Чому громади Київщини масово тікають з МП

Коли Антоній Паканич купить квиток до Москви?

Ексклюзив. Єпархія митрополита Антонія (Паканича) на лівобережжі Київської області (Бориспільська та Броварська єпархія) буквально розвалюється після масового переходу громад до ПЦУ. Паканича називають ключовою «тіньовою» фігурою в системі УПЦ МП, він відповідає за силовий блок. Його наближеність до Москви є настільки сильною, що навіть всередині проросійської церкви багатьом через це «невдобно».

Ситуація, в якій життя родини митрополита Антонія Паканича тісно пов’язане з РПЦ МП імені Сталіна, демонструє складну мережу зв’язків між релігійними структурами, особистими стосунками та впливом зовнішніх сил, зокрема Росії.

Брат митрополита, який служить священиком на Закарпатті давно вже став важливим елементом в підтримці місцевих релігійних громад, через які просуваються сепаратистські настрої. Його роль може також бути пов’язана з промоцією традицій московського «православ’я», що підкреслює зв’язок між сім’єю Паканича та московськими структурами.

Сестра митрополита, яка заміжня за настоятелем Благовіщенського храму в Празі, свідчить про те, що родина митрополита має міжнародні зв’язки, які використовуються для зміцнення позицій московського православ’я в діаспорі. Ці зв’язки можуть бути важливими для формування спільноти українських православних, які перебувають за кордоном. Діаспора православних, особливо в Європі, стає об’єктом уваги з боку ФСБ РФ.

Російські спецслужби використовують релігійні організації для підтримки своїх інтересів у діаспорі, формуючи мережі впливу через церковних діячів та священиків, які мають лояльність до Москви. Через церковні структури ФСБ здійснює агітацію, спрямовану на підтримку проросійських настроїв серед діаспор, що є частиною ширшої стратегії дестабілізації ситуації в Україні. За допомогою релігійних організацій Росія намагається підтримувати контроль над українською діаспорою, створюючи враження єдності та стабільності, яка насправді є лише ілюзією підпорядкування.

Таким чином, є родина митрополита Антонія Паканича, будучи активною в релігійному житті, і діаспора, що перебуває під контролем ФСБ. Це все ілюструє складність взаємозв’язків між релігією, політикою та національною ідентичністю. Це показує, як релігійні інституції можуть використовуватися для досягнення політичних цілей, впливаючи на громади та формуючи нові наративи в умовах сучасних викликів для України

Антоній Паканич, підтримуючи дії та політику Російської Федерації, які загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України, став ознакою складної ситуації в країні. Його позиція відображає глибші тенденції, пов’язані з впливом московського православ’я на українське релігійне життя.

Паканич регулярно висловлює підтримку політики РФ, що може включати заперечення агресії проти України та виправдання дій Кремля. Це підриває національні цінності і ускладнює відновлення єдності в суспільстві. Його підтримка московських структур та релігійних традицій стає інструментом для формування проросійських настроїв серед вірян, що може призвести до розколу у громадах і дестабілізації релігійного життя.

Паканич може бути частиною більшої стратегії, в рамках якої релігійні організації використовуються для поширення впливу РФ. Це включає в себе агітацію за підтримку московського православ’я та заперечення незалежності українських церков.  Його дії можуть мати політичні наслідки, що впливають на стабільність в Україні, оскільки підтримка проросійських настроїв може підривати довіру до державних інституцій та зменшувати згуртованість суспільства.

Безумовно, керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич) користується великою повагою вірян УПЦ (типу не МП). Він всесильний «управдєлами» церкви, друга людина там після Блаженнійшого Онуфрія. Хтось називає його церковним «Премʼєр-міністром». Загалом, ці люди не дуже перебільшують.

Розкриємо, як він дійшов до життя такого, та що зараз робиться з його єпархією.

У миру – Паканич Іван Іванович. Народився 25 серпня 1967 року у с. Чумальово,  яке відоме своїми релігійними традиціями у Тячівському району Закарпатської області. З 1985 по 1987 рік служив в  радянській армії. Прийняв чернечий постриг у 26 років. У чернецтві отримав ім’я Антоній – на честь засновника Києво-Печерської лаври Антонія Печерського.

Уродженець Закарпаття, але навчався з 1988 по 1992 роки в Московській духовній академії, де робив дуже стрімку церковну кар’єру. Потім там же викладав.  З тих часів – власник російського паспорту. Ще в 2009-му році туди ставилися візи. Потім нібито намагався вийти з російського громадянства, але чим завершилося – не відомо. Можна припускати, що не вийшов, бо для виходу з російського громадянства потрібна санкція самого верховного пахана Швабростану, а на загострення відносин з ними цей фігурант ніколи не піде.

Натомість Паканич і Ко виступають за те, щоби у жодному разі не допустити розриву з Москвою, бо тоді РПЦ вже не буде такою великою і могутньою церквою. Так як досі РПЦ рахує своїми всі церкви УПЦ МП на території України, та всіх ієрархів, священнослужителів та пересичених парафіян.

Повернення Паканича до України у 2002 році, зумовлене впливом Павла (Лєбідя), відомого намісника Лаври, стало знаковою подією в релігійному середовищі. Павло, зі своєю репутацією та зв’язками, активно сприяв поверненню Паканича, використовуючи свою владу та ресурси для зміцнення позицій московського «православ’я» в Україні.

Павло, відомий як Паша-Мерседес, а зараз Пашка-Автозак, мав значний вплив на релігійне життя в Україні, а його особисті зв’язки з московськими структурами допомогли Паканичу значно підняти  статус у церковній ієрархії. Павло відомий своїм розкішним способом життя, що дозволяло йому мати доступ до фінансових ресурсів, які він міг використовувати для підтримки Паканича та його планів. В результаті повернення товариша Паканича тільки сприяло активізації промосковських настроїв у релігійному середовищі Лаври.

Закономірно кроком стало й те, що у 2007-му Паканич став ректором Київської духовної академії і семінарії. Часи його ректорства багато кому запамʼяталися. Серед іншого він масово «виписував» з Москви педагогів. А це не дивно: академія та семінарія відіграють ключову роль у формуванні церковних кадрів, а Москва на їхню програму навчання суттєво вплинула. За часів Паканича у семінарії з’явилося багато літератури, яка відображала московську пропаганду. Паканич, отримуючи літературу з Москви,  прагнув до того, щоб адаптувати навчальні програми відповідно до московських традицій та вчень, формуючи кадри, які б підтримували рашистську ідеологію. Це призвело до того, що священнослужителі стали більш схильними до впливу зовнішніх факторів, що суперечить потребам та бажанням місцевих українських громад.

Виявлення книг, що просувають московську ідеологію, у семінаріях не лише вказує на те, що релігійні кадри готувалися в дусі  відкрито проросійської політичної лінії, але й підкреслює важливість боротьби за духовну автономію України на всіх рівнях.

Таким чином, боротьба за вплив у навчальних закладах стає не лише боротьбою за контроль над релігійними кадрами, але й за формування духовної та культурної ідентичності України. Це може мати тривалі наслідки для релігійного ландшафту, а також для соціальної згуртованості в суспільстві.

Блаженніший Володимир (Сабодан), маючи можливість оцінити погляди товариша Паканича, виявився далекоглядним, не бажаючи бачити його своїм наступником. Це свідчить про його усвідомлення того, як промосковські настрої можуть загрожувати незалежності церкви та держави.

Після смерті митрополита Володимира  відбулася активізація «бойових дій» всередині церкви, зокрема просування Паканича з боку «донецьких». Церковні процеси відображають боротьбу за вплив у період, коли суспільство переживало значні зміни. Це також свідчить про те, що деякі сили намагалися використати релігійну інституцію для підтримки своїх політичних інтересів.

Крім того, спроби «донецьких» підтримати Паканича свідчать про бажання зміцнити свої позиції у релігійному середовищі, використовуючи церкву як інструмент впливу. Це могло призвести до розколу вірян і посилення напруги між різними громадами, оскільки не всі підтримували його промосковські погляди.

У 2012 році він був призначений головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП). У тому ж році познайомився з екс-президентом України Віктором Януковичем під час паломництва на Новий Афон.

Отримання так званого «ордену дружби» Антонієм Паканичем у 2013 році від президента Росії Володимира Путіна стало ще одним важливим моментом, який підкреслює його зв’язки з московськими структурами та впливом, що вони мають на релігійне життя в Україні. Ця нагорода, яка вважається значущою для російської політики, свідчить про підтримку Паканича з боку Кремля, а також про його роль у поширенні московського православ’я в Україні. Нагорода від Путіна підкреслює, як релігійні діячі можуть бути використані в політичних цілях. Це відображає спроби Кремля зміцнити свій вплив на церковному рівні, особливо в Україні, де релігійні питання тісно пов’язані з національною ідентичністю.

У 2017 році звільнений з посади ректора Київської Духовної Академії та Семінарії.

У 2018 році Антоній Паканич активно виступав проти надання Томосу для України, що стало значущою подією в контексті становлення Православної Церкви України (ПЦУ). Його позиція була відображенням не лише особистих поглядів, а й стратегії московських церковних структур, які прагнули зберегти свій вплив у релігійному житті України. Паканича, як представника УПЦ (Московського патріархату), стурбував процес отримання українською церквою автокефалії, оскільки це підривало позиції московського «православ’я» в Україні. Його заява відображала тривогу щодо втрати контролю над релігійними громадами. Заяви Паканича стали частиною більш широкої кампанії проти Томосу, в якій брали участь не лише релігійні, а й політичні сили. Він намагався переконати вірян, що незалежність церкви може призвести до розколу в православ’ї та втрати духовності.

11 грудня 2022 року Рада національної безпеки і оборони України (РНБО) наклала санкції на Антонія Паканича через його підтримку дій і політики Російської Федерації, що загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України. Це рішення стало логічним кроком у контексті боротьби з зовнішнім впливом та агресією, а також сигналом про те, що українська влада не залишить без уваги проросійські настрої всередині країни. Паканича звинуватили у підтримці політики РФ, яка підриває основи української державності. Це включало його публічні заяви та дії, що свідчили про лояльність до московських церковних структур.

Антоній Паканич є фігурантом бази «Миротворець», що свідчить про його зв’язки з проросійськими структурами та дії, які підривають національну безпеку України. Ця база створена для моніторингу осіб, які вчинили дії, що можуть загрожувати територіальній цілісності та суверенітету країни. Потрапляння до цієї бази є чітким сигналом для громадськості про небезпеку, яку можуть становити такі особи. Це підкреслює важливість усвідомлення небезпеки, пов’язаної з проросійськими настроями.

Але повернемося до справ його єпархії. У 2006 році (остаточно – у 2013-му) Київська єпархія була розділена навпіл. Лівобережжя Київщини у вигляді Бориспільської єпархії виділили спеціально «під» Антонія, який до того ж мав посаду керівника справами УПЦ (МП). Як розповідали місцеві священики, Антоній буквально під страхом смерті блокував переходи приходів після Томосу до ПЦУ. Він заручився підтримкою деяких силових кланів області. Зокрема, його підтримувала родина екс-генпрокурора Віталія Яреми.

Цей період став важливим не лише з точки зору релігійних перетворень, а й соціально-політичних подій в Україні. Розділення Київської єпархії і створення Бориспільської єпархії під керівництвом Антонія було сприйнято як спроба зміцнити вплив УПЦ (МП) в регіоні, де питання релігійної ідентичності перепліталися з політичними інтересами.

Антоній, виявляючи рішучість у протистоянні переходам до ПЦУ, спирався на підтримку не лише з боку місцевих еліт, але й на ресурси, які надавали деякі державні органи РФ. Його методи блокування переходів часто критикувалися за порушення прав віруючих, що викликало обурення серед прихильників ПЦУ.

Ця ситуація відображала ширшу боротьбу за релігійну ідентичність в Україні, яка стала ще більш актуальною після отримання Томосу про автокефалію для ПЦУ у 2018 році. Тоді, вже в нових умовах, багато громад почали активно переходити до новоствореної церкви, що викликало нові конфлікти на місцевому рівні та призвело до глибшого суспільного поділу. Ці події підкреслили, як релігійні питання можуть переплітатися з політичними і соціальними аспектами життя країни, а також впливати на стосунки між різними групами населення.

Показово, що з 2019 року і до початку великої війни, на Київщині тільки одна релігійна громада Української православної церкви Московського патріархату перейшла до Православної церкви України. Проте після початку великої війни, з 2022-го року, до ПЦУ перейшли одразу 252 громади.

Початок великої війни став каталізатором для змін. Патріотичні почуття, бажання дистанціюватися від російського впливу, а також підтримка українських збройних сил сприяли переходу громад до ПЦУ. Це може бути наслідком не лише війни, але й активної роботи ПЦУ, яка намагалася залучити нових вірян, пропонуючи підтримку та альтернативу московським структурам.

Війна стала фактором, який об’єднав людей навколо спільної мети, і релігія зіграла важливу роль у цьому процесі. Багато українців шукали не лише релігійної підтримки, але й солідарності з національними цінностями.

Ситуація навколо Антонія Паканича та його впливу на релігійні громади в Україні, зокрема у Переяславі, ілюструє глибокі зміни в українському православ’ї в умовах війни та зростання національної свідомості.

Громади, які раніше монопольно контролював Антоній Паканич, почали відходити від його юрисдикції, зокрема внаслідок змін у суспільних настроях. Це свідчить про те, що віряни стали більш критично ставитися до проросійських позицій та риторики, які він представляв. Промосковські священики, які раніше мали значний вплив, почали масово покидати країну. Це свідчить про те, що їхня підтримка вірян значно зменшилася, а небажання залишатися під тиском війни та нових реалій спонукало їх шукати прихисток в Росії.

Перебування Паканіча під санкціями стало серйозним ударом по його авторитету і можливостям впливати на громади. Це також вказує на те, що українська влада вжила рішучих заходів проти осіб, які загрожують національній безпеці.

Паканич втратив підтримку тих місцевих діячів, які раніше стояли на його боці. Багато з них перефарбувалися і вивели свої громади до Православної Церкви України (ПЦУ), що свідчить про зміни в політичній та релігійній ієрархії.

Виведення храмів до ПЦУ демонструє бажання місцевих громад адаптуватися до нових реалій, відмовляючись від впливу Москви. Це також підкреслює прагнення до незалежності та зміцнення української ідентичності. Переходи громад до ПЦУ можуть бути ознакою зростаючої соціальної та релігійної мобілізації в Україні, що відповідає національним прагненням та цінностям.

Ситуація з Антонієм Паканічем та його єпархією виглядає як класичний приклад того, як давні зв’язки та авторитети можуть швидко розсипатися, коли настають нові реалії.

Але Паканич, здається, не отримав оновлення прошивки. У часи війни, коли українці переживають не найкращі часи, його проросійська риторика виглядає як поганий жарт. Слухати його стало, м’яко кажучи, не модно. Якщо раніше парафії могли звикнути до риторики про «дружбу народів», то зараз ця дружба нагадує радше про «друзів», які прийшли на свято з отрутою для пирога. Віряни просто не хочуть асоціюватися з цим «гумором».

ПЦУ стала символом національного патріотизму, чого не скажеш про Московський патріархат, чия репутація тепер така ж міцна, як пластиковий стаканчик. Люди прагнуть мати церкву, яка не тільки говорить про любов до ближнього, а й показує, що вони з Україною, а не з Кремлем.

Втрата підтримки місцевих «феодалів» — це як похмілля після бурхливої вечірки. Коли священики, які раніше підпорядковувалися Паканічу, починають переходити до ПЦУ, єпархія починає нагадувати порожній склад з залишками святкового торта. Перебування під санкціями від РНБО — це як печатка на вхідних дверях: «Заходити не рекомендується». Це свідчить про те, що йому не вдалося зберегти вплив навіть у тих колах, де він раніше мав вагу.

Коли храми, збудовані за підтримки місцевих еліт, переходять до ПЦУ, це стає явним знаком того, що довіра до Паканіча розтанула, як весняний сніг. Ситуація з його єпархією стає настільки жалюгідною, що вже навіть не хочеться сміятися.

Отже, парафії йдуть від Паканича, а його епархія перетворюється на пшик через нездатність адаптуватися до нових реалій, неприязнь до московських зв’язків і зростання патріотичних настроїв серед вірян. Поки Паканич намагається знайти нові слова, громади знайшли нову церкву, яка насправді відображає їхні цінності. І тут вже не обійдешся без іронії: чи варто залишатися в тіні, коли світло вже так близько?

Іван Верстянюк,  оглядач з питань релігії