Державу будується нині: пам’яті Олега Ольжича

Ексклюзив. Цьогорічний червень було позначено сумною для української нації датою – вісімдесятими роковинами героїчної загибелі від рук нацистів О. Ольжича (Олега Олександровича Кандиби; 1907 – 1944) – українського поета, вченого-археолога, історика, мистецтвознавця, нескореного борця за волю України, одного з очільників Організації Українських Націоналістів.

Про Ольжича, слава Богу, написано багато. І в середовищі західної української діаспори – коли в Україні не можна було відкрито про нього говорити – з-під пера його однодумців і послідовників, які надалі – в нових геополітичних умовах, що склалися після Другої світової війни – відстоювали ідею самостійної України. І на теренах незалежної Батьківщини, де – попри всі протиріччя на нашому вже понад тридцятирічному шляху розбудови держави – з’явилися можливості для написання й оприлюднення численних наукових і художніх, зокрема кінематографічних, творів про славного співвітчизника. Інша річ, що не завжди знаходилися гроші. Але зараз не про це.

Ще раз варто наголосити, що О. Ольжич був людиною, надзвичайно обдарованою талантами, й водночас шляхетним лицарем, жертовним патріотом, революціонером непохитної волі. І все ж – що для нас сьогодні є головним у постаті й творчості Ольжича?

Апогей підпільно-патріотичної діяльності О. Ольжича припав на роки війни. Тієї самої Другої світової, що до сьогодні лишається найкровопролитнішою в історії людства. І одним із центрів кривавих подій якої – як і тепер – була Україна. Україна, позбавлена державності, чиє прагнення до свободи нещадно присікалося як сталінськими, так і гітлерівськими окупантами.

І сьогодні ми переживаємо воєнні часи. Багато наших найкращих співвітчизників нищить кремлівських посіпак на передовій, чимало інших активно наближає Перемогу, самовіддано працюючи в тилу. Проте, головним є не рід занять, а ідея, що наснажує на життя, на великі справи в ім’я України, її кращого майбуття. Носіями такої ідеї не можуть бути люди випадкові, але тільки ті, хто задовго до повномасштабного російського вторгнення – найбільш стресової події – жив Україною, прагнучи її гідного місця серед народів і держав світу. І в цьому важливим є приклад Ольжича, явлений за минулої історичної доби.

І поетична творчість, і все життя О. Ольжича просякнуте нерозривністю ідеї та чину (тобто, дії; суспільно корисної, часом небезпечної, роботи). Коли в 1930-ті він багато подорожував по світу в наукових справах, то водночас використовував ці поїздки для налагодження необхідних зв’язків у мережі українського націоналістичного підпілля. В деяких країнах – навіть із цілком, здавалося б, антисовєтською орієнтацією – виявлення таких зв’язків могло б стати небажаним для українських активістів. Тому що – або в самих цих країнах панували антиукраїнські шовіністичні настрої, бо вірус імперськості обїєднував навіть антагоністів, а дуже сильні у цьому сенсі мали позиції як російські білогвардійці, що часто відрізнялися у ставленні до українського питання від більшовиків переважно лише за формою, але не за змістом. І Ольжич часто наражався на небезпеку затримання й арешту, але – до певного часу – доля була йому прихильною.

Героїчним ставленням до життя сповнена й літературна діяльність О. Ольжича. Так, в одному з головних своїх творів – поемі «Незнаному воякові» – гостро відчувається прагнення домогтися максимуму, не рахуючись із життєвими труднощами та повсякденними обставинами – «Йдете неухильно, йдете до кінця. І вибух голосить ваш прихід» – й водночас відраза до опортуністичної залюбленості в тихе, спокійне життя – «Суспільносте блідо-рожевих півслів, Гурра-наукової бздури, Огрядно-тупих патріотів, послів І всіх ювілятів культури!». Адже «доба, сувора, як вовчиця» (Є. Маланюк) поставила на кін долю України: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині» (О. Ольжич).

Варто окремо відзначити, що О. Ольжич не був пацифістом. Він не бачив у власній нації безневинну жертву чиєїсь злої волі. Як і численні його однодумці, він не бажав зупинятися на пів шляху, чомусь подібному до теперішніх «кордонів 1991 року», досягнувши яких, Україна далі б могла зазнавати небезпеки ворожих обстрілів і нескінченного дикунського людовбивства. Майбутню долю України поет-науковець бачив у контролі над «гартлендом» – центром Євразії, що сторіччями ставав джерелом небезпеки для своєї нації та всієї Європи: «Над диким простором Карпати – Памір, Дзвінка і сліпуча, як слава, Напруженим луком на цоколі гір Ясніє Залізна Держава».

І немає в цьому жодного аґресивного імперіалізму, адже Україна тоді – як значною мірою й тепер – ставала центром тяжіння й орієнтиром для багатьох поневолених народів нашого континенту. Подібне бачення ролі України в людському просторі цілком узгоджувалося з твердженням одного з класиків американської геополітики Н. Спайкмена: «Хто володіє гартлендом, володіє світом».

З кінця 1930-х розпочався найяскравіший і водночас трагічний етап життя Ольжича, в якому вже не було місця для систематичної наукової роботи, натомість, усе було наповнене революційною боротьбою. Своєрідною відправною точкою була особиста участь О. Ольжича як чільного члена ОУН в обороні щойно проголошеної державності Карпатської України в березні 1939-го. Відтоді шлях поета-вченого став шляхом воїна, аж до кінця, до входу у звільнений від більшовиків Київ у вересні 1941-го, переїзду – за наказом Проводу – до більш безпечного Львова в лютому 1942-го та арешту ґестапівцями в травні 1944-го в тому ж таки Львові й загибелі від нелюдських тортур у концтаборі Заксенгавзен…

Це був шлях у безсмертя. Адже герої не вмирають.

Іван Верстянюк, оглядач