До російського дня так званої народної єдності

 

«У вас тільки одні обряди, а сенс їх укритий. Ви постачаєте благочестя тільки в тому, що зберігаєте пости, поклоняєтеся мощам, почитаєте ікони, а ніякого поняття не маєте про суть віри. Ви називаєте себе новим Ізраїлем, вважаєте себе самим праведним народом у світі, а живете зовсім не по-християнськи, мало любите один одного, мало розташовані робити добро. Навіщо ви зневажаєте Іновірців? Що ви маєте проти латинської та лютеранської віри? Вони такі ж християни, як і православні. І вони в Христа вірують”.

Цар – страстотерпець Дмитро Іоаннович, більш відомий як Лжедмитрій I.

Одна з форм (не єдина) буття будь недорозвиненої релігії – це форма суспільного міфу, а точніше сказати конгломерату суспільних міфів. Московський Патріархат – це одна з існуючих нині недорозвинених релігій. Там міфи є часто невід’ємним елементом суспільної, національної, конфесійної та іншої самосвідомості.

Ці міфи обслуговуються міфами історичними, і мистецтвами, літературою, живописом та кіно. Наприклад, міф про щасливе життя в СРСР. І пісні є про “добре в країні радянської жити” і фільми, і навіть спогади. Але це саме міф. Для життя РПЦ МП ( і в Україні) дуже важливим є комплекс міфів, що “католики – гади”. Неважко помітити, що він є невід’ємним елементом самоідентифікації для переважної більшості віруючих РПЦ МП. Має свої досить складні структури та купу квазі-богословських підстав.

Тому будь-який вихованець семінарії РПЦ МП готовий півнем кидатися на католиків, наприклад, за роль польської шляхти у смуті початку XVII століття, хоча 99,9% католиків (особливо з країн Південної Америки) не в курсі, що це взагалі було.

У наявності дія міфу. При цьому включити мозок на тему, що зараз не той час, що б актуалізувати події 400-річної давності, міркування не вистачає. І дійсно, з листопадовими святами в російських головах суцільна плутанина.

Що цілком зрозуміло: десятиліттями народ ходив на паради 7 листопада. Потім День Жовтневої революції зробили просто пам’ятною датою і перейменували в День примирення і згоди. Зупинимося на хвилиночку, а яка може бути згода між Христом та Вельзевулом? Між благородними воїнами білої армії і червоними шакалами?

А потім в Росії ввели ще одне свято – День народної єдності. Він відзначається 4 листопада, адже в грудні 2004 року мордорська Держдума прийняла поправки до Федерального закону “Про дні військової слави (переможні дні Росії)». Однією з правок було запровадження нового свята-Дня народної єдності. Державний вихідний день з 7 листопада перенесли на 4-те.

А якщо таке сталося, то треба придумати казочку. І нині власне множенням і поширенням міфів наполегливо займається сама РПЦ МП, в особі Видавничої ради та інших структурних підрозділів.

Після того, як Кремль вступив на шлях експлуатації військово-державно-націоналістичного сленгу, з’явилося словосполучення “руський мир“, огидна анексія Криму теж підштовхнула російську шовіністичну складову в офіційному дискурсі, тому що давати можливість шовіністам так само вільно виступати, як і раніше, трохи небезпечно, тому що вони виявляться схожими на владу. Вони не складуть контрасту, навпаки, з’ясується, що вони дуже схожі і говорять те ж, що і Кремль.

Це, по суті справи, відправна точка спроби сформувати нову російську ідентичність. Ну, і на підставі чого намагаються формувати цю ідентичність (і намагалися ще тоді, з самого початку)? Адже недарма в народі це свято відразу охрестили “днем вбитого поляка”. Якщо ми згадаємо події Смутного часу, початок XVII століття, то побачимо, що, по суті справи, боротьба йшла за вибір шляху розвитку країни. Або країна піде шляхом збереження азієподібної деспотичної моделі самодержавства, яка будувалася з кінця XV століття, або Росія повернеться на загальноєвропейський шлях розвитку, який передбачає обмеження самодержавної влади, договірні відносини суспільства та влади.

Але ж проектів саме такого розвитку під час Смути було кілька. Були проекти покликання на російський престол польського королевича Владислава, але з умовою, що він дає обіцянки не карати нікого без суду і не вирішувати важливі державні питання без ради “зі всією землею”, тобто з Земським собором. І проекти цих договорів – це, загалом-то, англійська Велика хартія вольностей.

Ця альтернатива в російській історії не реалізувалася, перемогла альтернатива затвердження нічим не обмеженого самодержавства. І адже недарма російські чорносотенці початку ХХ століття теж постійно давали відсилання до цих подій. Та й сама назва «чорносотенці» – це не прізвисько, дане ультраправим монархістам їх політичними супротивниками, як вважають багато, це їх самоназва. І їх ідеологи відсилали саме до подій Смути, коли, як казали вони, тодішні “чорні сотні”, тобто підрозділи государевих людей вигнали з Москви тих, хто хотів обмежити самодержавство. І в цьому для них був сенс всіх цих подій. По суті справи, саме це “чорносотенний” зміст свята 4 листопада з самого початку закладався путінським режимом, і це був один з перших кроків у спробі створити нову російську ідентичність.

В результаті і підібрали (на смітнику історії) 4 листопада як річницю того, що когось нібито вигнали з Кремля. Але заміщення свята зробили халтурно. По-перше, поляки зараз – члени Євросоюзу, так і відносини з ними досить напружені, так що свято виявляється якимось некоректним і іноді навіть недоречним. По-друге, дату вже дуже натягували. Тут же всякі мерзенні історики понабігли, стали розповідати, що відбувалося це дійство зовсім не 4 листопада, та й виглядало зовсім не так однозначно патріотично, як хотілося б.

По-третє, про синергетичний ефект від накладання нового державного свята на церковний день вшанування Казанської ікони і зовсім смішно говорити: практикуючих православних християн в Росії занадто мало, щоб забезпечити хоч якусь наочну масовість. Крім того, православні віруючі воліють брати участь у релігійних церемоніях, свідомо не цікавих невіруючим, так що ніякого особливого ефекту з’єднання нового державного зі старим церковним святом не дало.

За даними “Левада-центру”, частка росіян, які “знають, яке свято країна відзначатиме 4 листопада, досягла максимального значення. 56% респондентів змогли вірно вказати назву свята-День народної єдності. У 2005 році його знали 8% опитаних, у 2010 — 36%. При цьому в 2016 році 16% респондентів вважають, що 4 листопада в Росії відзначається День згоди і примирення, 6% – День Жовтневої Революції, 3% – День звільнення від польсько-литовських інтервентів. Ще 17% не знають назву свята або відмовилися відповідати. За словами 20% росіян, вони збираються святкувати День народної єдності 4 листопада. Ще 14% відзначатимуть День Жовтневої революції 7 листопада. Більше половини (58%) не збираються відзначати ні те, ні інше свято”.

Давайте згадаємо, з якими подіями він пов’язаний і чому його відзначають його 4 листопада? День народної єдності – від початку ідеологічне свято. Туманна його суть і відсилання до давньої історії з самого початку були вторинні по відношенню до фактичного значення: планувалося зробити нове свято для нової Росії, тобто Путінстану-Мордору— з радянським гімном, царським орлом і сильним лідером.

Справа в тому, що саме в цей день ополчення за офіційною версією під керівництвом Кузьми Мініна і Дмитра Михайловича Пожарського звільнило Москву, здобувши довгоочікувану перемогу над поляками у 1612 році під час російсько-польської війни.

Але чи це так насправді? Угідливі історики спробують прив’язати це свято до звільнення Москви від польських інтервентів в 1612 році. Та ось тільки навіть сучасники не вважали подію, що сталася тоді, чимось надзвичайним. Ну, вигнали пару тисяч знахабнілих поляків з міста, що тут такого героїчного? Нормальне явище для того феодального часу, коли один феодал намагався вчепити земельну власність у іншого, один хапнути в іншого належну йому частину території. Ніякого всенародного подвигу і всенародного інтересу тут немає, бо звільненням народним або хоч скільки-небудь малим полегшенням його пригніченого становища навіть не пахло! А отже, як не висмоктуй з пальця “героїзм” купців і міських міщан, народу російському на нього було плювати навіть в ті часи.

В результаті вийшло свято, що не має традицій. День Перемоги, який 400 років не святкували, а потім раптом стали святкувати, коли він став майже повністю позбавленим сенсу. Для нього характерна повна відсутність традицій. Офіціозні ходи і концерти не в рахунок. Мордорське чиновництво в цьому сенсі як казковий кіт-Баюн,”на що не гляне, все в’яне”. Варто їм кинуться на реалізацію навіть красивої ідеї, як вона в їх руках перетворюється в тягомотний відстій.

Ця повна відсутність традицій – це ще одна ознака того, що свято -не свято. На мій погляд, це свято таке ж дурне як т. зв. “День Росії”, але більш пропагандистське, за спрямованістю воно антипольське і антикатолічне. Відзначають вигнання «польських інтервентів» з Москви. Але насправді, польський гарнізон в Кремлі капітулював не 4, а 7 листопада, якраз рівно за 305 років до Жовтневої революції! І ось ця брехня про нібито перемогу 4 листопада (під «Казанську») органічно пов’язана з іншою, з міфом про «польських» нападників. Вражаюче, але ж росіяни самі звели польського королевича Владислава на трон, покликали польську армію в Москву, пустили поляків в Кремль! Якщо поляки не захоплювали місто, які можуть бути інтервенти?

Після скинення Василя Шуйського влітку 1610 року московський уряд визнав Владислава російським царем і карбував від імені «Владислава Жигимонтовича» монету. Він був, як нині модно говорити, законно обраним головою держави, якому урочисто присягнули уряд, духовенство та московські жителі на половині дороги від польського табору до Москви 27 серпня,а в Успенському соборі (!!!) Кремля 28 серпня. Метою введення в столицю польського гарнізону був захист столиці від захоплення військами Лжедмитрія II. Потім, у злочинний спосіб договір з поляками був порушений, а правда стала кривдою.

Почали розпускати дурні чутки, ніби поляки насаджують на Русі католицтво і т. п. В результаті відчужені від влади бояри підняли до бунту темний, неписьменний народ. Хоча польська влада в Москві фактично була легітимною, а польський королевич був готовий перейти в Православ’я. В інтересах боярського лобі обурили чернь і пішли «звільняти» Русь від інтервентів. Воювати нормально не могли, перші антипольські ополчення не мали успіху. І якби не козаки Заруцького, невідомо, чи вдалося б взагалі повстанцям зайняти Москву.

Потім ще довгі десятиліття тривала виснажлива війна з Польщею, росіяни ніяк не могли відвоювати Смоленськ та інші землі. Польський пиріг припав не до смаку… А Польща з тих пір оббріхана і опльована в російській історії. Ненависть та злість до поляків живлять сьогодні так званий “русскій мір” і кожна російська, православна людина вважає своїм обов’язком додати свої 30 срібняків в мерзенну та противну справу обхаювання католицької «панської» Польщі. Але ж хто знає, вдайся тоді запланований союз з Річчю Посполитою, була б у нас сьогодні зовсім інша, європейська миролюбна Росія… Поки ж можемо вважати єдиним позитивним підсумком тієї епопеї поява на Русі веделки, яку Марина Мшишек привезла з Польщі на своє кремлівське весілля, і чим немало здивувала місцевих дворян і духовенство.

А для білорусів це свято взагалі незрозуміле: адже Білорусь тоді належала Речі Посполитої. Виходить, і предки білорусів були серед тих самих “поляків”, яких Мінін та Пожарський вигнали з Московії. Так, свято дуже сильно політизоване. Є пам’ять Казанської ікони, коли вона була знайдена – ось його і треба святкувати. А це свято краще взагалі прибрати, щоб не викликати “бродіння умів”. У Білорусі до Лукашенко був святковий день 2 листопада – католицький день поминання покійних. Потім Лукашенко скасував. А як на мене замість 7 листопада залишили б краще поминальний день 2-го (він там називається “Дзяди” – наголос на останній склад) і все, раз вже так всі звикли до «жовтневих свят”.

Зайве нагадувати,що російсько-польські відносини були не кращими. Так, знищення пам’яток польської культури російською владою в період 1870-1905 років, це факт. А що православні провели банальну реституцію, коли їх змушують повернути те (католицькі храми), що вони колись відібрали насильством, називають “гонінням”, – звично. І багатьом відомо, що заповіді “не вкради” для російського духовенства не існує.

Але не тільки в цьому справа. Адже ідейний вождь реакціонерів, міністр «культури» Мордора, товариш Мединський, розвісив по Москві плакати в яких перемогу в Грюнвальдській битві (1410) приписує…Росії! Майбутні росіяни там брали участь, але це були піддані ВКЛ яка простягалася тоді до Вязьми, і на тій же підставі перемогу можна приписати кримським татарам, які теж брали участь у битві.

Не здивуюся якщо в найближчому майбутньому населення РФ будуть накачувати на «перемогу» Росії в Цусімської битві. Адже для нього не важливо що було насправді, вірним рабам потрібен привід прийняти на груди, а сенс їх життів проходить під гаслом “ні дня без склянки”.

Отже, у нечисленних церковних людей цей новоявлене свято формує (точніше, зміцнює) антипольські та антикатолицькі цінності. Але таких людей меншість. А у більшості росіян, тобто у тих, хто не відвідує храми і не слухає проповіді «політруків у рясі», це свято формує неприязнь до абстрактного “Заходу”, тобто обов’язковий атрибут “патріота”. Тому йому так люб’язна Орда, яка ” захистила “Русь від” згубного ” впливу Європи. Від Сорбони і Оксфорда, від Падуанського університету, від Римського права (основи юриспруденції) та розвитку мистецтв, живопису, театру, музики. А те, що 200 років поспіль ординці вбивали всіх чоловіків ростом вище колеса арби (160см), це “патріот” готовий пробачити, аби згубних університетів не було. Адже вороги все одно “прокляті латиняни”, які “завжди мріяли завоювати” (всього за три епізоди в тринадцятому столітті, причому про два немає достовірних відомостей). А “іслам цивілізаційно ближче до православ’я ніж католицтво”.

Тобто в контексті осмислення цього свята ми зустрічаємо ту саму іржаву скрепу, ім’я яке невігластво, і ще одну більш страшну-ненависть. А чи можна на цьому побудувати щось позитивне? Ясно,що ні. І не варто дивуватися, що це свято знаменує крах Мордору, крах його глупства та зради, побудованої на них ідентичності.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),

доктор богослов’я