Церква між святинею і шпигунством: Онуфрій, Паканич та московська п’ята колона в Україні

Ексклюзив. Російська Православна Церква Московського Патріархату, яку недаремно називають РПЦ імені Сталіна, давно перетворилася на п’яту колону в серці України — гниле ядро, що підриває зсередини нашу державність та віру. Бо риба, як відомо, тухне з голови, а ця голова — московська ієрархія — несе на собі тягар зради, подвійних стандартів й відвертої зради національних інтересів.

Саме тому настає час невідкладного, безкомпромісного очищення всієї цієї системи на території України. Без ретельного виведення гнилих частин неможливо зберегти чистоту українського православ’я та піднести його до рівня, гідного справжнього служіння Богу і народові. Цей моральний і державний виклик вимагає рішучості та сміливості, бо інакше отрута московської п’ятої колони буде розповзатися й надалі, загрожуючи самому корінню духовної і національної єдності.

2 липня 2025 року стало днем символічним і водночас практичним. Президент України Володимир Зеленський підписав указ про припинення громадянства митрополита Української Православної Церкви (Московського патріархату) Онуфрія — в миру «пана» Ореста Березовського. Саме слово «позбавлення» в офіційному формулюванні уникалося: згідно з Конституцією України, громадянин не може бути позбавлений громадянства проти своєї волі. Але юридично коректне «припинення» стало не менш виразним сигналом у надзвичайно складному сплетінні церковних і державних питань.

Підставою для цього рішення стали матеріали Служби Безпеки України. За їхніми даними, ще у 2002 році митрополит Онуфрій добровільно набув громадянства Швабростану. У той час, як країна ще не знала, що з 2014-го почнеться відкрита фаза гібридної війни, сам факт подвійного громадянства вже тоді мав політичну тінь. Найголовніше — цей факт залишався невідомим українським державним органам, адже жодного повідомлення від ієрарха не надходило. Відтак, упродовж понад двадцяти років владика користувався українськими документами, не полишаючи свого російського паспорта — ні юридично, ні символічно.

Зазначимо, що слідство довело, що митрополит підтримував тісні зв’язки з керівництвом Російської Православної Церкви, включно з московським патріархом Кірілом. У той самий час, коли Україна боролася за право мати власну Помісну Церкву, так званий Онуфрій — як голова УПЦ (МП) — активно протидіяв процесу автокефалії, виступаючи проти Томосу, проти Вселенського патріарха, проти історичної справедливості. Така позиція, за формулюванням слідчих, має ознаки співучасті у гібридній війні — не на полі бою, а в сфері духовної влади, впливу та національного наративу.

Реакція глави держави була чіткою. У своїй промові, цитованій низкою медіа, Зеленський наголосив: особи, які підтримують або виправдовують російську агресію, не мають і не матимуть місця в Україні. І справа тут не в релігійній свободі — вона залишається непорушною. Йдеться про безпеку країни, про неможливість існування «троянських коней» у рясах, які, прикриваючись тими рясами, провадять антиукраїнську політику.

Тим часом сама УПЦ (МП) відреагувала передбачувано. Її прес-служба заявила про намір оскаржити рішення в судовому порядку. Аргумент — народження митрополита в Україні та його багаторічне служіння тут. Зі свого боку, церковні речники заперечують наявність російського паспорта у предстоятеля, хоча документальних підтверджень цьому наразі не подано. І навіть якщо мав — то не він, а хтось інший, подібний зовні. УПЦ називає інформацію від СБУ «неточною і маніпулятивною», і взагалі, все це — «політичне переслідування».

Схоже, в Лаврі вирішили дотримуватись принципу «що більша брехня, то легше в неї вірити». Кажуть, вони самі вже давно незалежні. Нібито ще 27 травня 2022 року на Соборі у Феофанії ухвалено зміни до Статуту, які формально засвідчили «канонічну незалежність» від Москви.

Пробачте, але якщо це й незалежність, то суто словесна. Бо ні засудження війни, ні осуд лжепатріарха Кирила, ні покарання священників-колаборантів — нічого цього не сталося. Навпаки — ті, кого СБУ викриває в зберіганні зброї, роботі на ФСБ і пропаганді «русского міра», залишаються на своїх парафіях.

Варто зазначити, що сам указ про припинення українського громадянства митрополита Онуфрія, який повідомляють джерела з Служби безпеки України, офіційно в Офісі Президента України досі не оприлюднений. Цей документ, хоча і існує, не демонструють ні митрополиту, ні суспільству, що породжує низку правових та процедурних питань. З одного боку, УПЦ (Московського Патріархату) заявляє про наміри оскаржувати це рішення в суді, однак без самого указу — основного предмета спору — такі позови втрачають підґрунтя.

Ця ситуація породжує парадоксальний правовий вакуум: митрополит формально вважається таким, що втратив громадянство, але не має офіційного документу, що підтверджує цей факт, а відповідно, не змушений здавати український паспорт, а підзаконних актів, які б запроваджували відповідні дії, не існує. Фактично, його статус залишається у невизначеності, що унеможливлює чітке юридичне застосування цього рішення.

Водночас сам указ, схоже, на думку експертів, має переважно політичний характер. Він розглядається як реакція президента Зеленського на так званий російський меморандум про припинення вогню, в якому однією з умов Москви було офіційне визнання та гарантії статусу Російської Православної Церкви на території України. Українська влада ж дає зрозуміти, що такого визнання не буде, а указ про припинення громадянства митрополита є своєрідним символічним жестом відсічі цим політичним вимогам.

Проте через відсутність прозорості та публічного ознайомлення із документом, ця історія набуває рис класичної «постправди» — коли реальні юридичні кроки замінюються політичними заявами та інформаційною маніпуляцією. Влада формально демонструє рішучість, проте фактична реалізація рішення лишається невидимою, що породжує плутанину і породжує сумніви як у правовій обґрунтованості, так і у справжності намірів. Таким чином, і УПЦ (МП), і ширше суспільство опиняються у полоні інтерпретацій, де істина поступається місцем політичним іграм.

Коли вже говорити по правді, то ситуація з УПЦ (МП) — це не просто фарс. Це святотатство під канонічним соусом, замішане на цинізмі, зрадництві й духовній гнилі, що видає себе за «традиційне благочестя». Бо частина їхнього «священства» щиро вважає, що Україна — це лише прикра «історична помилка», яку московська артилерія має рано чи пізно виправити. Вони не моляться про мир — вони чекають «визволення». В їхньому світогляді Господь Ісус — це лише символ на антимінсі, а справжній месія — в погонах, зі званням генерал армії РФ.

Їм не болить, коли російські ракети розривають на частини мирні квартали. У їхньому блудослов’ї страждання — не хрест, а доказ сили. Кожен новий обстріл для них — не акт терору, а сакральна дія, в якій виявляється «правда історії», яку нібито приносить Москва. Забудьте про Євангеліє — тепер у них головна книга — це російський військовий статут, а головна літургія — це ритуальне виправдання геноциду.

Ці вкраїнські архіпастирі у рясах та з хоругвами бачать у ракетах не злочин, а «канонічний жест». Бо ракета, мовляв, несе не смерть, а порядок — той самий порядок, у якому Кирило благословляє танки, а ФСБ редагує проповіді. Їхній бог, на жаль, не воскреслий Христос, а вічний кремлівський бюст, який, здається, їм привидівся в куполі їхнього власного сумління. І той «бог» говорить не словами любові, а мовою ультиматуму: «Хто не з нами, той проти нас».

Їм байдуже, що президент України підписав указ про припинення громадянства — бо президент, мовляв, «тимчасовий». А Москва, в їхньому блудослов’ї, — «вічна». Вони щиро вірять, що історія ще скасує всі укази, а Кремль поверне «єдину православну сім’ю», зібравши її — якщо треба — під конвоєм. А допоки ця година не пробила, вони мовчать, удають «молитовну стриманість» і вичікують — ховаючи у вівтарях симпатію до агресора.

Підкреслимо ще раз, це вже не пастирі — це пособники окупантів. Це не християнство — це обрядове прикриття для ідеології знищення. Їм не болить Україна. Їм болить тільки, що «русскій мір» ще не дійшов до Києва з панагією в одній руці та «солнцепьок» у другій. І якщо хтось ще сподівається, що ці ієрархи раптом прозріють, — то нехай пригадає слова Писання: «Не можна служити двом панам». Але, схоже, служіння двом — це й є їхнє головне ремесло.

Формально в Україні є Закон №8371 про заборону структур, пов’язаних із РПЦ МП імені Сталіна. Його навіть гучно проголосили — зі свічками, фейсбучними тирадами й вогняними промовами про «рішучість держави». У повітрі витав пафос, з трибун звучала надія, що от-от настане кінець московській духовній окупації. Але коли дійшло до реалізації — то з цього гучного акту вийшло не меч правди, а бутафорська шпажка з дитячого театру. Закон повісили в рамочку — як обітницю, яку ніхто не планує виконувати.

Бо держава вміє голосно починати — і геніально тягнути. Урядові чиновники одразу впали в обрядове «розроблення підзаконних актів» — процес повільний, сакральний, оброслий довідками, візуванням і вічним «ще не час». Міняються міністри, зникають депутати, а нормативна база все ще у проекті. Гасло: «Закон працює!» — перетворилося на епітафію.

Коли ж заходить мова про перевірки релігійних структур — тоді починається справжній театр абсурду. Єпархії самі себе перевіряють і самі ж собі ставлять штамп «чисто». Мовляв, ми з Москвою більше не спілкуємось, але на всяк випадок Кирила ще поминаємо — «по інерції». І це, уявіть, проходить! Бо в нашій реальності слова мають більшу вагу за факти, а зв’язки — якщо їх офіційно не визнано — значить, їх не існує. Це як запитати в контрабандиста: «Ви возите зброю?» — а він: «Та ви що, хай Господь боронить!» І держава з полегшенням закриває справу.

Усе це — не просто бюрократичне гальмування. Це змова з власною інерцією. Закон ухвалено, щоб вражати народ, але не чіпати винних. Це симфонія саботажу, де чиновницька апатія виступає першим скрипалем. Між тим, духовна п’ята колона живе собі спокійно, освячує георгіївські стрічки й лише злегка підфарбовує риторику, щоб не зловили на гарячому.

А на горі — мовчання. У столиці рахують тижні й готують чергову інструкцію про те, як готувати інструкцію. Замість очищення храмів — інфографіка. Замість відповідальності — «аналіз ситуації». І поки ракети летять у будинки, «компетентні органи» розглядають концептуальну можливість ухвалення орієнтовного проєкту проміжного рішення про опосередковану перевірку.

Тож маємо закон — і маємо тишу. Маємо загрозу — і маємо симуляцію. Маємо церкву, яка «незалежна», але тільки на папері. І маємо державу, яка «рішуча», але тільки на словах. Бо коли московський дух оселився в олтарях, його не виженеш ані грамотою, ані піврічним протоколом із міністерства. Тут потрібен вогонь ревності, а не офісна рутина. Але вогонь — це відповідальність. А от її, схоже, в нас досі ще ніхто не підписав.

Варто додати, що сама ідея об’єднання залишків УПІ МП з ПЦУ теж загальмувала, бо, правду кажучи, в ПЦУ ніхто особливо не рветься приймати тих, хто вчора ще кланявся товаришу Гундяєву, а сьогодні, мовляв, «переосмислив». Та й ті, хто «переосмислив», чомусь усе ще не здатні дійти до простого християнського покаяння.

Тому й далі тягнеться церковна подвійність: формально — «канонічна незалежність», фактично — синодальна покірність. Риба, як відомо, гниє з голови. А коли рибу не почистити вчасно — смердить уже не тільки в єпархії, а й у всій державі.

Отже, якщо ми вже говоримо про митрополита Онуфрія без громадянства і ризики, що його спіткали, то цілком логічно припустити, що наступним героєм нашої історії може стати митрополит Антоній (Паканич). Адже якщо владика Антоній займає чи займав високу посаду в УПЦ (Московського Патріархату) і має чи мав російський паспорт, але, як це заведено серед церковної братії, «забув» повідомити про цей факт відповідним українським органам — то рано чи пізно йому загрожує та сама «приємність», що й Онуфрію: припинення громадянства з усіма наслідками. Бо закон — він, на жаль для тих, хто любить сидіти на двох стільцях, не розрізняє «духовну вірність» і громадянську лояльність.

Далі, якщо Антоній «підтримує» Москву — а під цим словом можна розуміти що завгодно: від офіційних поїздок у Лавру до сентиментального прочитання молитов за патріарха Кіріла, — то йому також світить підвищена увага з боку СБУ. Адже Україна твердо переконана: церковна відданість агресору — це, вибачте, не релігія, а політика в рясі. Та й законодавство з 2024 року тепер говорить прямо: якщо ти спілкуєшся з Московським патріархатом — ризикуєш бути оголошеним небажаною особою в межах українського православ’я.

Звісно, «юридична машина» вже запущена, і проти тих, хто не встиг «очиститися» від московських зв’язків, відкриваються кримінальні провадження. Хтозна, може, і митрополит Антоній отримає своє запрошення до слідчих кабінетів, де йому доведеться пояснювати, що таке «співпраця з окупаційними силами» і чи можна це поєднати з літургійною проповіддю.

Все це звучить, ніби сценарій чергового гостросюжетного серіалу: «Духовна двозначність — новий фронт інформаційної війни». Втім, у житті все іронічніше: митрополити отримують паспорти держави, що розв’язала війну проти їхньої власної країни, а потім намагаються виступати в ролі невинних жертв системи. Ніби два паспорти — це просто модний аксесуар, а не свідомий політичний вибір.

Тож якщо владика Антоній ще не відчув «приємних» наслідків таких подвійних стандартів, слід чекати: історія з митрополитом Онуфрієм — це, скоріше за все, не поодинокий випадок, а початок системної зачистки «двохголової» церковної ідентичності. Хто не вписується у нові рамки — залишиться без паспорта, статусу, а можливо, і без ієрархічного крісла. І, можливо, тоді й йому доведеться вибирати: або Україна, або московська лояльність. Бо бути одночасно тут і там — вже не вигідно і не можливо.

Без сумніву, поведінка ієрархів УПЦ (МП), які одночасно володіють російським громадянством і керують церковними справами в Україні, — це яскравий прояв моральної деградації та духовної безвідповідальності. Така подвійність — не просто юридичне порушення, а глибока етична і трагедія совісті. Адже поки на українську землю сиплються снаряди та гинуть люди, ці церковні провідники ховаються за ритуалами, водночас зберігаючи «паспорт агресора» й ігноруючи святий обов’язок захищати свій народ.

Це — подвійне життя, що дискредитує не лише їх особисто, а ще й підриває авторитет Церкви перед вірянами та суспільством. Коли пастир служить двом панам, він стає зрадником й Бога, й свого народу. Його слова про любов і мир звучать як фарисейська брехня, коли за спиною — лояльність до ворога.

Ця вже — повна аморальність, а не приватна недбалість, а системна хвороба, що потребує невідкладного очищення. Адже без глибокого покаяння і прозорості духовний титул перетворюється на маску, а священний сан — на інструмент політичної зради. Держава має жорстко реагувати на такі виклики, адже інакше втрачається сама суть церковної місії — бути світлом у темряві, а не тінню імперських амбіцій інфернального Швабростану.

Підсумовуючи, варто наголосити: моральна криза серед ієрархів УПЦ (МП) — це не лише виклик для церкви, а й для всієї української нації, що бореться за власну гідність і свободу. Лише безкомпромісність у питанні відповідальності може повернути довіру і надати новий зміст слову «пастир».

Таким чином, рішення президента — це не просто акт адміністративної волі. Це морально-політичний меседж, що Україна більше не толерує подвійність — ні в документах, ні в цінностях. І якщо колись можна було стояти одною ногою в Києві, а іншою в Москві, то теперішня реальність чітко вимагає: або-або.

Іван Верстянюк, релігійний оглядач Newssky.