Чому глобальний Захід і Західна Європа не завжди правильно сприймають українсько-російську війну?

Ексклюзив. Спілкуючись з експертами по всьому світу, ми часом стикаємося з неочікуваними речами. Здавалося б, надзвичайно просто зрозуміти й усвідомити, що найдешевший і найменш кривавий шлях для держав не допустити фізичного поширення війни світом — об’єднатися й допомогти Україні перемогти Кремль на території України. Водночас дотепер чимало людей сподіваються зупинити Путіна у якийсь інший спосіб, заспокоїти його, зробити якісь світлини мирного життя. Та дійсність така, як вона є.

Як нещодавно написали польські аналітики Ян Смоленскі та Ян Дуткевич у Новій Республіці, деякі західні експерти та політики замість того, щоб проявляти солідарність з Україною та дозволяти Україні висловлювати свою думку, намагаються нав’язати свою політичну програму Україні, коли країна просить про військову підтримку. На жаль, бути радикальним пацифістом — це великий привілей, який можуть дозволити собі лише західники.

Як відомо світу з воєнних злочинів у Маріуполі, Бучі, Ізюмі та Харкові, замість досягнення миру непокарання Росії має в наслідку лише жорстокішу агресію. Тож власне величезне відчуття привілеїв та зарозумілості каже Україні про відмову від боротьби.

В австрійській газеті Der Standart дехто Франц Обель писав: «На початку війни я був переконаний, що Україна буде мудріше, сформує уряд у вигнанні, закличе населення мирно чинити опір та використовувати міжнародні санкції , щоб спробувати зупинити Росію.»

Такі заяви неодноразово виникали в західних академічних колах під час приватних розмов.

На думку авторів, те, що роблять такі радикальні пацифісти, схоже на звинувачення жертви. Вони дорікають українському опору, а не російській агресії, як джерелу затяжного насильства.

Майже ніхто не любить війну, певна річ. Останні десятиріччя виховували європейців у ненависті до імперіалізму, націоналізму та мілітаризму. Побудували музеї, які демонструють страждання людей, які несе війна. Світ толерує культурне різноманіття, транснаціональність. Однак, «ніколи більше» стало ритуальним гаслом, а не твердженням про наміри, оскільки історія XX сторіччя здається якоюсь далекою, і колишні жахливі злочини майже немислимими.

Але історія повернулася з помстою. Ліберальний лівий космополітичний погляд на світ не збігається з тим, про що віщує кремлівська пропаганда, яка вихваляє війну, імперіалізм та мілітаризм. Росія явно ігнорувала уроки Другої світової війни, які заклали ґрунт для післявоєнного європейського пацифізму.

Легко бути пацифістом з пляшкою пива у Берліні або з пастою у Флоренції; Українці гинуть через обстріли, бомбування, одні стали біженцями, інші пішли на передову. І Західна Європа досі не змогла виробити адекватну відповідь на цей політичний та моральний виклик.

Ще й надто, певні європейські країни продовжують купувати російську нафту і газ. Французький Conseil D’Annale Economique підрахував, що «повна заборона енергоносіїв на імпорт російської енергії в середньому може спричинити втрату валового національного доходу на 0,2-0,3%, що становить близько 100 євро на дорослого».

Тим часом війна вирує, а агресор не переймається міжнародними угодами та вбиває цивільних.

Чимало помилкових думок про українців посилюються твердженнями про нібито праві тенденції в українських військових, які просуваються російською пропагандою з 2014 року, на які ще зважають в Європі.

Натомість невідомо чому багатьом подобається  співчувати біженцям як «ідеальній жертві», уникаючи питання військової допомоги, яка може насамперед допомогти людям не перетворюватися на біженців.

Не всі українські біженці відповідають романтизованому західному стереотипу «ідеальної жертви» – вони можуть мати вигляд не як типові біженці з картатими сумками. Багато з п’яти мільйонів людей, яким довелося тікати через війну, мали успішне життя, чудові будинки та роботу, яку вони любили. Щоб процвітати у власній країні й не залежати від чужої шляхетно симпатії, вони мають бути в безпеці. Підтримка української армії спільно з санкціями проти Росії — це єдиний спосіб повернути в Україну тривалий мир.

Український військовий опір — це гідність. Підтримка військових іноді є найкращим способом підтримки. Безсумнівна підтримка українського спротиву, не означає конкретної політичної приналежності.

Можна бути вірянином і атеїстом, лівим чи правим, анархістом або націоналістом і підтримати Україну в цій боротьбі всупереч пацифістським абстракціям на кшталт миру і припинення бойових дій.

На щастя. на сьогодні є відчутним поглиблення і зміцнення допомоги Україні і розуміння істини принаймні політичним істеблішментом Заходу. І це дає надію, що попри все Україна, а разом з нею цивілізований світ, здобудуть перемогу й такий очікуваний мир.

Наша боротьба – не для книжок та яскравих картинок в них. Це боротьба за наше існування і еволюцію усього світу. А те, що українці впливають на цю еволюцію, сумніві вже майже не залишилося.

Дописувала Марина Ковальчук, заступниця головного редактора, (Центральна Європа і Канада), керівниця проєкту V5 Media