Дворушництво 2: брати-грантоїди в російській катакомбній церкві. Ексклюзив

19.06.2021 0 Редакция NS.Writer

Уся «шумілівська» Василівсько-Пахомівська істинно-православна громада м. Чернігова стала досить вдалим та успішним релігійним бізнес-проектом. На одне лише будівництво храму громади у приватному секторі у Чернігові брати Шуміли зібрали досить великі кошти, які вони випрошували як у представників російських церковно-емігрантських структур Заходу, так і в окремих чернігівських бізнесменів. Правда, не склалося у їхньої парафії з постійним духівником.

Спочатку архієреєм для громади був висвячений у 1990 р. на єпископа Гомельського мешканець Білорусії Веніамін (Русаленко), який у 1991 р. переїхав у Краснодарський край. Наступним «першоієрархом» для Чернігівської громади братів Шумілів короткий час у 1991-1992 рр. був єпископ Суздальський РПЦЗ Валентин (Русанцов), безпосередньо причетний до вищезгаданої «веселкової мафії» (навіть судимий за справи з хлопчиками в 2002 р.), у 1992-1996 рр. — єпископ Одесько-Тамбовський Лазар (Журбенко).

Кажуть, що саме за порадою Шуміла до юрисдикції Лазаря Журбенко останнім був прийнятий одіозний лідер секти іннокентіївців Шастель Олексій Юрійович, який 15 лютого 1996 року зареєстрував «Свято-Микольське Російське православне братство» у с. Грекове-Перше Котовського району, але вже 5 травня 1997 року цей Шастель прийняв громадянство Росії, і туди переїхав. У 1996 р. новим керівником над ними став єпископ Сімферопольсько-Одеський Агафангел (Пашковський), який прийняв Віталія Шуміло викладачем у свою Одеську Кирило-Мефодіївську семінарію РПЦЗ, засновану на великі гранти російської діаспори. Саме Віталій 1999 року став фактичним заступником у тогочасного ректора семінарії, головного «грантоїда» — прот. Валерія Алексеєва.

За цікавим співпадінням, у цей же період активного «освоєння» грантів російської еміграції, 25 грудня 1999 року молодший брат Віталія — уже знайомий нам Сергій Шуміло виступив у Чернігові, як засновник та голова громадської організації «Міжнародний центр гуманітарних ініціатив та екологічних досліджень», близької до міжнародного руху «Грінпіс». Виступав за «демілітаризацію» Чернігівщини, зокрема.

Це була типова-типова «грантоїдська» організація, повязана вже не з білогвардійсько-монархічною російською діаспорою, а передусім з міжнародними західними гуманітарними та екологічними фондами. У червні 2000 року Шумило підписав екологічне звернення до президентів США та Росії.

Цікаве виходить «дворушництво»: у своєму церковному журналі «Вера и жизнь» для адептів «істинно-православного» руху брати Шуміли у 1990-их рр. постійно говорили про «антихристиянську» сутність глобалізації, про світову «жидо-масонську закулісу Америки», про особливе «духовне месіанство» та «православне призначення Святої Русі» в умовах загальної «апостасії секуляризованої західної цивілізації». Але це — тільки на словах, ніхто ж на Заході їх журнали не читав, інтернет тоді ще теж не набув масового поширення. А на ділі можна всіляко співпрацювати з «загниваючим Заходом» заради власного збагачення, адже гроші ж не пахнуть.

Центр гуманітарних ініціатив та екологічних досліджень Сергія Шуміло в Чернігові проіснував аж до 2015 року, як свого роду сімейний бізнес, та юридичне прикриття для інших, незареєстрованих «грантоїдських» проектів. Недаремно ж одним з кураторів цього проекту виступив активіст Чернігівського осередку партії «Батьківщина» та «Блоку Юлії Тимошенко» Валерій Дубіль ‒ один із ключових осіб групи «Європа», за якою два ринки у м. Прилуки і частина «Троєщинського ринку» у м. Київ.

Ліквідатором Чернігівського центру гуманітарних досліджень у 2015 р. виступила також активістка партії «Батьківщина», мешканка Чернігова Шуміло Магдалина Андріївна, 1949 року народження, родом з Лебединського району Сумщини. Очевидньо, остання пані теж мала на цьому непоганий «гешефт». Вона ж відома, як послідовниця поширеної на Слобожанщині секти стефановців, або подгорновців (прихильників відомого єресіарха початку 20 ст. Стефана Подгорного), про що мова піде далі.

Отже, Агафангел (Пашковський) на деякий час забезпечив для братів Шумілів високий рівень матеріального благополуччя. Але, оскільки з відставкою у 2000 р. предстоятеля РПЦЗ Віталія (Устінова) та перемогою «промосковської» фракції Лавра (Шкурли), Пашковський спочатку вагався і був готовий до переходу в юрисдикцію МП, то вже у 2001 р. Шуміло перейшов до його опонента, архієпископа Одесько-Тамбовського Лазаря (Журбенка), який у 2002 р. остаточно порвав з РПЦЗ(В) та створив свою власну «Істинно-православну церкву», а згодом й помер у 2005 р. Пашковський згодом в умовах розпаду РПЦЗ утворив свою власну церковну групу (так званий «розкол пашковців»), яка стала основним конкурентом для громади Шуміло-Ромашова. Свого роду «бонусом» за перехід катакомбників Шуміло-Ромашова до «лазаритів» стала висвята для них окремого архієрея — у 2003 р. ним став висунутий Шуміло громадянин Білорусії ієромонах Гермоген (Дуніков) з м. Гомеля, який отримав титул «Чернігівсько-Гомельський».

Ієрарх спочатку РПЦЗ, а згодом — керівник відокремленої у 2002 р. від РПЦЗ «Руської істинно-православної церкви», незалежний «архієпископ Одесько-Тамбовський і Київський і всієї Русі» Лазар Журбенко, померлий у 2005 р., був доволі колоритною фігурою. Піарився у пресі та інтернеті, як єдиний у світі канонічний і благодатний ієрарх Істинно-православної церкви, також називав себе найближчим учнем і послідовником напівлегендарного «катакомбного старця» Феодосія Кавказького, хоча з таким же самим успіхом міг би оголосити себе учнем Іоанна Кронштадтського, або Амвросія Оптинського, для отримання додаткового авторитету серед наївних обивателів. Хоча Олександр Солдатов про нього писав таке: «Активная деятельность епископа Лазаря и его свободные перемещения по Советскому Союзу, особенно в эпоху усиления контроля за религиозной жизнью в годы руководства страной Ю. В. Андроповым, усилили подозрения в катакомбной среде относительно личности и реальных целей деятельности этого иерарха. По признанию настоятеля московской общины епископа Лазаря священника Олега Орешкина, все „ветви“ Катакомбной Церкви считали иерарха агентом КГБ. Известно, например, что катакомбные общины Вятского края (современная Кировская область РФ), оставшиеся без иерархии после смерти в 1976 г. окормлявшего их архиепископа Антония (Галынского-Михайловского) и прежде ориентировавшиеся на РПЦЗ, не присоединялись к этой Церкви из-за недоверия к епископу Лазарю».

У 1990 р. Лазар Журбенко очолив вперше легалізовану владою виведену з катакомб громаду РПЦЗ (одним з перших парафіян якої був перебуваючий під впливом білогвардійсько-монархічних ідей тодішній студент Московського історико-архівного інституту Ігор Гіркін — він же «Стрєлков»), з домовим храмом на Китай-Городі у центрі Москви, де і жив аж до жовтня 1993 року, коли мав необережність підтримати опозиційних Єльцину заколотників з різноманітних «імперсько-монархічних», а в реальності — «червоно-коричневих», антидемократичних та реваншистських структур, які базувалися у «Білому домі» (будівлі парламенту Росії). Одним з духівників цих заколотників був клірик його юрисдикції Віктор Заїка з Сумщини, близький друг братів Шумілів, який загинув під час штурму «Білого дому» вірними Єльцину військами (був зачавлений танками).

Після цього російська влада чітко та однозначно дала Журбенку зрозуміти, що подальше його перебування в Росії буде небезпечним. Отже, з 1993 р. Журбенко постійно мешкав у Одесі.

При цьому, реальними керівниками громади Російської ІПЦ м. Чернігова були не Лазар Журбенко чи Гермоген Дуніков, а миряни: усе той же Віталій Шуміло, його бізнес-партнер Дмитро Ромашов, підприємець-книговидавець, та головний спонсор всієї єпархії Руської ІПЦ в Україні — київський банкір Олександр Сугоняко. Що ж стосується «єпископа Чернігівсько-Гомельського» Гермогена Дунікова, то він перебував у Чернігівській громаді, що називається, на «пташиних правах»: адже єпископська хіротонія його була доволі сумнівною з канонічної точки зору, та й чернечий постриг отримав у одній з паралельних юрисдикцій катакомбної ІПЦ — у течії так званих «секачівців».

Остання катакомбна юрисдикція, заснована у 1950-их рр. старцем Геннадієм Секачем, хоча й не отримала канонічного визнання з боку РПЦЗ, але при цьому залишається досить широко представленою у Чернігові та навколишніх селах, та має у приватному будинку цілий монастир, яким керує єпископ Херувим (Михайло Дегтяр, 1937 або 1942 року народження, з села Мошенка Чернігівської обл.). Проти останнього, як головного конкурента церковної бізнес-структури Шуміло-Ромашова в боротьбі за консервативну паству, його опонентами в особі Віталія Шуміло та його друзів приблизно з 2010 року безперервно ведеться досить агресивна та брудна піар-кампанія, з викриттями «безблагодатності» та аморальності секачівців, приписуванням антиукраїнських заяв, звинуваченнями їх у численних єресях, у сектантстві тощо.

Спроби Гермогена Дунікова висловити невдоволення через цю травлю секачівців команда Шуміло-Ромашова придушила дуже швидко: сфабрикувала проти останнього звинувачення в єресях, і в 2012 р. усунула з Чернігівської громади.

Проти самого Херувима травля не припинилася навіть після того, як він у 2014 році прямо заявив, що належить до УПЦ-МП, як заштатний клірик, з тимчасовим місцем проживання при Пантелеймонівському жіночому монастирі Феофанія. А мати у своєму розпорядженні приватну каплицю при власному приватному помешканні на околиці Чернігова, та опікуватися представниками катакомбної церкви нікому не забороняється, наскільки відомо.

У 2018 р. Херувим навіть профінансував початок будівництва чоловічого скита УПЦ-МП в селі Мошенка Городнянського району, звідки він сам родом, тим самим усунувши всі сумніви у своїй «неканонічності». У 2019 р., після смерті місцевого прот. Володимира Зінкевича, настоятелем храму громади УПЦ-МП в селі Мощенка, а також старостою громади став запропонований Херувимом кандидат: ієромонах Михаїл (Шевченко Олександр Володимирович). Другим священиком парафії став ієромонах Гавриїл (Віктор Севастьянов), який теж раніше окормлявся духовно у Херувима. Це викликало страшенну лють у братів Шумилів, адже поширюваний десятиліттями їхній міф про Херувима, як про «видаючого себе за священика МП афериста-лжекатакомбника», розтанув буквально на очах. Тому було організовано наступну інформаційну кампанію: після звичайного вандалізму на могилі попереднього настоятеля Зінкевича, яка сталася в листопаді 2019 року, брати Шуміли запустили у декілька ЗМІ дезинформацію про те, що це нібито «підстроїв» сам 80-літній Херувим Дегтяр через своїх ієромонахів Гавриїла і Михаїла, які буцімто розкопали могилу за вказівкою Херувима. Прям якась сюрреалістична містична історія! Мовляв, ціле село готове це підтвердити, і ціле село виступає проти будівництва там «нелегального монастиря». Крайнім, як завжди буває у таких випадках, виявився паламар Славик Шалапатий.

Справедливості заради, мусимо визнати, що команда Шуміло-Ромашова-Сидоренка початково позиціонувала себе у більш антиукраїнських рамках, ніж конкуруюча з ними команда владики Херувима (Дегтяра), досить таки аполітична, та загалом проукраїнськи налаштована. Доказом цьому може бути стаття Віталія Шуміло «О Православной Церкви на Украине», опублікована в журналі емігрантського товариства російських власовців «Наши вести» (Санта-Роза, Каліфорния, США. Русский зарубежный военно-исторический и политический журнал. Орган Союза чинов Русского Корпуса. Март 1993 г., № 430, с. 6-8). Як говориться в анотації до цієї статті, мова йде «о гонениях на все русское со стороны нового демократического руководства на Украине, которое состоит, по мнению автора, из украинских националистов».

Диво-дивне: Шуміло сам у 1989-1990 рр. позиціонував себе у якості, «молодого націоналіста», а вже у 1993 р. став гнівно таврувати тих же самих націоналістів… Дивна мімікрія виходить, але чого тільки не зробиш заради грошей.

У 2004 р. Віталій Шуміло, рекламуючи свою церкву, писав наступне у газеті лідера Чернігівської «Просвіти» Василя Чепурного «Сіверщина»: «Руська Істинно-Православна Церква проіснувала від 1927 р. до наших днів, пронісши крізь репресії і переслідування, в’язниці і розстріли, крізь нелегальне служіння в СРСР дух істинної віри, благочестя і мучеництва, дух внутрішньої церковної свободи. РІПЦ принципово не приймає участі в жодних політичних рухах і ідеологіях. Головний принцип, яким керується Катакомбна ІПЦ — збереження чистоти Істинного Православ’я і внутрішньої свободи Церкви від руйнівних впливів „стихій світу цього“. На даний момент в Україні діє Архиєрейський Синод Руської Істинно-Православної (катакомбної) Церкви» (Шуміло В. В. Богоборництво i гонiння на Iстинно-Православну (катакомбну) Церкву на Чернiгiвщинi // «Сіверщина», 22 жовтня 2004 року).

Правда, попри декларовану Віталієм Шуміло аполітичність РІПЦ, її активіст Сергій Шуміло став діячем партії «Батьківщина», від якої у березні 2002 р. по мажоритарному округу був обраний депутатом Чернігівської міськради, представляючи себе на виборах як нейтрального, позаконфесійного політика (адже переважна більшість парафіян Чернігова тоді належала до УПЦ-МП). Але на це, напевно, існувало особливе, «ексклюзивне» благословення «катакомбних старців». Наш герой обирався секретарем Комісії Чернігівської міськради з питань земельних ресурсів, підприємництва і приватизації. Саме при ньому вдалося «вибити» земельну ділянку під будівництво храму ІПЦ в Чернігові, де з 2008 р. таке будівництво було розпочато, і це виявився справжній «довгобуд».
Цікаво, що у 1995 р. за участю братів Шуміло у Чернігові було засновано так званий «Русский культурный центр им. Ф. Достоевского», який фактично став центром антиукраїнської пропаганди, та агітації за «единство трех народов», «триединую Русь», відновлення СРСР. Навіть староста чернігівської старообрядницької громади Борис Ярошевич не підтримав цю шовіністичну структуру, проігнорував, а брати Шуміли, навпаки, повністю поділяли їх ідеї.

Про це свідчить хоча б уривок з виступу на відкритті центру Віталія Шуміло, обраного заступником директора цього центру: «Нам крайне необходимо понять, что за 70 лет господства богоборчества на нашей земле в сознание нашего народа настолько сильно врезалась печать советчины, печать добровольного богоотступничества и отступления от правомыслия, что уже трудно говорить о нас как о наследниках некогда великой Православной русской нации. Это стало возможно благодаря отходу русских людей от своих многовековых корней. Поэтому именно сейчас необходимо предпринять попытку „русификации“ советского человека, т. е. начать возвращение к нашим духовным первоистокам, к Православию, стать на путь постепенного избавления от поврежденного духом богоборчества, духом советчины русского сознания. Приспело время из советских становиться русскими, иначе мы исчезнем, растворимся в иных народах, как исчез древний народ вавилонский».

Очевидно, що під «іними народами» мався на увазі, перш за все, український народ.

Віталій Шуміло любив відвідувати інших активістів РПЦЗ та ІПЦ в Росії та навіть у далекій Абхазії. З ним залюбки фотографувалися, наприклад, у Синодальному центрі Руської ІПЦ в Омську, куди одного разу в гості до його «шефа» митропрлита Тихона Пасєчніка завітали лідери самостійної «Абхазької православної церкви», повністю підконтрольної ФСБ в умовах російської окупації Абхазії: «архімандрити» Андрій Ампар і Дорофей Дбар.

Ідеолог «Руської ІПЦ» Віталій Шумило, архимандрити Андрій Ампар і Дорофей Дбар (Абхазька прокремлівська церква)

Близьким другом Шумила був і відомий діяч РПЦЗ Веніамін Русаленко, єпископ Кубанський, з Краснодару, який зарекомендував себе відвертим противником української громади на Кубані, незважаючи на своє українське прізвище.

Українофобські учасники Одеського собору ІПЦ 2007 року: Веніамін Русаленко, Ілля Ємпульов, Тарасій Кравченко і Віталій Шумило

Цікавим з точки зору церковно-політичних підвалин «Руської ІПЦ» став так званий «Одеський собор ІПЦ», проведений 26-30 жовтня 2007 року в Одесі за участі Віталія Шумило, як секретаря Синоду Руської ІПЦ. У президію собору був запрошений архимандрит Ілля (Ємпульов), який у 2014 р. підтримав сепаратистів Донбасу. Але підвалини такого зрадництва закладалися вже тоді. Зокрема, 28 жовтня 2007 року Одеський собор встановив наступні «скорботно-поминальні» дні для загальноцерковного вшанування:

«2/15 марта — в день падения православного самодержавия (вынужденного отречения Государя Николая II от престола под давлением массовых народных мятежей, т.н. „февральской революции“) — конец Богом данного Православного Царства. Эта дата отныне должна отмечаться как общецерковный скорбно-покаянный день в грехах вероотступничества и клятвопреступления.

30 октября/12 ноября — в день трагического сражения под Перекопом (Крым) в 1920 г. (когда Белая армия претерпела окончательное поражение в борьбе с большевиками, начав великий исход /эмиграцию/ русских из Крыма за границу) — устанавливается День поминовения Белых воинов, за Веру, Царя и Отечество живот положивших».

Ех, «Руський Крим»… Як зворушливо та ностальгічно це тоді звучало для Кремля і Лубянки…

Братався Віталій навіть з такими далекими від власне православної традиції людьми, як керівник катакомбної ІПЦ в юрисдикції одного з греко-старостильних синодів Серафим Медвєдєв, духовний керівник і редактор явно сектантського сайту paraklit.org, та навіть виставляв на нього посилання у своїй групі «Вконтакті», присвяченій ІПЦ. Чому так? Відповідь проста: тому що громаду подгорновців (замасковану під ІПЦ) у Сумській області, звідки родом брати Шуміли, окормлює саме громадянин РФ Медведєв Серафим Іванович, 1954 року народження, уродженець м. Старий Оскол Бєлгородської області — колишній священик РПЦ, який тепер, можливо, узяв собі ще й українське громадянство, тому що років 15 тому купив будинок (тепер уже — катакомбний монастир) у селі Глеваха Васильківського району Київської області.

Можливо, саме завдяки активній проросійській (прокремлівській) діяльності у 1995-1997 рр. Сергій Шуміло навіть намагався зблизитися з Чернігівською єпархією УПЦ-МП, надрукував у її офіціозі «Троїцький вісник» кілька своїх краєзнавчих статей.Паралельно, у 1996-1998 рр. навіть був одним з редакторів журналу «Вестник ИПЦ», який виходив у Одесі, адже там тоді непогано платили. За непідтвердженими даними, у 1990-их роках навчався у Мюнхенській заочній семінарії РПЦЗ, яка діяла при Мюнхенському монастирі преп. Іова Почаївського, та була філіалом від головної — Джорданвільської семінарії РПЦЗ.

Писав Сергій на гранти можливо у 1995-1996 рр. також заказні «антиуніатські» та «антирозкольницькі» статті, розраховані на російську білогвардійсько-монархічну еміграцію, консервативних парафіян РПЦЗ, котрі жили реаліями дореволюційної Російської імперії.

Шуміло нерідко писав статті, які за змістом прямо суперечили одна одній.Так, спочатку тов. Сергій заявляв, що «со стороны украинского правительства усилилось давление на УПЦ-МП с требованием провозглашения автокефалии и преодоления раскола» (Православная Русь. 1996, № 11). У цьому ж номері, в дописі іншого автора говориться про «украинский диалект великорусского языка». Згодом писав, що влада України робить ставку на престарілого главу УГКЦ Мирослава-Івана Любачівського, і намагається використати ієрархію УГКЦ для примусового приєднання православних до греко-католиків, та створення з їх допомогою «єдиної національної церкви». (Православвная Русь. 1996. № 20).

Проте окремі його тези виявилися, можна сказати, пророчими — особливо щодо канонічного визнання з боку Константинополя (який Шуміло презирливо називає «Фанаром»). Наприклад, у звязку з поступовим входженням у юрисдикцію Константинополя українських православних юрисдикцій діаспори в 1995-1996 рр., весною 1996 року в журналі «Православная Русь» (Джорданвіль, США) Шуміло висловлював своє обурення, і писав наступне (ст. «Вселенское православие, или угроза нового раскола» // Православная Русь. 1996. № 11. С. 10-14): «Следует особо отметить, что не без поддержки Фанара самосвятский раскол стал распространяться и на Украине, когда в 1990 г. лишенный сана Архиерейским собором МП бывший Житомирский епископ Иоанн (Боднарчук) его возглавил (…) 2 августа 1992 г. Варфоломей отправил послание (Аритмос Протос № 178) на имя патриарха УАПЦ Мстислава Скрипника, где высказывает не только свое желание, но и желание всего Св. Константинопольского патриархата, чтобы единство украинских церквей в диаспоре и на Украине были осуществлено как можно скорее (…) Возможно, в ближайшем будущем, прямое вмешательство Фанара во внутренние дела МП на Украине, и протесты со стороны её сергианской иерархии вряд ли смогут что-либо остановить».

А дійсно, вже ніякі протести не можуть анулювати «Томос», відмінити міжнародне визнання ПЦУ, навіть відкриті листи та протести з боку того ж таки «перефарбованого» Шуміла, про що буде йти мова нижче.

Іван Верстянюк, оглядач


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: