Чи програє українська влада агентові ФСБ сепаратистові Сидору?

Ексклюзив. Ім’я протоієрея Димитрія Сидора вже давно стало символом духовного обману, фарисейської дволикості та політичної зради, завуальованої під рясу. Цей чоловік — не просто діяч з церковного середовища; це один із тих, хто десятиліттями підривав єдність українського народу, прикриваючись кадилом, а насправді — служачи не Богові, а інтересам Москви. Його виступи — не проповіді, а політичні декларації в рясі. Його мовлення — не слово пастиря, а лукаве шепотіння змія, що сіє зневіру, розпалює ворожнечу й підводить слухачів до краю братовбивства.

Димитрій Сидор не вперше намагається створити собі образ «мученика за віру». Але це — облудна вистава. Бо страждає він не за Христа, не за істину, не за правду Євангелія — а за вірність Кремлю. Він хоче виглядати як переслідуваний священник, та насправді його викривають не за проповідь, а за пропаганду; не за віру, а за відданість чужому царству, яке прийшло на нашу землю зі зброєю.

Після судового засідання 21 травня 2025 року протоієрей Димитрій Сидор виступив із публічною заявою біля будівлі суду. У своєму виступі він намагався представити себе як жертву переслідувань за віру, стверджуючи, що його проповіді є «честними, благодатними і церковними», хоча визнає, що в них використовуються терміни на кшталт «антихрист», «безбожник» і «сатаніст». Він наполягає, що така риторика є частиною євангельської традиції, але, за його словами, суд, слідчі та прокурори цього не розуміють і сприймають такі висловлювання як щось страшне.

Сидор посилається на закон України про інформацію, стверджуючи, що кожен має право на свою точку зору, яка не може бути підсудною, і що її не потрібно доводити як правильну чи справедливу. Він також висловлює обурення тим, що в Україні, на відміну від Європи та Америки, священників судять за проповіді, що, на його думку, свідчить про нецерковність і маловір’я українського суспільства. Зокрема, він висловлює здивування, що в СБУ, прокуратурі та поліції є люди, які, за його словами, не знають Євангелія.

Загалом, у своєму виступі Димитрій Сидор намагається представити себе як переслідуваного за віру, хоча його висловлювання містять елементи, які можуть бути сприйняті як розпалювання ворожнечі та політична пропаганда.

У своєму публічному виступі, зробленому біля будівлі суду, фігурант намагається видати себе за гнаного проповідника, прикриваючись високими словами й буцімто духовними термінами. Проте ретельний аналіз його промови викриває не пастиря, а вправного демагога, котрий зловживає церковною лексикою для захисту власних сумнівних дій.

З перших же слів він намагається надати власним висловлюванням священного ореолу, заявляючи, що його проповіді «чесні, благодатні і церковні». Тут ми маємо справу з типово маніпулятивним прийомом — самонаділеним авторитетом. У церковній традиції жодна проповідь не є «благодатною» за замовчуванням, лише тому, що її виголосив священнослужитель. Проповідь мусить відповідати канонам, бути сповненою пастирської розсудливості, нести любов і правду Христову, а не агресію чи емоційне цькування. Якщо ж «проповідь» перетворюється на інструмент зневаги, приниження та розпалення ворожнечі, вона перестає бути благовістям і стає карикатурою на служіння Слова Божого.

Особливо небезпечною є спроба знецінити гучні й вкрай агресивні терміни на кшталт «антихрист», «сатаніст», «безбожник», пояснюючи їх лише «євангельською риторикою». Це не просто легковажне пояснення — це цілеспрямована спроба уникнути відповідальності за образливі й деструктивні висловлювання, що в умовах війни й суспільної напруги мають значення не лише моральне, але й юридичне. В історії Церкви ніколи не було прийнято так легковажно кидатися подібними звинуваченнями, особливо щодо людей, які не є членами духовенства, а тим більше — у публічному просторі.

Зухвалою є також його апеляція до Конституції та закону України «Про інформацію», в якій він, маніпулюючи юридичними формулюваннями, намагається представити власну «точку зору» як недоторканну святиню. Але ж свобода слова не є індульгенцією для наклепу, нетерпимості чи словесної агресії. У церковному вченні ясно сказано: «Усе мені дозволено, але не все корисно» (1 Кор. 6:12). Людина, яка ховається за світським правом, щоб уникнути відповідальності за духовну провину, не заслуговує на роль духовного вчителя.

Особливий виклик для гідності нашого суспільства — його спроба подати себе мучеником і жертвою буцімто антихристиянської держави. Заява, що «в Європі й Америці не судять священників за проповіді, тільки в Україні», є нічим іншим, як перекрученням. Ідеться не про переслідування за віру, а про спробу уникнути відповідальності за проповіді, які, замість слова Божого, несуть гнів, агресію й потенційно — підбурення. Це гра в жертву, класична тактика для отримання емоційного капіталу замість раціонального захисту.

Остаточним падінням моралі стає зневажливий випад у бік СБУ, прокуратури й поліції, які, на його думку, «не знають Євангелія». Подібне висловлювання — це не просто зверхність, це відкрите приниження державних інституцій, що в нинішній час є не лише безвідповідальним, а й небезпечним. Священник, за словом апостола Павла, має молитися за владу, благословляти мир, а не провокувати зневагу до легітимних органів держави.

Цей виступ — не вияв пастирської мужності, а приклад словесного жонглювання, приправленого псевдодуховним тоном, але позбавленого духу істини. Істинний пастир не ховається за вигаданою риторикою й не перекручує закон Божий, щоби оправдати себе. Те, що ми чуємо, — це не слово Христове, а риторика людини, яка намагається зманіпулювати довірою простодушних.

Коли вживаються слова «антихрист», «безбожник», «сатаніст» — не в богословському розрізненні духів, а як ярлики на конкретних людей, то це вже не свідчення віри, а риторика ненависті. Це не захист істини, а інструмент дискредитації. Такі висловлювання можуть мати не лише духовну шкоду, а й політико-правові наслідки. Християнин завжди розрізняє гріх і грішника. І тим більше — священник, що має бути пастирем, а не суддею.

Коли ж духовна особа починає цитувати законодавство — не для дотримання, а щоб прикрити безвідповідальність; коли говорить про свободу слова, щоб уникнути відповідальності за зневагу, наклепи, агресію — це вже не пошук істини, а виправдання розбрату. Церква не живе за принципом «усе дозволено», бо справжня свобода — у правді, а не у свавіллі.

Нарешті, спроба виставити себе жертвою системи, євангельським мучеником — у той час як суть проблеми не у вірі, а у закликах до ворожнечі, приниженні інших і образах держави — є відверта підміна дійсності. Це не покора перед волею Божою, а пиха і образа, замасковані під благочестя. Це не хрест, а театралізована поза.

Священник, що дозволяє собі публічно зневажати представників держави, — забуває про заклик молитися «за царя, і за всіх, хто при владі» (1 Тим. 2:2). Він не свідчить про правду, а сіє хаос. Гординя і презирство — не євангельські чесноти.

Усе це — словесне жонглювання, змішування святого й буденного, маніпулювання термінами, прикриття ворожнечі цитатами з Євангелія. Священик, що замість хреста бере в руки словесну палицю, — вже не пастир, а бунтівник. І його слова — не проповідь, а крик людської злості, замаскованої під благочестя. Таке мовлення не благословляє, а роз’єднує. Воно не веде до Христа, а відвертає від Нього.

Суть справжнього благовістя — не в агресивній полеміці, не в пошуку ворогів і не в декларативному прокльоні «темних сил», а у свідченні світла Христового. Коли ж священик, прикриваючись авторитетом Святого Письма, вживає його не з метою просвітлення, а з метою розпалювання розбрату — він не тільки викривляє богонатхненне слово, а й чинить духовне насильство над слухачами.

Цитати з Нового Завіту — навіть якщо вони звучать знайомо, навіть якщо мають своє джерело в богонатхненному тексті, — не можуть бути використані без глибокого осмислення їхнього духовного, метафізичного значення. Бо слово Христове — це не інструмент політичної боротьби, не клеймо для опонентів, не арсенал звинувачень. Це — світло істини, що освячує серце, навертає душу, виводить із пітьми до життя.

Коли ж хтось, називаючи себе пастирем, вириває ці слова з контексту одкровення, і вкладає в них сенс політичного таврування, земного осуду, суспільної ворожнечі — він тим самим чинить духовну підміну. У Євангелії поняття «антихрист», «вовки в овечій шкурі», «лукаві» мають не буквально-політичне значення, а метафізичне — вони про боротьбу духів, про розрізнення істини й оманливих форм зла, а не про призначення «винних» серед опонентів у поточних суспільних подіях.

Тож коли ці терміни використовуються для цькування, для розділення серед мирян, для підбурювання до ворожнечі проти конкретних осіб або груп — це вже не Слово Боже, а його осквернення. Це не апостольське повчання, а підміна благодаті політичним фанатизмом.

Більше того — священик, який звертається до Писання, щоб виправдати свої образи, гнів і ворожість, — чинить духовне лукавство. Бо ж сам Господь застерігав: «Зі слів своїх виправдаєшся, і зі слів своїх будеш засуджений» (Мт. 12:37). А апостол Павло ясно навчає: «Слово ваше нехай буде завжди приємне, приправлене сіллю» (Кол. 4:6) — тобто зважене, миротворче, спасенне.

Коли ж воно стає зброєю для розпалювання ненависті — воно більше не слово апостольське, а інструмент гордині. І тоді пастир перестає бути глашатаєм Царства Божого, а стає збурювачем, який сіє замішання серед пастви.

Ось тому ми й кажемо: священик, який у своїх промовах замість хреста бере до рук словесну палицю, вже не є пастирем Христовим. Він — бунтівник, який під виглядом ревності чинить розділення. І слово його — не євангельське, а антиєвангельське.

Таїнство священства дане для спасіння, не для наклепу. Дар проповіді — для навернення, не для приниження. І той, хто зловживає цим даром, має дати відповідь не перед людьми, а перед Самим Господом, Який «знає серця» (Діян. 15:8) і не терпить святотатства під маскою ревності. Бо не можна служити Любові — через ненависть. Не можна прославляти Христа — обпльовуючи ближніх. Не можна прикликати Духа Святого — словами, що сіють розбрат.

Це не проповідь — це осквернення проповіді. І обов’язок кожного сумління — не мовчати, коли священство стає маскою для ворожнечі.

Той, хто постає в образі гнаного за віру, але насправді страждає не за Христа, а за свою політичну відданість — чинить обман і зневажання справжнього мучеництва. Слова його звучать без контексту, без апостольської строгості, без євангельського духу. Він не посилається на Писання, бо не шукає істини, а створює атмосферу самоспівчуття, у якій сам собі — герой, сам собі — мученик, сам собі — пророк.

Проте істинне мучеництво — це свідчення правди Христової ціною власного життя, а не вірність політичній силі, яка відома переслідуванням Церкви, придушенням свободи духу, спотворенням істини. Страждання за московську ідеологію — це не подвиг віри, а наслідок добровільного обрання земного панування замість Царства Божого. А отже — це не хрест, а ідол.

Коли ж такий промовець силкується викликати співчуття, намагаючись представити себе жертвою гонінь, водночас зневажаючи правду, принижуючи братів, розпалюючи ворожнечу, — то це не свідчення віри, а лукава гра на почуттях. Це — самопрославлення, що ховається за тінню псевдостраждання. Бо Христос сказав: «Блаженні гнані за правду» (Мт. 5:10), а не за політичну впертість чи церковну нелояльність до правди.

Таке «мучеництво» — це наслідування не апостолів, а фарисеїв, які жалілись на гоніння, прикриваючи власну жорстокість благочестивими словами. І тому така риторика, позбавлена смирення й істини, є не словом свідчення, а викривленим монологом гордині.

Священик, який зумисне використовує мову страждання, щоби сховати свою політичну ангажованість, не несе світло, а творить пітьму. Не веде за Христом, а кличе назад, у тінь духовного рабства. І така поведінка — це зрада пастирського служіння, зневага до мучеників істинних і ляпас Церкві, яка покликана бути вісницею миру, а не ареною ідеологічного театру.

Бо не той є мучеником, хто гучно скаржиться на переслідування, а той, хто мовчки, з любов’ю і правдою до кінця залишається вірним Господу.

Поведінка особи, що намагається зображати з себе страждальця за Христа, заслуговує не жалю, а викриття. Бо насправді — це не страждання за віру, а банальна гра в жертву. Не за Євангеліє його «переслідують», а за політичну відданість чужій державі, яка розпочала війну й роздирає українську землю. Але він, із лицемірною вправністю, намагається подати себе як мученика, якого буцімто гнобить «безбожна держава» лише за те, що він «проповідував».

Це — відверта маніпуляція. Бо де та проповідь? Де апостольське слово, що закликає до миру, покаяння, правди, прощення? Натомість — словесне жонглювання, змішування святих євангельських образів із земною, спотвореною політичною пропагандою. Слова, вирвані з контексту, без жодних цитат, використані не як шлях до серця, а як зброя для ворожнечі. Вони не ведуть до Бога, а мобілізують емоції — щоб викликати гнів і підозру до власної країни, до власного народу.

Саме ці слова, попри походження з Писання, використано лукаво — не задля просвітлення, а задля розпалення ворожнечі. В Євангелії вони мають метафізичний сенс: про боротьбу світла й темряви, про внутрішнє розділення серця, про хрест духовний. Але тут усе спотворено — трансформовано у земну полеміку. Їх ужито так, щоби створити ефект: «ось, дивіться, мене судять за Слово Боже». Та це неправда. Його критикують не за Слово, а за обман, за ворожнечу, за апологію агресора, за спробу перенести в український простір московський мрак.

Це не проповідь, а риторика підміни. Це не віра, а маска віри. Це не пастир, що стоїть із хрестом, — а політичний актор, який прикривається Євангелієм, щоби не відповідати за свої вчинки.

Священик, який добровільно бере участь у розпалюванні ненависті, що сіє зневіру, розкол, відчуження між людьми — сам себе виключає з пастирського служіння. Бо пастир — це той, хто кладе душу за вівці. А не той, хто розриває стадо надвоє і оголошує себе мучеником, щоб уникнути відповідальності за свою політичну зраду.

Таке лукаве «мучеництво» є блюзнірством. І коли така особа скаржиться на «гоніння», то це не знак її святості, а ознака втрати міри — втрати богобоязності, розсудливості, сорому. Бо справжній мученик мовчки страждає за істину, а не влаштовує спектакль на камеру.

Він не говорить — він кричить. Але не слово Боже, а особисту образу, прикриту євангельськими уривками. Він не свідчить, а торгує образом страждальця. І ця торгівля — найганебніше з усіх відступлень, бо зловживає святим для оправдання свого зрадництва.

Істина єдина: пастир, який проміняв Хрест на партійний прапор, перестає бути пастирем. Священик, який рясу обертає на щит політичного сепаратизму, — уже не свідок Христа, а чинник розколу. І коли такий, як Сидор, говорить про Євангеліє, вириваючи з нього слова, щоб осудити Україну, він чинить святотатство — бо бере вуста для імені Божого, а промовляє духом темряви.

Нехай не зводить з пантелику ця гра в мучеництво: це не Голгофа, а маскарад. Не Христові сліди, а фарисейська тінь. Справжнє ж мучеництво — це мовчазне, смиренне свідчення в істині. А те, що демонструє Сидор, — це зрада, замаскована під благочестя, і духовна отрута, яка вбиває довірливу душу.

Хай же буде ясно: той, хто сіє ворожнечу під видом проповіді, той, хто розриває паству за вказівкою окупанта — не священник, а вовк. І Церква має право, а держава — обов’язок назвати речі своїми іменами. Бо мовчання у такому випадку — уже не терпимість, а співучасть.

Шандор Рудь та Лайош Надь, брати-мад’ярони (м. Берегово)