Душу й тіло, або на кого вся надія

Не питаюся і навіть наміру не маю питатися, кого ж це там у нас в Україні висунули на «Людину року-2019», хто ж це там у нас такий солодесенький, причепурений, бездоганний і безгрішний, що аж «людина року», а то й «людина рок-н-ролу». Для себе я чітко визначив. Моя особиста «Людина року», мій особистий «Чоловік року-2019» – DZIDZIO.

Дзідзьо!

І бачив я за далеким обрієм усі вітчизняні «номінації» та соціологічні опитування-вишиванки – глибоко за небокраєм.

Саме Дзідзьо!

Дзідзьо зворушив. Як ніхто в Україні. І всі бачили, знають і розуміють, чому.

Так, як він виконав славень…

Нема слів таких, аби висловити відчуття і почуття.

Усвідомлюю, що, якби збірна не перемогла того щасливого – для футбольних уболівальників і всієї України – дня, враження від щирого співу Дзідзьо було б для всіх не настільки яскравим.

Можливо.

Для всіх.

Але не для мене.

Найбільше враження – попри моє особисте патріотичне піднесення і споконвічні спортивні уподобання – DZIDZIO справив не бездоганним і навіть зразковим виконанням славня.

Віддаю належне професіоналізму Дзідзьо. І вдячний йому за спів.

Але потрясіння викликали не чисті ноти українського голосу.

Найбільш неочікуваним, несподіваним, а тому – украй приголомшливим, вражаючим – стало перевтілення.

Перевтілення Дзідзьо – у Михайла Степановича Хому…

…На славень у нас останнім часом виконавців – багатенько. І, на жаль, не завжди, далеко не завжди дотягують вони до емоційного рівня головної пісні країни. Майже кожен і кожна, так би мовити, залишаються собою. Тягнуть у виконання славня – свій звичайний, звичний сценічний образ. Щоправда, підсвідома спроба вирватися все ж таки за межі традиційних рамок має місце. Але набуває вона дивовижним чином обрисів заледве не фарсу. Коли із нотками Елли Фітцджеральд на українському футбольному стадіоні якось ще комфортно, джазово, то славень майже у пеньюарі – потрясіння теж своєрідне і пам’ятне, але про відповідність перевтілення такого ґатунку можна трішечки і посперечатись. А тим більше – після Михайла Степановича.

Але я ж кілька разів слухав Дзідзьо. Оце пір’я – із репертуару північно-американського вождізму. Оця – доволі такі поки що цнотлива – Сара, яка, на мою думку, повинна ще сто разів поміркувати, перш ніж дозволити цьому надмірно енергійному хлопцеві вважати її і себе парою.

Я точно пам’ятаю, що перемикав канал, коли попадав на саме дзідзів.

І тут Дзідзьо особисто перевтілюється у Справжнього Виконавця Славня.

Шок. Шок позитивний.

Учора – майже відраза із нотами роздратування.

Сьогодні – повага, вдячність і навіть відчуття певної провини.

І думки, роздуми, словом, здоровий і справедливий стан осмислення.

Не упевнений, що виглядатиме логічно, але хотілося б – на межі 19-го і 20-го побажати собі побільше подібних вражень, потрясінь.

І перевтілень.

Щоб ті, кого ще сьогодні не сприймаєш, раптом, несподівано, стали справжніми українцями, яким захотілося б потиснути руку і у виконанні яких навіть захотілося почути славень.

Щоб футболісти наші у збірній, та й ув інших українських командах, навчились нарешті виспівувати рядки «Ще не…»

…А знаєте, що найбільше примушує серце радіти перед початком матчів, коли навіть немає Дзідзьо?

Оті малесенькі українські хлопчики, що спочатку чемно виводять на поле гравців, а  потім іще – найщиріще від усіх на стадіоні – виконують головну пісню.

Їм не потрібно перевтілюватися на краще. Вони – українці майбутнього.

А нам, українцям з минулого, – поки що перевтілення ще потрібно…

Ну, наш Новий 2020-й, – за Дзідзьо!..

Сергійко Щеневсе