Демократія чи бардак: хто винен у конституційній кризі?

Брати участь у обговоренні того, що обговорюють всі, — це опинитися в положенні хлопчика, котрий останнім добіг до натовпу дорослих дядьків і тітоньок, які щільно оточили місце цікавої події. Хлопчик і пробитися не проб’ється, і побачити не побачить, і зрозуміти не зрозуміє. І сьогодні, коли про те, хто саме і чому винен у конституційній кризі, висловилися вже по кілька разів усі політичні дядьки і тітоньки, — зрозуміло, що потрібно не нервово штовхатися навколо теми, а відійти і поглянути на проблему відсторонено, без емоцій, збоку.

Перше, що одразу звертає на себе увагу, це поєднання у одній назві «Конституційний Суд України» трьох гучних слів і фундаментальних понять: Україна, Конституція, Суд.

Україна. Із Україною все зрозуміло. Батьківщина. Люди. Земля. Воля. Так було, є і буде. Обговоренню не підлягає.

Конституція. Основний Закон України. Саме у Конституції про Україну так: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

Суд. І ось тут — у той час, як до України і Конституції питань в цілому немає — просте перше, як то кажуть, дитяче питання: а що таке є суд?

Суд є орган, що здійснює правосуддя. Як окреслено у Конституції: «Розділ VIII. ПРАВОСУДДЯ. Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди».

І саме тут закладено олюднення — бо, на відміну від «узагальнених» України і Конституції, — правосуддя здійснюють, звісно, суди, але саме ця інстанція, саме суди вже мають конкретні імена і обличчя. Імена суддів. Обличчя суддів.

І саме тут закладено конфлікт, і суть конфлікту — у тому, що монумент Україна-Конституція-Правосуддя утримують на своїх панцирах не фантастичні черепашки, тримають на своїх плечах не міфічні атланти, а цілковито зрозумілі люди із плоті і крові. Неідеальні. Живі. Зі своїми особистими інтересами, бажаннями і слабинками. Зі своїми особистими наївними грішками і помилками на кшталт забутого будиночка край моря. Зі своїми братиками і сестричками, племінниками і чарівними племінницями, у яких теж є особисті інтереси, бажання і слабинки… Наприклад, братик може захотіти сприяння у призначенні прокурором області. А сестричці закортить очолити обласну державну… «И как не порадеть родному человечку», — бавився у сарказм філософ-літератор півтори сотні років тому. Він і сьогодні має усі підстави бавитися.

Попри безумовну казуїстику довічної незамінності і певної «невмиручості», навіть напівбожественності наших суддів, треба навчитися їх обирати. Знати їхнє минуле, їхні провали у Європейському суді з прав людини. Їхніх однокашників, що бігають по Європі та світі і трусять своїми «новічками» скрізь, де плешфюрер пальцем тицьне.

Наші судді неідеальні. І розпускати потрібно не Конституційний Суд, ламати потрібно систему добору суддів. У всі суди. Конституційний — лише маківка айсбергу, ім’я якого — Українське Правосуддя. Айсберг добряче підтанув. Може залишитися брудна пляма. І тоді дві синьо-жовті плямки залишаться і від Конституції, і від Української Державності. Залишиться територія із населеними.

Авторитет Конституційного Суду вимірюється одиницями відсотків довіри, як і системи правосуддя. І досягли цього не самі по собі віртуальні положення Конституції, не рядки з тексту про правосуддя, а ті, хто цей український варіант правосуддя чинить. Неідеальні українські судді неідеальних українських судів…

А коли там, наверху і унизу цієї суддівської системи, нема закону і справедливості, суддями починають вважати себе усі і на кожному кроці. Судять і виносять вироки скрізь: від Офісу «П» до розмаїття ток-шоу, де іноді готові і розстрілювати, і вішати. Наче не існує конституційного зауваження: «Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються». Це не демократія. Це беззаконня.

Правосуддя зламалося не у Конституційному Суді — правосуддя зламалося у головах українців. Навіть у найтитулованіших. Чи не це дало підстави одному із досвідчених суддів зауважити, що відомий голобородий посадовець наговорив на телеканалах років на 150 ув’язнення?

…Італійський суд виправдав Національного гвардійця. Чужий суд — нашого гвардійця. А що там чекає на наших українських «убивць Шеремета» у нашому українському суді? Хтось занотував прізвища тих італійських суддів? Може, для дієвого започаткування нашого справжнього українського правосуддя, запросити тих — італійських?..

Сергійко Щеневсе
для Newssky