Дотик крізь туман

«Цивілізація завзято рухає стрілки годинника,

 замість змінити час, у якому живе».

Так говорив вуйко Дезьо

Надзвичайно цікаво буває вийти в місто у вихідний день вранці. Особливо виразно новизна почуттів виявляє себе в осінній порі, коли природа перебуває на межі зими, і густий туман огортає все навкруги. Вулиці цілковито безлюдні, сонце приховано присутнє якимось непевним світлом, а туман розмиває та спотворює знайому натуру і перетворює все в загадкову нову реальність. Складається повне враження, що без жодних зусиль, ти раптом потрапив у невідоме місто: знайомі будинки, дерева, кущі сприймаються відчужено і сформована роками матриця поведінки дає збій. Відтак, щоб кудись дістатись, якщо не йдеш абикуди, ти повинен пильніше придивлятись до тротуару, найближчих крамниць, вибоїн в оборудці. Лише знайомі пси і коти доправляють твою уяву на рідне подвір’я, і ти переконуєш себе, що це лише туман. Але згодом усе стає невпізнаним, і ти покірно приймаєш гру осені – вона віддає місто зимі. І якщо глянути такої пори на землю з неба, то усвідомиш, що тумани – це «білі прапори» капітуляції Осені. Тому-то після них і не ростуть опеньки, бо це, власне, і не тумани. У такі хвилини здається, що світ існує без птахів і комах, у повітрі нічого не літає, а чорна ворона сприймається дивиною порівняно з авто, над яким вона сидить на гілці.

Хрускіт льоду у мілкій калюжі підказує, що закони природи навколо тебе ще діють, а запах смаженої цибулі з кватирки на першому поверсі спирає твою фантазію і повертає до дійсності: ти вийшов у магазин по хліб. Тієї ж миті починаєш упізнавати все, що діється навколо, а тролейбус, що саме нагодився, переконує тебе у тому, що ти у рідному місті.

Щоб затримати містерію туману, ранку, осені, що згасає, я навмисне йду в магазин дворами, а не вулицею. І, хоч так шлях виявляється довшим, зараз усе це не має жодного значення, тому що простір і час втратили свою міру, а натомість туман імпровізує з твоїм сприйняттям світу, а ти покірно поринаєш у цю гру осені.

В магазині, замість купити хліб і йти додому, я довго стою перед вітриною молочних продуктів і намагаюсь осягнути, як пакет молока, що лежить переді мною, можна пов’язати з бабиною коровою, яку ми з двоюрідним братом, у дитинстві, пасли у лузі біля стариці. Я ще даю собі якусь раду, коли пригадую великі бідони з молоком, що колись давно-давно стояли в молочних магазинах, але квітчасті малюнки на поліетиленових пакетах з різнокольоровими коровами мене збивають з пантелику: наша корова Манька і цей «стовпчик» молока не вкладаються в моїй уяві. Вони існують абсолютно відчужено, і жодна буйна фантазія не може стулити їх до купи. Я навмисне беру пакет у руки, обережно підважую його, щоб відчути матеріальність, і мені це не вдається: бабина корова, яку я пас сорок років тому, мені видається більш реальною, ніж цей шматок хитро зробленого поліетилену, хоч він вологий і прохолодний на дотик.

Поринаючи у спогади, я купую хліб і йду додому, але враження дитинства так виразно чіпляють мене, а реальність туману така еклектична, що навколо мене вибухає яскравий коловорот минулого. Виявляється, що воно нікуди не зникло і лише чекало часу, щоб з новою силою приголомшити, поставивши справжнє перед навіяним.

Драглисті хвилі туману огортають мене і впроваджують у вихор спогадів.

«Туман яром, туман долиною, туман яром…»

Так от:

Коли приїжджаєш у село, то здається, що ніхто тебе не бачить. Найбільш дивним виявляється огірок, який лежить на межі, який потрібно щодня переступати і нікому не в голові, що його можна зірвати. Доярки ходять щодня до корів на дійку, але ніколи ніхто і не думав зірвати цей огірок. Його всі переступали, тому що у селі це був чужий огірок. Найцікавіше, що доярки знали це і вночі, що на стежці є огірок, на який не можна наступати.

Так от:

Озеро коло діда було 50 на 30 метрів – це був звичайний ставок. Я приїхав в село і мені, малому, здалося, що в селі я сховався від міста. Через ставок на стежці лежав гарбуз. Мені захотілося взяти той гарбуз, вирізати страшні очі, щоб налякати дівчат, які ітимуть з клубу вночі. Звичайно, я мав покласти туди свічку.

Так от:

Сусідка сказала дідові, що приїхали твої «городські» і зрізали в неї гарбуз. Я вирішив більше не лякати своїх сестер.

Так от:

За дідовим обійстям була посадка. Це була посадка акації, між дідовим городом і старим цвинтарем. Там стояла стара капличка. Вона смерділа міндобривами та хімікатами.

Ми гралися в посадці в піжмурки.

Так от:

Ми вирішили будувати шалаша.

Шалаш мав бути в посадці акації між дідовим городом і цвинтарем. Для шалашу нам потрібні були снопи льону.

Дід у нас спитав, навіщо ви тягаєте снопи, хоча все ми робили приховано, але село є село. Ми хотіли побудувати шалаша. Шалаш мав бути серед акацій цвинтаря. Коли ми побудували шалаш і прийшли туди ночувати, нам стало страшно. І ми повтікали.

Так от:

На горобину ніч цвіте папороть, і всім людям усміхається щастя, і у горобину ніч кожен реалізує своє щастя, і в цьому щастя цієї ночі.

Так от:

Пішли ми на старий цвинтар, а там був великий гарний пам’ятник. Я в свого двоюрідного брата Василя попросив, щоб він мені поставив такий хрест (діти є діти) і нахилився до цього хреста, і вдарився об оградку так, що запам’ятав на все життя. Найцікавіше, що я ще приходив на цей старий цвинтар роками пізніше, але ніколи більше не знаходив цей мармуровий хрест.

Так от:

Ми робили плота. У тьоті Нєнки, Василевої тітки, ми «забрали» зі двору «семидесятки» – це такі соснові поліна. Ми їх тягли через кукурудзу, потім ввечері, взявши у діда цвяхи «сотки», збивали плота. Сім полін «семидесяток», збитих до купи, звичайно ж не змогли скласти правдивий плот. Ми його спустили на воду, і, зрозуміло, що на воді він нікого не втримав.

Так от:

У селі все це чули, що вечорами біля річки хтось щось цвяхами забивав.

У діда потім сусіди питали, що то твої хлопці витворяли біля річки.

Так от:

Пішли ми серед ночі ловити рибу, до дядька Андрея приїхав його брат Микола, і у нас була сітка путанка, і ми пішли на став. Дядько Андрей хотів співати, а його брат Микола забороняв йому це робити. Ми залізли в став, і у теплій, теплій воді наловили риби. Потім на березі вони випили самогону і заїли огірками, була темна ніч і світив місяць. Це було місце, де колись у селі стояла церква. Її спалили у сорок сьомому році злодії, щоб люди вибігли церкву рятувати і можна було по хатах щось вкрасти.

Так от:

Посідали ми за веломашини, а на піску їздити дуже тяжко. От і поїхали ми у Горицьке, а це 8 кілометрів до дороги Житомир – Київ, і п’ять кілометрів за дорогою. Після мандрівки по піску ми привезли діду сумку із-за самого Тетерева. Дід дуже дивувався, але сумка була нашим «документом». З того села була дідова дружина – наша баба Ганя, тому її в селі називали «Зарічанка».

Так от:

У Василя була подруга з сусіднього села. Вона виходила заміж. Ми мали йти туди битись. Це через ніч кілометрів зо п’ять. Ми, звичайно, туди пішли, це десь через поля, нетрі  і в абсолютній темряві. У сусіднє село ми прийшли, весілля не знайшли (Бог милував), але я знайшов якусь цеглину і в абсолютній темряві жбурнув її і поцілив у стовп. Стовп загудів. І тоді ми з Василем почали тікати. Ми тікали з ним по дорозі, аж поки не попадали у якусь занедбану силосну яму. Нас врятував лише пісок. Додому ми добралися пішки. Йшли дорогою кілометрів п’ять до села.

Так от:

Ми беремо кошелі і йдемо ловити рибу на річці. Ми заходимо в купини і там ловимо карасів. Коли приходили старші хлопці, то ми перегачували річку. Ми знімали вздовж берега дерен і гатили, гатили, гатили. У річці підіймалася вода. Але, у цей час опускалася вода у кар’єрах, що нижче за течією. І коли опускалася вода у кар’єрах, у них можна було легко волочити волоком.

Ми одного разу зловили там ондатру, справа в тому, що у неї зуби гострі, як лезо. Наш один хлопець, який хотів її торкнутися, отримав не повний укус, але тільки укус знизу.

Ми бігли у село і шукали самогон, щоб йому залити руку.

Так от:

Навколо цих кар’єрів нагорнені кагати торфу. У спекотні дні на тебе тут чекає небезпека: торф починає тліти. Коли ти втрачаєш пильність, а це буває постійно, то можеш босою ногою провалитися у такий собі «глечик» розпеченого торфу. Потрібно чимдуж витягти ногу, а другою – не вступити у таку ж пастку. Рятує лише те, що за босоноге літо п’ята на нозі стає не чутливою, і все минається не опіком, а лише відчуттям опіку. При цьому завжди добре, якщо вдається, на ногу «попісяти»: це вже порада баби Палажки. У таких «глечиках» добре пекти рибу.

Так от:

Жінки стелили льон. Льон вони стелили з маленьких снопиків. Цими снопиками ми з Василем покривали свій шалаш. Чим гарні ці снопики? Ми ловили у річці меньків і линків (хлопці вміли печерувати). У снопик кладеться риба, і снопик підпалюється, і, поки снопик згорить, миньок чи линок – вже готові. Це ми так забавлялися коло річки. Найцікавіше, як хлопці ловили раків. У нас це називалося печерувати. Вони запихали руки в такі дивні місця під берегами у воді і звідти виймали або рибу, або рака. А ми потім їх клали у снопик льону, підпалювали, і він спікався.

Так от:

Ми їхали у ліс по сухостій. Їхати потрібно було вдосвіта, ще поночі накосили люпину для коней. В лісі тичкою поназбирали сухостою, але найцікавіше було те, що дустом у лісі я посипав коней, щоб до них не приставали ґедзі, і тими ж руками пив молоко з пляшки з-під «Сітро».

Згадка про молоко повертає мене у реальність.

Я переступаю поріг під’їзду, і дійсність повертається: потрібно замінити лампочку, а вікно «на площадці» щільно притулити «на зиму». Завтра знову день побудує свій визначений заздалегідь ряд: тролейбус, робота, магазин, аптека і т. д. Цей ряд буде помережений певними деталями, які не змінюють хронічну картину буденщини – казенної, чужої, байдужої. І раптом, мене переймає думка: «Цікаво, а хтось з нас усвідомлює те, що зараз найголовніше – це зорати город?»

І я починаю розуміти, що ми відділилися від справжньої Природи такими незбагненними технологічними ланцюгами, що молоко в пакеті вже не в змозі пов’язати з живою коровою. Наш дотик до реальної Природи видається нам брутальним, коли раптом виявляємо, що шум дощу – це не опція на медіа-плеєрі, а мокрий комір, плечі і вода у черевиках.

Але, сьогодні я чарівно сходив по хліб, а, можливо, це просто туман приховав порожнє і залишив мене сам-на-сам зі справжнім, навернув мене на стежки, які завжди поруч, лише потрібно не боятись їх розпізнати та на них ступити.

«За туманом нічого не видно, за туманом…»

Під час своїх наступних відвідин Перевалу я розповів Дезийдерію Васильовичу про ці відчуття, які пережив під час подорожі в тумані по хліб. Він напрочуд уважно мене слухав, а наприкінці моєї бесіди, помітивши мою стурбованість, прихильно мовив: «Ти не переживай за тим, що на місце старого приходить нове. Так було завжди. Ті люди, про яких ти згадував, так само у свій час тішились спогадами про своє минуле. Головне, щоб це нове було справжнім, а не пустим».

«Вуйку, а як же це розпізнати?»

Дезийдерій Васильович задумався, так, ніби добирав слова до відчуттів, які йому давно відомі: «Нове, воно є справжнім, якщо не затуляє душу людини». І щоб я краще його зрозумів, вуйко додав: «Магнітофон – це гарна штука, але до тієї пори, поки через нього люди не перестають співати».

І поки я дивувався тому, як влучно Дезийдерій Васильович побудував образ, він додав: «Завжди щось має відійти у царину нашої пам’яті і за тим марно шкодувати, потрібно тішитись тому, що це довелось пережити. Ми ж не жаліємо за тим, що вже ніхто не вміє добувати вогонь з дерева, а більшість і не знає, що це можна зробити. Наше життя – нове, й усе в ньому – інше. Ось і мобільні телефони є – гарна річ. Але, якщо через них люди перестають зустрічатись і бачитись, то це вже біда».

Я намагаюсь осмислити слова вуйка Дезя і пригадую бабу Палажку. Ми з двоюрідним братом молотили у неї жито, тому що хата в неї була під стріхою, а після комбайну – перевесла не зв’яжеш. Так от, на все життя я запам’ятав, як вона нам, молодим хлопцям, пояснювала, як усе робити до ладу: як околотити сніп, обмолотити, перекинути, перетрусити… При цьому мене найбільше вразила її абсолютна впевненість у необхідності для нас цих знань. Я назавжди запам’ятав слова баби Палажки: «Дивіться, діти, як люде роблять». Це її «люде» заворожило мене, бо ми так у школі не говорили. Я, пізніше, пригадував його, коли читав «Щоденник» Довженка. Наука, як молотити снопи, в житті мені не знадобилася, як я і передбачав, але я абсолютно впевнений, що без цих знань моє життя було б не повним, воно було б куцим. Без цих знань я б дуже багато чого суттєвого в своєму житті не розгледів, минув, а, отже, втратив. Це були прекрасні часи: може я і не знаю сільського Різдва, але Купальських ночей у мене в житті було не менше, ніж у мого однолітка з села.

І мені здалося, що я зрозумів, чому вуйко Дезьо зітхнув, згадуючи про мобільний телефон: колись усе нове «розгортало душу» людини, було її продовженням, а відтак, було справжнім. Нині ж воно – це нове – перебирає її на себе, «затуляє душу», як сказав вуйко Дезьо. Тому людина починає жити не як пропонує природа, а як вимагає прилад.

Якщо раніше людина не могла обходитись без людей, то тепер замість людей навколо неї прилади. Людина втрачає свою соціальну суть, а разом з нею втрачає моральний закон душі, який замінюється інструкцією з використання технічного засобу.

(сторінками книги «ІМІТАЦіЯ»)

Валентин Ткач, Чернівці