Чому вимирає Охотське море. Отруєння Камчатки триває давно

07.10.2020 0 Редакция NS.Writer

Кульгаючий російський мілітаризм небезпечний для цілого світу.

| Newssky.com.ua

Ракетний полігон Кура на Камчатці — відомий об’єкт, та мало хто знає, що існують і запасні райони приводнення російських балістичних ракет у центрі Охотського моря. Я ж мав честь працювати у тих місцях, тому дещо й розповім.

Росіяни, зазвичай, намагаються запускати свої балістичні ракети з європейської частини РФ у бік Камчатки. Ну, знаємо ми росіян — це щастя, якщо ракета впаде поблизу місця старту — там треновані люди, безлюдні території, знають, де працюють. Інша справа як ракета полетить і не туди, або «захоче» впасти, не долетівши до цілі. Такі випадки бувають, і вони трапляються доволі часто. А, коли ти вже ядерна держава, то запускати ракети необхідно планово: нові, щоб випробувати, чи воно літає, та й старі, що стоять на бойовому чергуванні — а раптом воно не полетить, а ми тут біля нього чергуємо десятками років?

Коротше, дана замітка — це затравка для цікавих спогадів колишніх ракетників, з усією пошаною, які захочуть відгукнутися на цю публікацію своїми, більш фаховими спогадами, до чого ми їх дуже припрошуємо. Я ж розповім про свій практичний досвід рибалки.

Чому померли усі живі істоти поблизу узбережжя Камчатки.

Про можливість такої трагедії було відомо давно. Мало того, ця трагедія була запланована ще у 1960-тих роках, коли СРСР включився у «ракетні ядерні перегони».

Мої спогади прості: на початку 1980-тих років я працював мотористом на рибодобувних СРТМ-ах, також і в Північно-Курильській та Охотоморській експедиціях. Ми брали минтая донним тралом. «Продовольча програма» чомусь не йшла, і нашим завданням було піднімати всю рибу, яку лише дістанемо, щоб нагодувати «радянський народ».

А риба, воно ж відомо, то клює — то не клює, тобто, ловиться — не ловиться. Ось під час однієї з таких путин, коли риба на нас плювала, і настрій екіпажу був упадочний, бо люди розуміли, що грошей вже не зароблять, ми тралили свою квоту у дозволених місцях, від банки до банки, у пошуку рибних місць.

Оскільки того ранку ми йшли середнім ходом, і маневрування не передбачалося, я піднявся з машинного відділення на місток, де тримав свою вахту третій помічник капітана.

Це лише при ньому я міг собі дозволити попити чаю у ходовій рубці, посидіти у капітанському кріслі-вертушці та позаглядати у навігаційні карти — завжди ж цікаво знати, де ми наразі перебуваємо.

«Третій» був моїм корефаном, з таким же життєвим досвідом, як і у мене тоді — бо нашою першою спільною пригодою був вихід судна із судноремонтного заводу в Діоміді, Владивосток, на девіаційні випробування.

Жодного офіцера на борту тоді не було, окрім «третього», наймолодшого, як не було і жодного механіка, окрім мене, недосвідченого ще моториста — бо і для штурмана, і для мене то був наш перший у житті рейс. А тут на борт піднімається комісія Портнагляду, і різні інші комісії служб заводу, яким нас треба випхати у море достроково. Вони наказують: «Судно в море!», і ми, як два якихось яхтсмени, маємо вивести наш СРТМ (58 метрів завдовжки, 9 метрів завширшки, з осадкою 5 метрів), з бухти удвох.

Нормально, проманеврували ним на різних режимах між маяками на рейді, аж до сутінків. Зате, коли причалювали, весь наш екіпаж стояв на привальній стінці, і засоромлено приймав кінці. Комісії ж було пофіг — вона виконала свої обов’язки, ми — свої. Усе норм.

Тепер ви розумієте, чому я — мотиль у засмальцьованому тільнику, міг дозволити собі ходити по корабельному містку, який є центром керування судном, і священною територією для усіх інших. Може, «третьому» це й не подобалося, але я не звертав на те уваги.

Отак і тоді, я зазирнув у розкладену на столі карту, і серед сіреньких ізобат, що позначають морські глибини, звернув увагу на два величезних прямокутника, нанесених, ледь не по центру Охотського моря, яке, по суті, є водною пустелею.

– Це що? — запитав я.

– Читай, — відповів «третій».

Я прочитав: «Заборонена зона. Контроль Міністерства оборони.»

– То нам туди не можна? — перепитав я.

– Ти чо! Розстріляють. Вояки ж.

– І що там такого?

– Нічого. Полігони для падіння ракет.

– І часто вони туди падають?

– Не часто. Буває, раз на рік, а буває, і декілька років поспіль не прилітають.

– То, можливо, риба є там? Давай перевіримо?

– Хитрован ти, мотиль. Звичайно, риба розумна — отам вона й нагуює жирок, бо знає, що ніхто її не потурбує. А тут, де нам дозволено, все вже протралено, і переорано нашими донними дошками. Тут, мабуть, і водорослі вже не ростуть, а риба ж не дурна — іде пастися туди, де спокій.

– Але ж ракети прилітають?

– Коли-не-коли, падає якась болванка.

– І з боєголовками теж?

– Так! Не шпигуй, хохол. Нічого не знаю.

– А я б, на твоєму місці, закинув трал якраз у тих квадратах. Зайшли — і через дві години вийшли з уловом — хто ж нас там побачить…

Врешті, ми так і зробили, і рибка там клювала знатно. Але й страху набралися капітально. За нами ганявся якийсь сіренький пароплав з гарматами, просто розривався від злості, кричучи в ефір та через гучномовці: «Ти кто такой?! Астанавісь нємєдлєнно! Как твойо названіє!!!» А ми закривали брезентом назви свого корабля на носі, кормі, та на рубці, так, щоб він, кружляючи, не зафіксував його. Вояки пускали сигнальні ракети, та ми вже перетинали межі полігону, і йшли повним ходом у рятівний туман. Вони ж за нами не гналися — бо їхнім завданням було лише охороняти межі цих двох дивних полігонів на краю Землі.

Сумні висновки:

І ось тепер я міркую, ну, боєголовка — то таке, вона захищена трьома системами, і сама не вибухне. Але рідке ракетне паливо з бойової міжконтинентальної ракети, що втратила керування, збилася з курсу, і падає у Охотське море — куди дівається? Витікає у море.

Ті, хто пам’ятає трагедію «чернівецької хвороби», коли діти припинили упізнавати своїх батьків, важко хворіли і помирали, а місто Чернівці потім було закрите на дезактивацію і карантин, протягом двох, чи й більше років (боюсь помилитися), знають, що вона була викликана лише краплями ракетного палива, що накрапало з військового танкера, який проїхав одного разу вночі крізь місто, прямуючи з Німеччини до Росії.

Токсичність того палива неймовірна. Мій тесть загинув через аварію у ракетній пусковій установці, пов’язану з витоком ракетного палива. Отримав орден «Червоної зірки», і помер.

Тюлені, риба і водорості в Охотському морі помирають мовчки, без орденів. А тупоголова російська преса навіть не висуває версії отруєння і вимирання усього живого в Охотському морі, пов’язані з випробуваннями бойових ракет, якими кремлівський карлик намагається залякувати світ, убиваючи, найперше, власне свою країну — Росію.

| Newssky.com.ua

Володимир Сердюк, оглядач Newssky