Чорний ворон. Рецензія на кінопрем’єру

10.12.2019 1 Редакция Shadowdancerrr

5 грудня 2019 року, Київ, Деснянський район, кінотеатр “Флоренція”. Перший день прокату фільму “Чорний ворон”. Режисер Тарас Ткаченко. Сеанс на 10.00, у холодній залі нас пятеро.

| Newssky.com.ua

Зйомки історичного кіна “Чорний Ворон”

На екрані події 1922 року. Обставини схожі з нинішніми: на Україну прорвалися московські війська. У нестачі все, від людського співчуття та поваги до чужого життя і їжі, права вільно спілкуватися українською у своїй рідній країні. Зате вдосталь ненависті до нас російських загарбників, і нашої ненависті до хамла, яке суне на нас великими масами, добре озброєне і позбавлене знань з арифметики: вони не рахують, скільки вбили українців, і не рахують своїх утрат. Їм не до того. Вони, мов чужа, брудна повінь, заливають своїми тілами та своєю шовіністичною ідеологією наші землі.

Художній кінофільм “Чорний ворон” – то екранізація роману Василя Шкляра, книги з тією ж назвою, у якій описані події повстання проти більшовиків у Холодному Яру.

Перші враження. Такий фільм повинен був зявитися на екранах українських кінотеатрів дуже давно. Щастя, що його не знято у легковажній манері, бо для сучасного глядача було б легше дивитися щось на кшталт “вестерну”. До цього нас привчали за часів радянської окупації — ту війну називали “громадянською”, окупацію і розгром української держави росіянами називали “тріумфальною ходою радянської влади”. Усе трактувалося легко і весело: український народ (у московському трактуванні історії) “любив” російських поневолювачів і “радо їх зустрічав”, а як десь, часом, і траплялися осередки збройного опору загарбникам, то це все були узагальнено “какіє-то бандіти”. Загарбники знають, що місцевих героїв “не було”, украінці “всє билі прєдатєлі”. Так працював радянський заідеологізований кінематограф, затираючи українську історію, і сіючи “зуби дракона”, бадилля з яких буяє Україною й понині.

Перша подяка. Авторові тексту Василеві Шкляру.

Сценаристам: Михайлові Бриниху і Тарасові Антиповичу, за мужність назвати чорне — чорним, а біле — білим. Це основне.

Цей фільм залишиться у якості зразка серед кращих перших спроб переосмислення тих давніх історичних подій, і як вдала спроба зняти нашарування радянського лакування з подій “громадянської війни 1918-1922 років”.

Тепер-бо ми знаємо, що коли москвські війська окуповують чужу їм країну, вони обов’язково описують своє власне вторгнення як місцеву “громадянську” війну, будь то хоч Україна, а хоч Іспанія, чи десятки інших країн, які свого часу вже постраждали від російського збройного втручання.

Звичайно, знімати фільм за текстом роману — то важка справа. Писати сценарій разом з письменником, автором цього роману — то випробування для сценаристів. Легше (і правильніше) було б написати окремий кіносценарій. Бо ритм тієї основної – епічної, романтичної оповіді загальмував екранну версію, позбавив динаміки мозаїку подій, яка мала би бути щільнішою. Навіть загибель людей викликає відчуття шоку, але не такого, який є притаманним для екранної розповіді. Втручаються авторські роздуми і рефлексії, а через них “провисає” ритм кінофільму. Для кіно ж властиві регулярні шокові моменти, яких ніхто не очікує, і пояснення яких ніхто не вимагає. Вони потрібні глядачеві, щоб насолодитися бойовиком, яким, як не крути, і є “Чорний ворон”.

Друга подяка за акторську гру. Основні характери отаманів (Тарас Цимбалюк, Павло Москаль) вимальовані чудово. Вони живі та справжні. А ось актори другого плану часто виглядали картонно, не знали що робити з руками та ногами, просто стояли, очікуючи, поки головний герой закінчить свою тираду. Навіть у бою вони виглядали непереконливо — з гвинтівок стріляли так картинно, немов із середньовічних мушкетів. А та війна вже була дуже схожою на сучасну партизанську війну: стоячи у ній стріляють мало, та й з коліна — теж, більше того, ніхто у лісі не дає бій, скупчившись групою. Тому такі герої, коли гинуть, не викликають глибокого співчуття: стовбичив у бою, от куля тебе й знайшла. Камера зафільмувала падіння тіла, яке саме винне, що у нього влучили, ось і все, знімаємо іншого, який навіть не злився зі стовбуром дерева. Упав. Знято. Як на мене, варто було б усіх акторів поганяти, з місяць, на Марусиному полігоні, дивись, їм би додалось і граційності. Та й одяг вже не був би на них таким чисто випраним, і з помітними складками від тривалого зберігання у шафах.

Актори, які грали “більшовиків”, перегравали, удаючи з себе поганих. І тому виглядало те дуже не переконливо. Я розумію, що вони грали роль ворогів, але вороги — то теж люди, з точки зору кіномистецтва. І якщо вони не проявляють себе як люди, то глядач і сприймає їх за порожнє місце. Хоча, усі актори були помітні, і я бажаю їм великих успіхів у нових фільмах. А тут, схоже, адміністрація для них скорочувала репетиційні періоди. Тому й вийшло так.

Слабке місце — жіночі образи (пардон май френч). Дуже гарні дівчата, дуже зосереджені, дуже намагалися виглядати красиво у всіх ситуаціях, та у всих епізодах спільних дій з чоловіками губилися і тьмяніли. Схоже, десь не допрацювали з ними балетмейстри, постановники рукопашного бою, можливо, сам режисер недостатньо переконливо пояснював їм зміст їхнього перебування у кадрі. Шкода. Так не повинно бути. Їх усіх мало не затьмарила акробатка на сцені, де вона одна (!) вертіла двома кремезними акробатами, роблячи з них підставки, і перетворюючи їх на тло свого виступу. Хоча ті чоловіки виглядали, ну чудо як, рельєфно!

Окрема подяка акторці, яка виконувала роль партизанки у загоні повстанців, і яка врешті-решт зарізала комісара. Вона була цікавішою за інших своїх колег-актрис, коли зявлялася у кадрі, протягом усього фільму. Вона варта відзнаки за найкращу роль другого плану. І ще треба відзначити отого монаха, який водив їх підземеллями. Ну, чувак давав вогню!

Музики було замало. Композитор Мілош Єліч. Але, коли на завершення лунала сучасна пісня, вона слугувала якимось “містком” між минулим і сьогоденням, додатково закріплюючи образи з фільму у свідомості сучасного глядача.

Операторська робота варта окремої позитивної оцінки. Оператор Олександр Кришталович. Камера була уважною і рухливою. Експерименти з камерою, і, окремо, з зображенням у студії, мусять оцінити спеціалісти. Ми, як глядачі, їх помітили, і вони нам сподобалися (хоч як би це “непрофесійно” й не пролунало з вуст оглядача).

Загалом, “Чорний ворон”, цей пригодницький, і правдивий з погляду на українську історю, кінофільм справляє приємне враження, він потрібен, і бажаний до перегляду. Але не таким стариганам, як я. Скоріш за все, більше користі від його переглядів отримають юні глядачі. І це буде — те, що треба.

| Newssky.com.uaВолодимир Сердюк

Поделиться статьей: