Диктатура жертв VS Теорія надії. Ексклюзив

Колись я була велика любителька погарувати в інтернет-конфліктах і подоводити священну істинність саме моїх переконань. Інтернет тоді був, як Дикий Захід: з салунами, ковбоями,вільним носінням і вживанням інфозброї. Анонімність і фізична недосяжність юзерів один для одного робили ці розваги ще веселішими. Хоча погрози «вичислити по айпі і поїхати, цуко, в Барнаул з метою кількісного і якісного покращення людства» лунали постійно. А часом і реалізувалися.

Досить швидко з’ясувалося, що довести священну істинність своїх переконань і гнилу хибність переконань опонента чомусь важко. Навіть за допомогою рішучого переходу на особистості,лютих матюків, погроз і іншої «мови ненависті». Це зараз вже нейрофізіологи, дуже розумні, довели, що атаку на переконання і цінності мозок сприймає, як фізичну загрозу. Я дійшла до цього ж висновку емпірично, тому участь в інтернет-бійках закруглила. І почала слідкувати за ними відсторонено, вже з цікавістю дослідника.

До речі, саме доцензурний інтернет подарував нам можливості для такого спостереження. Відносна анонімність, фізична відстань, швидке включення до дискусії з будь-якої локації і в будь-який час. За цих обставин людина власні переконання висловлює вільно. В очній дискусії давно б отримала по ліцу, а найчастіше — просто промовчала б.

Поні бігає по колу

Коли в тебе є можливість спостерігати десятки і сотні комунікативних ітерацій, ти з часом послаблюєшфокус увагина деталі змісту, аргументацію, фактаж, цікаві інструменти і проходи. І все частіше ловиш себе на думці, що усе відбувається в рамках якоїсь закономірності. Особливо виразно ця закономірність проявлялася у конфліктах між представниками колективних ідентичностей. Релігія, політика, національні питання. Найгостріші конфліктогени і пекельно емоційні дискусії. Так, ніби від їх результату залежить виживання учасників.

Сама закономірність довго була невловимою, аж поки на очі мені не потрапила стаття про драматичний трикутник Карпмана. І все одразу стало на свої місця.

Звісно, трикутник Карпмана, як і будь-яка модель, спрощує реальність і враховує далеко не всі її аспекти. Але, як на мене, ця модель може допомогти у розумінні проблем українського суспільства.

Отже, коротко. Звичайна людина усе життя бігає по позиціях трикутника.

Позиція перша: жертва. Почувається невпевнено і безпорадно, оточуючий світ вважає ворожим. Боїться життя і чекає від нього лише найгіршого. Страждає від утисків з боку сильніших особистостей. Відчуває страх і тривогу за майбутнє, не може задовольнити усі свої потреби. У власних проблемах звинувачує зовнішніх ворогів. Потребує співчуття, допомоги і підтримки з боку третіх осіб. Жертва інертна, їй бракує сил, часу, ресурсів для того, щоб зробити власне життя кращим.

Позиція друга: переслідувач або контролер. Злий, напружений, роздратований, внутрішньо переляканий, з додатковою парою очей на потилиці. У минулому бачить лише проблеми і біди, пророкує їх повторення у майбутньому. Відчуває непідйомну відповідальність за інших і дуже від цього втомлюється. Часто його життєва енергія на нулі. Контролює і критикує, примушує інших робити те, що вважає правильним. Нескладно здогадатися, що контролер прискіпується до жертв.

Позиція третя: рятувальник. Ненавидить контролерів і жаліє жертв. У дискусіях обурюються фактами насильства з боку переслідувачів і захищає бідолах. Нарізає собі високу життєву місію порятунку бідних і пригноблених від агресивних жорстоких диктаторів. Причиняє добро де тільки може, навіть коли про це не просять. Вважає, що ця місія робить його на голову вищим від решти, практично святим. Прагне бути потрібним, в ідеалі — незамінним. Щоб це обов’язково визнавали і дякували. На ділі просто самостверджується і кайфує від власного «героїзму» і «святості».

Якщо ви вже прикинули, хто ви в цьому трикутнику і вам зараз дуже неприємно — не переживайте. Трикутник Карпмана така чудова річ, що кожен бігає по всіх позиціях 28 разів на день.

Як більшість батьків перевіряють уроки в дитини? Спочатку грізно питають, чи зробив домашку і, якщо ні — перераховують приклади про парканофарбувальне ПТУ з усіма сумними наслідками (контролер). Потім репетують про своє тяжке життя і щось типу «ти мене в гроб вженеш з таким ставленням до навчання» (жертва). Потім роблять що? Кидаються допомагати зробити уроки (рятівник).

Не буду довго розводитися про персональну гонитву в трикутнику, з цього приводу є півтори тонни текстів і відео в мережі. Єдине, що зауважу — в горизонталі виходу з трикутника немає. Куди б ви не побігли — ви прибіжите в одну з цих трьох позицій.

Що не так з українським національним міфом?

Колективна ідентичність спирається на національні міфи, які її або підсилюють, або знесилюють. Давайте подивимося на український міф крізь призму трикутника Карпмана. Основні тези: ми — бідні-нещасні жертви, нас століттями гнобили і знищували різні воріженьки (самі знаєте перелік). Уся наша історія — низка поразок, катастроф і інших Руїн. Що б ми не робили — ми ніколи не досягали успіху. Навіть попри весь героїзм героїв, які життя свої поклали, щоб нас урятувати. Страшна наша історія, страшна і трагічна, не можна читати її без брому.

Я пригадую, ще в школі уроки української мови і літератури вводили мене в якийсь шалений депресняк. Настільки все було безнадійно і безрадісно, разом із вчительками, яких ніби як спеціально підбирали, щоби типаж спікера відповідав контенту.

Так що важко сказати, хто першим почав формувати саме такий національний міф і з якою метою цей хтось витягав з історії самі лише психотравмуючі факти. І «замітав під коврик» факти переможні і радісні. Це явно не «новоділ». Ми можемо пригадати низку відомих діячів, які ці наративи всіляко транслювали.

Навіщо це політикам — я ще розумію. Перед виборами вони з позиції рятувальників клянуться налити жертвам бальзаму на рани і врятувати їх від жахів холодного безжального світу. Щоправда після виборів вчорашні мужчини-рятівники і женщіни-оранти потрапляють в позицію контролерів і деруть з населення останні шкури. Але навіщо це нам, громадянам країни, які хочуть вільного і гідного життя — не знаю.

Що можна сказати точно — зараз ми косою косимо результати просування ідей кількох поколінь інтелектуалів-скигліїв.

Причому якщо на персональному рівні пекельний поверх трикутника можна здолати (ми ще до цього повернемося), то з колективною ідентичністю все набагато складніше. Якщо ви себе до неї відносите — МУСИТЕ сповідувати увесь цей трагічний ридально-надривний дискурс. Воно на вас фонить, як радіація на відвідувачів Прип’яті. Оком не видно, а здоров’я псується.

Як саме псується — можете почитати у цій статті.

І співставити дані про те, що українці «сама нещасна нація Європи» із описаними в тексті вивченою безпомічністю і депресією безнадії.

І паралельно подивитися на карту культурних цінностей Рональда Інглхарта 2020 року. Де Україна — секулярна (світська) країна освічених людей, але прибита у лівому верхньому квадранті цінностями виживання. А якщо покласти поруч карти 2005 і 2020 років, то і взагалі плак. Тому що набагато консервативніша Польща, яка раніше була поруч із Індією, тепер наздоганяє Італію в аспекті розвитку. А Україна,як той слимак, проповзла вправо лише на сантиметр.

Можливо я б і не писала цей текст, якби не побачила в мережі героїчний жест від одного з українських інтелектуалів, який посмів заперечувати панівний український дискурс. І написав, що нема чого українцям прикидатися лише жертвами і героями. Що українці — ті ще зарізяки та історично наробили сотні і тисячі несимпатичних і брутальних справ. Ні, я погоджуюся: доросла рефлексивна людина здатна розрізнити, по яких позиціях вона скаче і як у цих позиціях поводиться. Але маю питання: якщо офіційно додати до національного міфу ще третю деструктивну позицію трикутника Карпмана — це точно-точно допоможе впоратися з проблемами?

Піраміда Карпмана і теорія надії

Українці, брати і сестри. Пора визнати: наш національний міф — депресивний, токсичний і безнадійний. Непривабливий. Ну самі собі зізнайтеся: жертви викликають жалість і зневагу, а не захоплення і бажання приєднатися. Можна далі гасати по тому клятому трикутнику, ридати, розчухувати струпи на старих вавках, безсило, але агресивно боятися сильніших сусідів і сподіватися, що нас волшебним чином порятує дорослий Захід. Але ж ну фу. Пора витягати себе за волосся з цього болота.

Тим більше, що трикутник Карпмана — насправді піраміда. Там є другий і третій поверхи. Щоправда вихід на них — персональний.

Коли Жертві стає гидко від самої себе, вона вирішує припинити бути жертвою. Бере контроль за власним життям в свої руки, щодня вирішує проблеми і зрештою стає Героєм: людиною, яка подолала саму себе і життєві обставини.

Контролер усвідомлює, що насправді нічого не контролює, а лише псує життя своїм близьким і витрачає на це усі свої життєві сили. А у відповідь отримує страх, ненависть і агресію. І стає Філософом, людиною, яка будь-який результат Героя сприймає спокійно: або перемога, або досвід, і те і інше — на краще.

Рятівник припиняє причиняти добро, витрачаючи власну енергію на обігрів Всесвіту і стає Мотиватором. Надихає Героя на подвиги, описуючи блискучі перспективи і піднесені внутрішні переживання, які супроводжують звершення і досягнення цілей.

Про третій поверх піраміди писати не буду, туди виходять лічені одиниці.

Лікарі і психологи, які боролися із вивченою безпомічністю і депресією безнадії, протиставили цим явищам «Теорію надії». Яка полягає у тому, що контроль над власним життям можна повернути, якщо ставити собі цілі, мати реалістичні плани з їх досягнення і спрямовувати енергію на реалізацію цих планів. А до перешкод, помилок і проблем ставитися, як до цікавого челенджу. І долаючи їх, вирощувати внутрішню самоповагу і упевненість. А оскільки вони робили це практично, можна стверджувати, що їхні результати підтверджують релевантність моделі Карпмана.

Ви скажете: ОК, все це — персональні шляхи виходу з пекельного рівня буття на людський. А як же національний міф?

Відповідаю. Національний міф має бути спрямований на підтримку образу українця, який зумів вийти на рівень Героя, Мотиватора, Філософа. І, відповідно, українців, як нації таких людей. Історично, зараз, і тим більше, в майбутньому. Ми маємо змістити фокус з поразок на перемоги, тим більше що їх у нашій історії було більш ніж достатньо. А травми, по можливості, рефреймувати.

І не треба казати, що на рівні національного міфу це неможливо. Пригадайте американські фільми, де тема індивідуального героїзму і подолання життєвих проблем — ключова. І уся нація рівняється на ці зразки.

Щоправда, за таких розкладів від деяких практик доведеться відмовитися. Якщо ви звикли ганяти по постах у фейсбуці і строго питати: «чого не українською?», ви — жертва, яка хоче контролювати. Бо аргументи у вас — «нас, бідних, все життя ображали і русифікували, надійшла наша черга». Не дивуйтеся, що вас посилають далеко люди, які не хочуть пакуватися в образ жертви. А мотиватори роблять таке ще й з терапевтичною метою, натякаючи вам, що жертви не викликають позитивних емоцій і саме час щось робити з цією сумною ситуацією.

Герой не ставить метою контроль. Герой ставить ціль зробити мову і культуру привабливою навіть не для російськомовних громадян України чи СНД, а просунути її на глобальний рівень. Ви чули, аби японці комусь нав’язували свою культуру? Але чомусь по світі маса мужчин усіх кольорів шкіри ходять по хаті в кімоно і тримають на видному місці стійку з катанами. Бо японці зробили свій національний міф настільки привабливим, що люди з усього світу хочуть до нього долучитися. Це — блискуче досягнення цілі японськими міфотворцями.

Сподіваюся колись побачити, як хлопчики і хлопці з усього світу будуть бавитися в українських козаків.

І хоча поки що ситуація далека від бажаної, я спостерігаю, як крига потроху скресає. В українському медійному просторі з’являються голоси, які почали транслювати переможні наративи. Над ворогами, над собою, над трагічним минулим. Поки що вони поодинокі, але їх буде ставати більше з кожним роком. Тому що надія надихає, а страх і агресія депривує і відштовхує. Якщо ми таки вижили попри все, в нас є неймовірна сила і воля до життя. І переможний дискурс нам ближчий. Що і варто оформити у національному міфі.

P.S. А поки що будемо дивитися переозвучку українською від Віктора Самохвалова героїчного американського кіно про жертв, які зуміли стати героями.

Український Спайдермен:

Катерина Гладкевич
Фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир