Друга світова війна: український погляд крізь 85 років

Ексклюзив. Перше вересня давно є датою мультиконтекстною. Початок календарної осені, церковний Новий рік, День знань… Але чи не найважливішим – особливо в наш час, коли воєнні пожежі знову охопили українську землю – є сприйняття цієї дати як дня початку Другої світової війни. Тим більше, що цьогоріч відтоді минає 85 років.

Сказати, що про Другу світову війну написано дуже багато – значить не сказати нічого. Написано ду-у-уже багато. Але історію пишуть переможці. А український народ – що б не говорили апологети «дружби народів СРСР»– серед переможців якраз не був. І після 1945 р. голосу воюючої, нескореної України майже не було чути у світі. Тому українці мають право на власне бачення подій тієї війни, відмінне не лише від совєтського, але навіть американського чи британського.

Звісно, війна завжди спричиняє катастрофічні руйнування та численні людські жертви. Але водночас дає надію тим людським спільнотам, чиїми інтересами було знехтувано при побудові чинної на той час системи світового порядку. Зокрема, зовсім несправедливою (а тому – ненадійною й недовговічною) була версальська міжнародно-правова система, створена після Першої світової війни. Значних територіальних втрат і різних принизливих обмежень зазнала Німеччина. Хорвати та словенці опинилися у спільній державі із сербами, істотно відмінними від них культурно й конфесійно. Нарешті, українцям було відмовлено у власній державі, навіть малій (галицькій), не кажучи вже про велику (соборну). Тому зрозуміло, що німці, хорвати, українці й деякі інші народи не бажали миритися з несправедливістю та прагнули реваншу.

Воєнні події, що вибухнули 1 вересня 1939 року, назрівали вже давно. Приєднання (der Anschluß) Німеччиною Австрії, розподіл за наслідками змови чотирьох «великодержав» Чехо-Словаччини, придушення угорськими шовіністами за згодою гітлерівців державності Карпатської України саме й були передвісниками великої війни. Але в цій – майбутній тоді ще – війні українці мали сподівання відновити власну державу. Існувала думка, що в інтересах Берліна було спертися на надійного й досить потужного союзника з-поміж поневолених народів СРСР, щоб перемогти запеклого конкурента в боротьбі за європейське панування – Москву. Та, на превеликий жаль, Гітлерові та його оточенню потрібні були не союзники, а лише безправні васали.

Українці вступили у Другу світову війну як розділена нація – розділена не лише державними кордонами, а й, що найтрагічніше, арміями, в яких вони змушені були воювати. Більша частина українців станом на 1939 р. проживала в СРСР – отже, деяким із них довелося на сталінських баґнетах нести «визволення» співвітчизникам із західних земель. Інші служили у Війську Польському й протистояли як нацистським, так і більшовицьким загарбникам. Лише поодинокі представники національної еліти, що вже понад десять років підпільно боролися з московським і варшавським режимами в лавах ОУН, усвідомлювали необхідність – наскільки це було можливо – узгодження дій із німецькими військовими з метою відновити Українську державу.

Попри прихильне ставлення до національних прагнень українців окремих німецьких діячів, у цілому в Берліні поставилися до ідеї самостійної України виразно вороже. Проте, не зважаючи на арешти й страти нацистами своїх очільників, українська нація продовжила боротьбу – як підпільну, що проявлялася в подальшій діяльності ОУН, так і збройну, виражену в діях УПА. По суті, йшлося про орієнтацію на власні сили в умовах ворожого ставлення як німців, так і поляків, а також надто тісного партнерства США та Британської імперії із сталінською псевдоімперією.

З метою довести власну суб’єктність на світовій арені з ініціативи ОУН у 1944 р. було утворено Українську Головну Визвольну Раду – найвищий представницький орган української нації, уповноважений вести, в тому числі, й зовнішньополітичну діяльність. Саме дізнавшись про УГВР, Й. Сталін і його кліка вирішили зробити «хід конем», надавши деякі формальні ознаки державності Українській РСР, в якій було засновано власні міністерства закордонних справ і оборони. Так лжедержавність УРСР було леґітимізовано перед західним світом, саму УРСР за наполяганням кремля введено до числа членів-засновників ООН. Натомість, визнавати УГВР як виразника волі українського народу Заходу було не вигідно. Майже так само, як і тепер йому не вигідно дозволяти Україні бити по росії далекобійною зброєю…

Отже, Друга світова війна – так само, як і Перша – не принесла українській нації волі та державного відродження. Причин тому чимало, й розгляд кожної з них виходив би за межі теми цього допису. Але все ж варто наголосити на одній – боязні очільників країн Заходу погіршити стосунки з росією. Так було в 1919 р., так само сталося в 1945 р. Чи спіткає Україну повторення пройденого і в 2024 р.?

Усе залежить від політичної волі як самих західних лідерів, так і керівників Української держави, які, передовсім, мають відповідати своєму високому покликанню. Не лише героїчні військові, а й представники державної влади повинні робити все для нашої Перемоги. Тільки тоді українці виживуть як нація й доведуть власну суб’єктність у сучасному складному ґлобалізованому світі.

Панове, ви боїтеся третьої світової війни? Так вона в гібридному форматі давно вже триває, й лише всебічне сприяння беззастережній перемозі України над росією допоможе уникнути нової всесвітньої кривавої бійні.

Carthago delenda est!

Михайло Горбенко, оглядач.