Чи стане ПЦУ РПЦ МП -2.0, або виклики незалежності

Ексклюзив. Після отримання Томосу про автокефалію Православна Церква України опинилася на новому історичному роздоріжжі.

З одного боку, вона має шанс стати справді незалежною, відкритою та духовно сильною спільнотою, здатною служити народу і об’єднувати суспільство.

З іншого — існує реальна небезпека повторити інституційні помилки російської православної церкви, яка давно перетворилася на інструмент політичної влади.

Виклики незалежності ПЦУ ставлять перед нею складне завдання: зберегти духовну автономію, не допустити надмірної залежності від держави та водночас відповідати на потреби суспільства, що очікує від церкви не політичних рішень, а морального і духовного авторитету. Саме це питання — чи зможе ПЦУ уникнути спокуси стати «новою РПЦ» — є ключовим для її сьогодення та майбутнього.

Почнемо з того, що у Конституції України закріплений принцип відокремлення церкви від держави. Теоретично це має гарантувати релігійну свободу й убезпечити країну від небезпеки перетворення будь-якої конфесії на державний ідеологічний інститут. У демократичному суспільстві церква повинна залишатися голосом совісті, а держава — гарантом рівності й свободи, що не втручається у внутрішнє життя віруючих. Проте сьогодні реалії диктують інші умови. Православна Церква України природно сприймає державну підтримку, адже йдеться не лише про духовні, а й про національні інтереси.

Але в умовах, коли так звана УПЦ (фактично філія РПЦ МП, створена ще в епоху Сталіна) залишається тісно пов’язаною з державою-агресором і становить загрозу єдності та безпеці, така підтримка видається виправданою. Водночас не можна ігнорувати серйозний ризик: надмірна опора ПЦУ на державні структури може згодом породити спокусу повторити шлях російської церкви, яка перетворилася на відвертий інструмент Кремля. Українське суспільство, без сумніву, очікує іншого: церкву вільну, живу, здатну говорити голосом правди, а не чиновницьким тоном.

Від держави не вимагають багато — лише дотримуватися власних законів. Один із них чітко визначає: так звана «Українська православна церква Московського патріархату» є не більше й не менше, ніж російська православна церква в Україні. Все просто: якщо ти підлеглий центру в державі-агресорі, то й чесно про це заяви. Але тут починається театр абсурду. Закон є, а «УПЦ» вперто прикидається «національною», переконуючи довірливих парафіян, що її зв’язок із Москвою — це всього лише «вигадки недоброзичливців».

Тим часом під час війни ця структура давно перетворилася з «релігійної організації» на справжній інструмент політичного впливу — своєрідний додаток до російських спецслужб. І саме тут постає питання: чи може держава вдавати, що не помічає, як «духовність» використовується як прикриття для гібридної агресії?

А далі ще цікавіше. Виконання закону наштовхується на дивовижні перепони. Судді раптом «знаходять аргументи» на користь структур, які напряму пов’язані з Москвою. Чиновники раптом «не бачать підстав» для дій. Правопохоронці «втрачають рішучість» саме тоді, коли треба застосувати закон. А «УПЦ», замість смирення, вправно користується політичними дахами, кулуарними домовленостями й такими механізмами впливу, що більше нагадують мафіозні, ніж церковні.

І от постає питання: це Церква чи добре замаскований мафіозний клан, який роками живе поза законом? Якщо в Україні існує закон, але його можна спокійно ігнорувати під прикриттям ряси — тоді це вже не правова держава, а погана декорація до неї. Громадяни це бачать і роблять простий висновок: коли для когось закон не діє, то, можливо, він не діє ні для кого. А це вже шлях не до справедливості, а до цинічного розчарування.

Україна стоїть перед подвійним викликом. Держава зобов’язана забезпечити виконання законів усіма релігійними організаціями, включно з так званою УПЦ, яка залишається пов’язаною з державою-агресором та неодноразово намагалася уникнути правової відповідальності, користуючись політичними зв’язками та кулуарними схемами. Ігнорування цього питання підриває не лише авторитет правової системи, а й довіру громадян до держави.

Водночас надмірна державна опіка над ПЦУ теж небезпечна. Церква ризикує втратити внутрішню автономію й перетворитися на політичний додаток влади, що підірве її духовний авторитет. Віряни чекають від ПЦУ насамперед чесного і духовно сильного голосу, здатного вести народ через випробування, а не конформістського слугу політичної кон’юнктури.

Рішення полягає у тонкому балансі.

Держава має залишатися гарантом закону: забезпечувати справедливість, захищати право громад на вільний перехід до ПЦУ та створювати умови для мирного вирішення конфліктів, але без втручання у внутрішнє життя церкви. ПЦУ, своєю чергою, повинна сприймати державу як партнера у боротьбі за національну безпеку, зберігаючи незалежність у кадрових рішеннях, духовному вченні та пастирській місії. Саме така стратегія дозволяє залишатися моральним авторитетом, здатним об’єднувати суспільство.

Нині звучать застереження: надмірне зближення з владою може повторити шлях РПЦ — від духовного авторитету до інструменту політики. Водночас більшість священників ПЦУ продовжує служити народу, підтримуючи Збройні Сили України та беручи участь у волонтерських ініціативах. У такій ситуації важливо, щоб державна підтримка ПЦУ залишалася стриманою, а її авторитет формувався через служіння, духовне слово та турботу про вірян, а не через адміністративні важелі.

Тільки поєднання чіткої, обмеженої ролі держави і внутрішньої незалежності церкви дозволяє уникнути крайнощів і зберегти баланс. Тоді ПЦУ залишатиметься справжнім духовним орієнтиром для українського суспільства, а держава — гарантом закону, забезпечуючи захист людей без політичного нав’язування релігійних рішень. Така гармонія — ключ до того, щоб церква служила народові, а не політичній кон’юнктурі.

Важливим контрастом до небезпеки перетворення ПЦУ на нову «РПЦ МП» є приклад Української Греко-Католицької Церкви. Саме довкола неї протягом десятиліть точилася цілеспрямована інформаційна війна з боку Москви. Спікери РПЦ послідовно поширювали міфи: нібито унію впроваджували силоміць, нібито вона «штучна конструкція» без історичного коріння, нібито народ не підтримував цю традицію. Усі ці твердження були частиною ширшої політичної стратегії — дискредитувати Церкву, яка стала потужним носієм української ідентичності.

Насправді ж історія свідчить протилежне. В умовах радянського підпілля УГКЦ виконувала не лише релігійну, а й національну функцію. Її вірні залишалися носіями української духовності й культури навіть тоді, коли церковна ієрархія була змушена діяти у вигнанні або в умовах переслідувань. Це нагадує, що Церква — це не лише офіційні структури, а насамперед жива спільнота Божого народу, яка зберігає свою ідентичність у найтяжчих обставинах.

Подібну роль УГКЦ виконувала й у діаспорі. Для мільйонів українців за кордоном парафії ставали центрами не тільки молитви, а й культурного, соціального й національного життя. Саме там зберігалася мова, традиції та усвідомлення належності до українського народу. Фактично УГКЦ діяла як своєрідне «представництво України» для тих, хто опинився далеко від Батьківщини.

Цікаво, що таку стійкість і відкритість Церква змогла зберегти саме завдяки своїй католицькості. Універсальність католицької ідентичності дозволила греко-католикам поєднувати локальне (українське) з глобальним (вселенським), не втрачаючи власної самобутності. Те, що здавалося «загрозою» у радянській пропаганді, насправді стало ресурсом для збереження віри й нації.

Сьогодні цей досвід має виняткове значення й для ПЦУ. Приклад УГКЦ доводить: Церква здобуває справжній авторитет не через привілейований статус чи політичну підтримку, а через служіння народові, збереження його духовної ідентичності та культурної спадщини. Саме у цій вірності місії, а не у залежності від держави, криється сила Церкви.

Усі описані нами вище виклики і ризики щодо ПЦУ — не абстрактні, а дуже реальні. Вони ставлять перед ПЦУ питання, чи зможе вона зберегти власну духовну незалежність, не ставши заручником політичних впливів, і водночас служити українському суспільству. Віряни очікують від церкви сили морального слова, а не адміністративної підтримки. Держава ж повинна бути гарантом закону, а не партійним куратором релігії. Лише тоді можлива гармонія: церква, що вільно говорить голосом віри, і держава, яка забезпечує справедливість. Саме цей баланс — ключ до того, щоб Православна Церква України залишилася незалежною, довіреною і здатною стати справжнім духовним авторитетом для народу.

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії.