи, і щойно рука її починає опускатися, зграя підступає ближче й кожен з них дужче притискається до землі, наче готуючись стрибнути. Їм справді хочеться їсти, але згодиться і нагода зірвати злість на комусь, кому пощастило більше.

Дженні озирається і бачить візочок вуличного лотошника.

— Знаю, що слід робити, — каже вона, і просить цуців: — Ви ж тільки не йдіть, ми зараз, ми хутко…

І кількома хвилинами потому безпритульники вже їдять, їдять, давлячись і кваплячись, похапцем, раз у раз похлинаючись і ляскаючи одне одного. Обличчя — як людські, так і звірині, — однаково напружені, наче вони усе ще чекають каверзи. Дженні зітхає, відчуваючи, як зсередини блідою тінню постає кадавер, що бреде залізничним насипом, як стає страшно, наче вона вже спізнилася щось зробити.

Не буду відмовлятися від цуца, вирішує вона, хоча начебто цілком наважилася відмовитися від дарунка, не буду. Не хочу, щоб і він…

— Я Дженні, — простягає вона долоньку одному з моро-безпритульників. Той довго, безкінечно довго дивиться на неї, чомусь морщачи ніс, потім роззявляє пащу з гострими зубами.

Його звати Олівер.

3
Дещо курний і спекотний червень ось-ось зміниться пекучим грозовим липнем: на дахах дають лад акумулюючим батареям, знов і знов перевіряють громозахвати. Дженні Кевендіш крокує парком з чергової зустрічі зі зграєю безпритульників. За нею квапиться няня.

Місіс Пуфирк іде обережно: їй уже непросто виходити за невгамовною Дженні стільки часу підряд. Моро живуть значно швидше за людей, на жаль, і скоро місіс Пуфирк доведеться піти на спочинок. Дженні, звісно, обіцяє, що навідуватиме її, а обличчя няні лише смикається, показуючи гостре і усе ще біле ікло — наче Дженні чогось не знає, і це не лише гірко, а й образливо.

Сяє, світиться з-за будівель не таке вже й далеке звідси Пекло, Дженні навіть відчуває легенький лоскіт цілющої радіації. У Лондоні тепер повно не тільки гостей з віддалених графств, але й іноземців, що відвідують міські санаторії, поспоруджувані довкола атомного вулкана. Британія, думає Дженні неуважливо, я живу в Британії, правительниці морів, і недарма. Хто б ще перетворив наслідки страшної зброї кайзера в джерело прибутків? Хто ще здолав би марсіан?

Вона дивиться під ноги і продовжує думати думки, котрі колись їй запропонував Стів.

Саме тому, коли звідкілясь з’являються незнайомці у темному одязі і з вифарбованими у чорне лицями, на яких, присяйбі, ще й звиваються дивні мацаки, вона лякається не одразу — тільки чемно відступає вбік, пропускаючи дорослих, що явно квапляться до того ж.

Тут, однак, починає кричати місіс Пуфирк, і Дженні обертається і бачить, як няню збивають з ніг і відразу ж починають лупцювати ціпками. Дівчинка верещить від обурення й гніву, і кидається з кулаками — та її уже обхоплюють дужі міцні руки, і на голову вже накидають мішка…

Кляп смакує і смердить перепрілою постільною білизною.

Тижня через два після знайомства з доктором Джоном Ватсоном Дженні вперше у житті посиділа в моноциклеті.

Сягнисте шиповане колесо зупинилося перед будинком, захрускотівши гравієм, і зразу, щойно встиг заглухнути двигун, людина, що сиділа всередині, устала і випросталася, виразно скрипнувши шкіряною курткою. Лонні обережно підбіг до куща й зачаївся, нервово крутячи задком. Цуц уже трохи підріс і зробився до знемоги грайливим.

— Не молодий уже, каналья, — з незадоволенням констатував їздець, знімаючи шолома й окуляри, і тоді Дженні впізнала доктора і від чогось засміялася: аж таким кумедним виглядав тепер рудоволосий Зет, що твердив, ніби він — не Зет.
— Добридень, міс Кевендіш, — ґречно сказав доктор, вздрівши Дженні, і у світлих очах заяскріли смішинки, немов у мами, коли вона жартувала. — Сподіваюся, не завадив?

— Жодним чином, — скромно опустила очі Дженні і зробила кніксен. — Ви до тата, певно? Але його, на жаль, нема: терміново викликали на службу.

— Еге ж, — раптом повільно й дуже серйозно промовив доктор, — так, саме про це нам і варто було би поговорити…

Десь далі вулицею залементував якийсь молоденький моро: поза сумнівом, отримував бука за нехлюйство чи бешкет. Підскочив Лонні, підплигнула й господиня, згадавши своїх знайомців-безпритульників. Доктор Ватсон здригнувся одночасно з Дженні і точнісінько так само, як вона, прислухався, тверднучи лицем. У цю мить, напружено ловлячи нові крики болю, дівчинка уперше подумала, як хороше було б, аби з нею потоваришував цей височенний неживий старигань. А ще — про кого він згадав, почувши вереск?
— Страшно, — пробурмотіла Дженні, вдивляючись у крони в’язів, що приховували від неї вулицю.

— Мені також, — раптом сказав доктор. — Досі страшно.

Він зблід, хоча здавалося, ніби дублена шкіра назавжди набула бронзового відтінку. Потер скроню лівицею, потім уважно подивився на праву руку, стискаючи й розтискаючи металеві пальці.
— Не бійтеся, — попрохала Дженні, і доктор ніби виринув з дивної, недоступної людині глибочини, де неможливо дихати. З сичанням втягнув повітря крізь зуби — і усміхнувся широко й щиро.

— Намагатимуся не боятись. Хоча відтоді, як Рьом… я ж гадав, ми позбулися подібних ідей…

— У мене, — мовила Дженні, побачивши, що гість знову спохмурнів, — раніше був друг. Дуже хороший. Його звали Стів, я познайомилася з ним після того, як мені стало п’ять років. Ми гралися у вербах біля річки. Він багато-багато мені розповідав, насправді багато. І він завжди оповідав історії про найвірнішого на світі лицаря на ймення Стефан. З ним я не боялася, нічогісінько не боялася.
— Так… у мене теж є такий друг, — доктор почухав рудий вус, — і, напевне, з ним я теж нічого не боявся.

— Хто він?

— Шерлок. Містер Шерлок Холмс, найкращий сищик у світі.

— Констебль? — задумливо уточнила Дженні.

— Ні, не поліцейський. Просто… просто людина, котра викриває і хапає лихих людей.

— Наче лицарі?

Доктор громохко реготнув. Потім уважно глянув на Дженні, пригладив лівий вус і гмукнув.

— Знаєш, а маєш рацію — майже як лицарі.

— Тож Ви — сквайр? — не вгавала Дженні, незмигно дивлячись на Ватсона.

— Швидше, просто зброєносець. Без титула.

Вони помовчали. Дженні удавала, що роздивляється моноциклет, доктор замислився про своє, чомусь дивлячись на неї.
— А у нього є королівна? — спитала Дженні потихеньку. — Ну, у Шерлика?
— Королівна?

— Атож, дівчинка, котру він завжди буде захищати, не шкодуючи крові, ні шкіри, ні кості, ні життя, і заради якої пройде міста і краї, звершить працю і подвиг…

Вона скоса глипнула на доктора Ватсона і зненацька збагнула, що в погляді у того щось змінилося. Ніби заново з’явилося життя — і питання, гостре, пронизливе, терзаюче питання. Дженні навіть злякалася, що зараз почує дещо, і на тому скінчиться захоплива її бесіда з дорослим, ба більше — зі справжнім доблесним Зет.

— Ні, — натомість вимовив гість, — звісно ж, у Холмса королівни нема.

Отак Дженні й запропонувала побути принцесою для лицаря Холмса, ну, і для Ватсона, аякже. І коли вони домовилися, Ватсон дозволив Дженні посидіти в моноциклеті. Було жахно цікаво, хоча й не надто зручно: замашний руль знаходився зависоко для п’ятирічної дівчинки у сідлі.

Дженні подумала, що незле би спитати, чого боїться доктор Ватсон, адже має знайомого лицаря, а потім вирішила, що зробить це іншим разом.

Стане й того, що в неї тепер є друг і тут, у Лондоні.

— Кажу тобі, вона, — голос звучить механічно, не по-людському. Звучить, наче слова намулюють вуста й зайвий раз вадить відкривати рота. Чимось це нагадує старенького містера Зет-Пітерсона, і ще, геть трішечки, — її нового друга, доктора Ватсона.
— Занадто добре, щоб повірити, — достеменно та ж інтонація і у іншого, хоча голос лунає нижче, грубіше.
Решта — мовчання. Тільки тупають важкі ботинки, і у мірний гупаючий звук рваною тьмяною ниткою вплітається звук дитячих кроків. Дженні боїться, як часто боялася після зникнення Стіва, хіба що нинішній страх набагато дужчий, адже боїться вона зараз за себе.

Я не хочу боятися, дума вона, ніколи не хотіла боятися і не хочу. Від страху лише гірше, стаєш злим, недовірливим, кусаєшся, не дозволяючи себе погладити, як попервах Лонні. Геть, страху!

Тупають ботинки, тупає Дженні, і ось вже плюскоче вода неподалік — мабуть, вийшли до річки, так.

— Східці, — безбарвно мовить хтось із супроводу, і східці підсовуються під ноги, скриплять і відчутно ворушаться, піддаючись під вагою тих, хто іде поруч. Крупні, дума Дженні, наче не однаково, кістлявий тебе вкрав тип чи огрядний.

Всередині вони йдуть коридором — звуки стають глухими, без відлуння, — вузьким і тісним коридором, в котрому звалений купами всякий мотлох штибу старих меблів: принаймні, вдарилася коліном вона об щось схоже на табурет, котрий повалився зі стукотом.

Скрипнули ще одні двері, і її підштовхнули:

— Заходь, хутко. — Негайно чиясь рука зірвала мішок з голови. — Сідай під стіною!

Дженні блимає: лампа тьмяна, явно заощаджують газ. Біля стін кімнати сидять прямо на підлозі брудні обірванці, хлопчаки і дівчатка. Місце знаходиться і для неї — щоправда, геть небагато.

— Точно, вона! — майже кричить на власний дивний копил один із супроводжувачів, той, котрий смаглявіший. Брів та волосся бракує обом, статурою ж подібні, наче близнюки, та й однаковий грубий робочий одяг теж приховує відмінності.

Інший лише страдницьки зводить очі під повіки й затраскує двері, лишаючи Дженні у кімнаті з двома десятками таких само дітей, так само зв’язаних і з кляпами у ротах.

4
Коли сидиш під замком, можна або потоваришувати з товаришами за нещастям, або пересваритися аж до бійки — так говорила одна дитяча книжка, що її читала Дженні. Насправді, щойно погасили світло, не починається ані хапливих поквапних розмов, ані спроб принизити новеньке дівчисько у кращому платті. Мовчання й тиша, тільки і чутно, як сопуть інші бранці: у всіх кляпи в ротах, руки зв’язані за спинами. Ну, і запах: більшість або ж давно сидять, або дуже налякалися, або й просто довго не милися. Хтозна? Є запах — ото й усе.

Врешті, двері прочиняються знову — і цього разу, окрім тих двох, що привели її сюди, заходять ще троє, дуже схожих, і ось ці пахнуть різко й сильно, хімічним духом, як старий садівник вранці, доки не встиг сходити в душ і розпилити на себе нейтралізатор ароматів. Але ці геть не схожі на Зет.

Замість голови у кожного видніється бридке, слизувате й тремтливе тіло, що завершується мацаками. Дженні бачила одного раз подібну картинку, але там схожий молюск розповзся бруківкою посеред резервації: земне тяжіння позбавляло їх змоги боротися і знищувало навіть той сприт, котрого мали на просторах рідної планети.

На плечах у Зетів розсілися марсіани.

— Гаразд, — каже один з Зетів-«конячок». — Вантажте цих і рушайте шукати ще.

— Ні! — втручається котрийсь із Зетів без вершника. — Не можна; одна з них не така! Це дочка самого Кевендіша, можемо торгуватися в обмін на її життя, вона єдина дитина у сім’ї, подумайте самі.

Дженні холоне. Не вірте йому, благає беззвучно, не вірте, я ніхто, не треба мене брати у заручники, я ніхто…

— Я подумав, — байдуже повідомляє «конячка». — Вантажте.

— Та що ж з вами таке! Це ж бо шанс уникнути сутички, шанс не проливати крові! — обурюється той, котрий її упізнав, він іще не бачить, як у руці залишеної у коридорі «конячки» єдиним спритним стрімким рухом виникає вихоплений з-за спини дробовик, як ствол майже впирається в потилицю.

Бачить — другий.

— Нє, — кричить він, — нє, нє, я ваш, я не з ним! — доки дробовик чільної «конячки» двічі прокрутнувшись на спусковій скобі, опиняється приставленим до підборіддя. Постріли оглушують Дженні, супутники — усе ще багато хто, хоча не всі — починають кричати крізь кляпи, хтось уже й задихається, похлинувшись.

— Викинути на смітник, — каже «конячка», — і нумо вантажити цих.

Майже місяць доктор Ватсон часто бував у домі. Дженні уже надивилася див, прихованих у важкій і начебто неповороткій правиці нового друга. Навіть на страшні широкі стволи картечниці Гатлінга вже не дивувалася, навіть на ледь чутно вуркітливий атомний котел у плечі, не згадуючи вже про осяйну сталь ланцетів, затискачів, голок і ножиць.

Звик до доктора Лонні і спокійно хропів у його присутності: базікання вабило його поки що значно менше, аніж біганина за кішками чи гра з м’ячем.

Доктор знав набагато більше за Стіва, хоча й не так метко розказував історії. Це тому, що він не схвалював вигадок. Життя значно цікавіше і у той же час набагато кошмарніше, ніж найбуйніша уява, сказав він Дженні одного разу, а потім розказав, хто за один Рьом, і про якого Адольфа колись згадував її тато. Ватсон дружив іще з її дідусем, вони добре порозумілися, разом вирушили боротися з повстанням боксерів, щоби випробувати винаходи доктора Ватсона.

І разом померли там, сумно сказав доктор. Німці, тоді ще наші союзники, тим не менш, не надто добре ладнали з місцевим населенням, і раз цілу колону німецьких солдатів з гарматами і боєприпасами оточили у тіснині й перебили. Хтось підкинув китайцям кілька скорострільних машин Гатлінга — лишилося тільки підірвати шляхи до відступу і розстрілювати окупантів в упор.

Дженні старалася рідше питати, а де у тій чи іншій історії Ватсона лицарі і де королівна. Та цього разу спитала, і розповідь про те, як учинили з дітьми китайського імператора, снилася їй іще кілька тижнів — навіть після викрадення.

Тато вдома з’являвся рідко, і намагався замкнутися у кабінеті, щоб знову і знову дзвонити, з’ясовувати, вимагати і добиватися. Доктор щоразу приходив до тата і довго розводився про кадаверів. Про те, що слід зняти кадаверів з охорони резервації, що треба розосередити їх, провести через Палату законопроект про зайнятість Зетів, що…

Я й так, розумієш, роблю усе, що можу, кричав тато, я роблю навіть те, чого не можу, — і ніколи, певно, не взнаю, чи мусив! Я їм заледве не ковдри підтикую! А кадавери, між іншим, найдешевша і найнадійніша при тому охорона, у мене живі й на чверть не такі безвідмовні.

Доктор виходив засмучений. Іноді при цьому він розмовляв із Дженні, але так, ніби — не з нею, навіть не з татом, а з кимось іще.

Бачиш, питав він злостиво, ніхто не розуміє. Ніхто і не збагне: нащо ж лізти у душу трупа? Труп мусить знати своє чортове місце! Труп не повинен чогось хотіти! І труп, що за дурниця, труп ніколи і нічого не може виграти, ніколи не може перемогти, тому що перемагають лорди, о, так, великі тріумфатори… і ніколи, доки в нас не постане свій Адольф, вони не зрозуміють, що не можна робити з власного народу, народу-переможця, — переможеного. Перемогу можна вкрасти, але відбирати її плоди… Господи, Шерлок, куди ми йдемо? І що я робитиму без тебе? Хто послухає якогось схибленого, підданого анафемі винахідника, га?!

Дженні намагалася привернути його увагу красивими ляльками, і тоді доктор раптом замовкав, мовчки і слухняно виконував вказівки, грався, повністю занурюючись у хитрі вибагливі стосунки численного сімейства різномастих дівиць Доллі. За довший час він підводив погляд і знову дививсь на Дженні, дивився і нічого не казав. Поки вона не питала.

Боюсь, відповів він якось, боюсь лишитися сам. Я можу дещо придумати, і головне — спроможний довести до пуття придумане. Та я й наполовину не такий мудрий, як Холмс; от тільки Холмсу вже сімдесят років, він дуже, дуже старий і вже не береться за нові справи. Навіть не грає, не ставить дослідів. Здебільшого, просто спить: останніми роками почастішали болі, далися взнаки численні подорожі з пригодами… і не лише вони. А я — кадавер, гірше того, я сам створював перших кадаверів, я розробив технологію бригад Зет; і тепер, коли щотижня ними десь влаштовується розбійний напад, побої, бунти — на мене чіпляють усіх собак, не дозволяючи виправдатися. Вони не побачать у мертвому людини, Дженні.

Так, кивала вона, згадуючи про підгодовуваних безпритульників та дивлячись на рух пухнастих ребер цуца, адже вони навіть у живих не бачать людей.

Точно, погоджувався Ватсон, поміркувавши, точно.

А я боюсь, що загублюся, подумавши, заявила Дженні, жахненько боюся. Що загублюся — і помру. Так багато людей помирають, і моро, і цуців, і навіть Зети…

Холодом повіяло з садка, і сонце зблякло на літньому небі, коли вона сказала, — але більше не сталося нічого. І Ватсон так і не спитав про Зетів. Отже, напевне, й не треба нічого казати.

Не бійся, усміхнувся їй доктор, я обов’язково знайду тебе, неодмінно за тобою прийду. Ти ж наша з Холмсом королівна.

І так минали дні.

Їх виводять; йти важко, хоча й недалеко: у торці коридора ще одні двері, котрі ведуть на причал. Просторі сходні освітлені такими ж ледь жевріючими ліхтарями, дерев’яний борт ще видно, а палубна надбудова вже видається розмитою плямою мряки. Дженні пригадує поїзд і починає пручатися — скільки є змоги. Один з «конячок» спритно ковза поміж зігнаних докупи дітлахів та вихоплює її — не надто грубо, але невблаганно. Марсіанські очі уважно дивляться в обличчя, і вона з жахом усвідомлює, що вони не відчувають ворожості: гидливість — можливо, жагу помсти — певна річ. Але найбільше у тому чудернацькому погляді нерозуміння. І страху. І прагнення втекти. Геть, геть.

Дженні затиха, гіпнотизована цим поглядом. «Конячка» іще якийсь час дивиться на неї і раптом підносить ближче до лиця. До обох лиць.

З’їсть, розуміє Дженні, і це ж таки думають решта бранців. На причалі затівається колотнеча, з палуби барки сходнями квапиться підмога — такі само «конячки» і з півдюжини звичайних Зетів. На них — теж робочий одяг, густо просмерділий, вкритий противними темними плямами. Дженні здивовано косує на нечупар, їй ще не вдається розпізнати чужий запах, зате хлопчаки у дранті казяться за трьох кожен, чи ж їм, що тирлуються біля усіх підряд продуктових крамниць, не знати дух крові…

— Вона не така, — спокійно говорить «конячка» прямо над вухом, заважаючи розчути, що намагаються вимовити крізь кляпи інші діти. — Вона не те, що треба. Нема живої крові. Непридатна до вжитку. Викиньте з рештою стерва.

Дженні падає на дощаний настил, боляче, хочеться ревти, але нема коли: негайно ж її підхоплюють і несуть, несуть на плечі, як пакунок з одягом, як рулон тканини…

І усім наплювати на те, що вона дивиться в очі бранців, котрих так само байдуже тягнуть на борт. На неї узагалі всім плювати. Вона — не те.

Бракує сил бодай заплакати.

5

Короткий лет, армія запахів огортає зусібіч, і безкінечний, що протинає до кісток, озноб. Удар, шум зсипаного сміття, стукіт, дзвяк череп’я і скляних баняків, квичання чайок, хлопання крил, писк, чомусь співзвучний жахливим фантазіям про щурів. І нарешті, мішок усе ж звалюється з голови, стає видно.

Дженні лежить на купі покидьків. Це звалище. Руки усе ще зв’язані за спиною, запахи паморочать голову, вона дуже сердита і налякана не менш. В роті так само кляп, вона кашляє і кавкає, пробує виштовхати язиком — нічого не виходить. Тоді Дженні гарчить, і не одразу розуміє, що її гарчання раптом змішалося із гарчанням чиїмось іще.

Вивернувшись, вона озирається і бачить бродячих псів. Не цуців і не моро — звичайних дворняг, кощавих, наче смерть на картинці. Їх багато, вони підходять обережно і чутко, але зуби щирять дебелі. Хтось із зграї відволікається на безголове тіло Зета — того, котрого скинуто заодно з нею, але аж ніяк не всі. Жива здобич, певно, видається їм цікавішою, Олівер уже розказував про це, і Гаврош із Девідом підтвердили, хоча няня Пуфирк і намагалася змусити їх припинити лякати дитину.

Дженні старанно уникає різких рухів, аби собаки не кинулися одразу. Напевне, дарма, позаяк кудлаті і облізлі шавки звужують круг, і ось уже один з них обнюхує її обличчя, плече, руку… відступає на мить, здивовано дивлячись на дивну здобич, — і вгороджує зуби в передпліччя.

Він ватаг, у нього право першого шматка, і решта чекають своєї черги, доки Дженні пробує горлати крізь смердючий кляп.

— Пшли геть! — лунає над звалищем хриплавий, однак тонкий голос, і Дженні хотіла би повернутися, подивитися, хто ж з’явився за нею… і не може. Їй страшно підставити псячим зубам беззахисну шию — ніби зараз вона може відбитися!

Шурхіт кроків здається їй рятівним, доки не спадає на думку: може, то вернулися оті?

Але повз неї проходять собачі лапи, ще і ще: зграя безпритульників-цуців оточує собак справжніх. Хлопчаки-моро підходять на двох ногах, щоби навіяти більше шаноби, і бродячі пси відступають потроху.

— Дзу, — повторює Олівер ватажку псів, і той полишає руку, а сам вже присідає, готуючись стрибнути на груди, і Дженні не в змозі закричати, попередити, вона може тільки чекати і плакати, і…

Пса відкидає від неї, шматуючи картеччю з твердого кисню: рани димляться точнісінько так, як оповідав доктор. Собаки задкують і кидаються навтьоки, цуци ж — оточують її, скалячи зуби.

Олівер допомагає Дженні звестися на ноги, пробує поправити зачіску, але у руках лишаються пасма волосся, і він густо червоніє, облишивши незграбні спроби. Потім помічає товаришів і різко змахує рукою.

— Це свій, — каже він водночас і Дженні, і хлопцям, — це свій.

І, аякже, це Джон Хеміш Ватсон, ведений Лонні, іде схилом, всипаним сміттям, іде, приладнуючи на місце праву кисть. Це її лицар… ні, каже вона собі, озираючись на безпритульників, це мій Круглий стіл.

Жахненько боляче і чомусь нудить.

— Коли ти здогадався, Джоне? — спитав тато, стоячи біля вікна, з перебинтованою головою, через пошкоджену щелепу слова звучали смішно, наче жували вату.

— Я не здогадався, Томас, — спокійно заперечив доктор, у нього теж закіптюжене обличчя: в управу резервації він устиг в останню мить, і все ж відрадив кадаверів, а без них марсіанам, власне, ніколи й не світило нічого, якого б презирства не виказували землянам. — Я просто її внюшив.

Тато кивнув, прислухаючись, як Дженні сонно возилася на канапі, але не здогадуючись, що вона уважно їх слухала.

— Нам пощастило: організм легко витримав перехід, та ще поблизу був власний променистий вулкан, вона навіть волосся не втратила! Ну, а потім Пуфирк вічно моталася за нею, тягаючи джерело радіації.

Перука цілком годяща, заперечив доктор, і тато силувано засміявся: я ж не про перуки, я про те, що Еллен було легше пережити те, що трапилося, а потім… а потім ми просто боялися налякати саму Дженні. Адже це все ще наша дочка, Джоне. Та сама дитина. Нехай їй і завжди щойно п’ять.

Ватсон промовчав, лиш глибоко зітхнув. Дженні знала, що у доктора крутиться на язику те саме питання, але він раптом нервово ковтнув, і вона збагнула, що можна й засинати: ніхто нічого не спитає. А ще подумала, що знає, про кого хотів запитати доктор, і що йому слід обов’язково розповісти, де точно треба шукати Стіва.

— Вона краща, аніж більшість дітей, — сказав Ватсон натомість. — Із нею тобі пощастило. А що збираєшся робити з…

— Резервацію закривати не можна, — сухо відказав тато, — так ухвалив суд: втекли одиниці, їм і відповідати. Те ж, до речі, і щодо кадаверів: покарають тих, хто напряму причетний, хоча Дженні і підтвердила, що деякі ішли на це не задурманеними.

— Томас, — відсміявшись, докірливо мовив доктор, — ну а як же, вони пішли на це свідомо! Їм обіцяли не абищицю, їм обіцяли повернути справжнє життя, воскресіння, новий шанс. Треба лише видобути сироватку з нікому не потрібних бурлак, жебраків; вибавити цих дітей від життя у рабській праці і злиднях, а зрештою отримати найбільше диво у світі. Жодних контролів, жодних променистих вулканів, нічого! Вільний птах, а головне — живий птах. А вони вже ситі своєю вічністю.

— Так, усі ці діти… Ким треба бути, аби вигадати настільки мерзенну брехню? І ким треба бути, щоб вірити у неї? Вбивати дітей заради гаданого еліксиру, заради власного спасіння?

Ватсон дивився на тата довго, дуже довго.

— Так, — сказав зрештою, — потрібна дійсно колосальна брехня. І все. Але не треба повторювати, начебто вірити у таку можуть лише мертві, Томасе, не треба.

Тоді вони замовкли так надовго, що Дженні не дочекалася кінця розмови.

І заснула.

Прокинулася один раз, коли в кімнаті потемніло від перших подихів близького вечора, і тато відлучився кудись, а доктор стояв, невідривно дивлячись у вікно, на дими, що здіймалися від казарм кадаверів Зет. У лівиці тримав колбу з дивною каламутною рідиною.

— Винуватити легко, Томасе, — сказав доктор вголос, — звинувачувати просто, бо тоді ти додаєш світові координати, і можна, нарешті, креслити лінії. По один бік свої, по інший — супостати. З одного — легковірні кадавери, чи, може, довірливі німці, а з іншої — доблесні ми. Але що сказав би ти сам, аби знав, що марсіани казали правду, га? Як би ти вчинив?!

— Татку! Татку! Мені холодно! Татку!

Швидкі, нервові кроки. Суха долоня, притиснута до мокрого від поту чола.

— Го… споди…

— Тату!

— Так, Дженні, так, це тато. Зараз ми покличемо доктора, розумієш, у тебе жар, сонечко. У тебе… жар.

Сльози такі холодні.

Віталій Придатко