Чому доречно вивчати монархічні традиції Україні

Ексклюзив. Досить часто доводилося мені чути, наче монархічні традиції загалом нічого не мають спільного з Україною. Але це невірно: монархічні традиції в Україні мають довгу і цікаву історію, що простежується від Київської Русі до періоду Данила Галицького і пізніше. Русь (IX–XIII ст.) була ранньофеодальною державою, де монархічна влада належала князям. Ці князі не були монархами в сучасному розумінні, але їхній статус і функції були близькими до монархічних. Про це наш сьогоднішній нарис.

Наступна хибна думка, яка на наш превеликий жаль, є досить поширеною, в блогах, на Ютубі та взагалі у ЗМІ твердить про те, що російський диктатор є царем. Досить часто саме так його називають й українські журналісти та блогери. А це не має бути поширеним з наступних причин:

1) бо такі вислови – це поширення саме російських наративів, які є з політологічної точки зору недоречними;

2) холоп та сина холопа з міської «підворітні» Путін (вимкнемо логіку хоча б на хвильку) чи може бути монархом? Курках на сміх!

А саме тому дуже необхідно вже в котрий раз підкреслити, що Володимир Путін не є монархом, бо монархія є формою правління, в якій влада концентрується в одній особі, монарху, який часто передає свою владу по спадковості. В Росії ж існує президентська республіка, де президент обирається через вибори (хоча ці вибори та їх результати можуть бути предметом дискусій, бо давно підробляються).

Традиційні монархи зазвичай мають шляхетне або королівське походження, яке передається через сімейні лінії. Володимир Путін, хоч і має значну політичну владу, не походить з аристократичної чи королівської родини. Його підняття до високих посад відбулося через політичну кар’єру, а не через спадковість.

Традиційні уявлення про монархів часто включають високі моральні та етичні якості, які монарх має втілювати. В сучасному розумінні владарювання Путіна, численні критики ставлять під сумнів, що він відповідає таким ідеалам. Це підкріплює аргумент, що його роль і стиль управління не відповідають класичним монархічним уявленням.

Використання терміна «цар» для опису Путіна може бути іронічним або метафоричним, вказуючи на абсолютний стиль його управління чи особисті риси, але це не має прямого відношення до історичного значення цього титулу. Історичний «цар» на Росії мав специфічний титул, походження та статус, які включали певні соціально-політичні функції та традиції, що не повністю переносяться на сучасний контекст.

Монархи традиційно є частиною аристократичної чи королівської ієрархії, що включає особливий соціальний статус і роль в суспільстві. Путін же займає політичну позицію в рамках сучасної державної ієрархії, яка значно відрізняється від аристократичних або монархічних структур.

Сучасні республіки часто мають політичні культури, що відрізняються від монархічних традицій. Політична культура на Росії, як і в інших сучасних країнах, формує інститути, практики та уявлення про владу, які не завжди співвідносяться з традиційними монархічними уявленнями.

Таким чином, хоча Путін і володіє великою владою, використовувати терміни, що відносяться до традиційних монархічних інститутів, для його характеристики є неточним і може бути помилковим у контексті історичних і культурних значень цих термінів.

Але нарешті повернемося до огляду справжніх монархічних традицій в Україні.

Отже, святі князі наші, не московські, тобто Володимир Великий (978–1015) та Ярослав Мудрий (1019–1054) — ключові фігури ранньої історії Київської Русі.

Володимир Великий запровадив християнство, що суттєво вплинуло на монархічну традицію, а Ярослав Мудрий створив перший письмовий кодекс законів, “Руську правду”, який регулював правління і суспільні відносини.

У Київській Русі була характерна передача влади по спадковості (щоправда, дуже заплутаній, оскільки спочатку домінувала так звана лествична система спадкування). Проте часто в князівських справах брали участь і бояри, які могли грати значну роль у виборі або зміні князя.

Данило Галицький (1201–1264) був одним з найзначніших правителів Галицько-Волинського князівства, яке утворилося внаслідок об’єднання двох окремих князівств: Галицького і Волинського. Це сталося після того, як Данило Романович об’єднав ці території в середині XIII століття та взагалі визначив на століття вперед європейський, а не азійський вектор зовнішньої політики України

У 1253 році він був коронований королем Русі, що стало важливим кроком у розвиткові монархічних традицій в Україні. Це визнання королівської влади мало важливе символічне і політичне значення. Король Данило організував централізоване правління, заснував нову столицю у Львові і зміцнив королівську владу. Його правління також відзначалося активною зовнішньою політикою і боротьбою за автономію та незалежність від сусідніх країн.

Монархічна традиція в Галицько-Волинському князівстві включала коронацію, що символізувало вищий рівень влади і легітимізації правління. Це відрізнялося від попередніх практик у Київській Русі, де князі не носили корони як знак королівської влади.

Зазначимо, що у цілому монархічний лад у Галицько-Волинському князівстві характеризувався певною специфічністю, що зумовлена його історичними умовами та політичною ситуацією. Галицько-Волинське князівство існувало в південно-західній частині Русі в період з XII до XIV століття, і його монархічна структура відображала характерні риси середньовічних князівств того часу. Галицько-Волинські князі, як і інші середньовічні монархи, мали абсолютну владу над своїми землями. Вони контролювали політичні, військові та адміністративні аспекти управління. Після об’єднання князівств Данило Галицький став основним правителем, і його династія продовжувала володарювати протягом кількох поколінь. Як і в багатьох середньовічних князівствах, система феодальних відносин була важливою частиною монархічного ладу. Владарі надавали феоди (земельні наділи) своїм васалам в обмін на військову службу та інші обов’язки. Це сприяло створенню складної мережі залежностей і підпорядкування.

Галицько-Волинські князі активно брали участь у політичних інтригах і боротьбі за вплив в межах Русі. Вони мали відносини з сусідніми державами, такими як Литва, Польща, Угорщина, і це часто впливало на їхню політику та внутрішні справи. Королівство Русі (або Галицько-Волинське князівство) стало важливим гравцем у регіоні, зокрема завдяки своїм контактам з Західною Європою та іншими сусідніми державами. Наприклад, Данило Галицький активно прагнув створити союз з Польщею та іншими країнами, щоб посилити свою позицію проти монгольського владарювання.

Християнство відігравало важливу роль в управлінні. Князі підтримували православну церкву і мали значний вплив на церковні справи. Це також відображалося в їхній політиці та стосунках з іншими державами.

Після монгольського вторгнення Галицько-Волинське князівство почало втрачати свою незалежність. Монархічний лад у Галицько-Волинському князівстві був типовим для середньовічної Русі, з характерними для того часу феодальними відносинами і активно включеним в політичні інтриги та зовнішню політику.

Після розпаду Галицько-Волинського князівства, території сучасної України потрапили під контроль Литви і Польщі. В ці періоди українські землі були частинами цих держав і підлягали їхнім монархічним системам.

Литовські князі управляли територіями України як частиною Великого князівства Литовського. Відзначалися системою феодального правління, що включала місцевих князів і управителів.

Спадковість влади була важливою рисою монархічних традицій. Хоча в Київській Русі та у Галицько-Волинському князівстві влада часто передавалася по династії, реальні політичні та військові обставини могли змінювати це правило. Коронація і церемонії стали важливими символами монархічної влади у пізніші періоди. Це підкреслювало важливість королівського статусу і легітимізації правління.

Після династичної кризи землі Королівства Русі увійшли до Литовської держави.

У XIV–XV ст. Литва контролювала частину українських земель, де місцеві князі та магнати підпорядковувалися великому князю Литовському. Литовська система включала династичне правління та феодальну ієрархію, але в Україні зберігалася певна автономія на місцевому рівні.

Польські королі також мали вплив на українські землі, особливо після включення частини українських територій до Речі Посполитої в результаті Люблінської унії 1569 року. Тоді західні українські землі (територія колишнього Королівства Русі) стали частиною польської монархії. Польський король мав значний вплив на ці території, але місцеві права та звичаї часто зберігалися. Це призводило до конфліктів і боротьби за автономію, що особливо проявлялося в козацькому рухові.

У XVII столітті козаки створили автономну політичну одиницю, що часто називали «Козацькою Республікою» або «Запорізькою Січчю». Хоча це не була монархія в традиційному сенсі, козацька організація мала ряд монархічних елементів. Наприклад, гетьман, обраний на віче (збори), виконував функції, схожі на монархічні. Основною формою правління був військовий демократичний устрій. Козаки обирали гетьмана (командувача) на загальних зборах — віче. Віче також ухвалювало важливі рішення і обирало членів військової ради. Гетьман мав значні повноваження, включаючи військове командування та адміністративне управління. Проте його влада була обмежена в межах консенсусу та рішень віча. Далі йшла ієрархія з полковниками (командувачі полками) та сотниками (командувачі сотнями). Ці керівники також обиралися козачими радами. Запорізькі козаки мали ряд прав і привілеїв, таких як свобода пересування і здатність захищати себе від зовнішніх ворогів. Вони також часто брали участь у торгових та економічних справах.

Після Переяславської ради було підписано ряд договорів, таких як Андрусівський мирний договір 1667 року, який поділив Україну між Московією і Річчю Посполитою. Це суттєво вплинуло на автономію Гетьманщини. У 1667 році, після Андрусівського мирного договору, території Лівобережної України (Гетьманщина) стали частиною Московії, а правителі Лівобережної України отримали титул гетьмана, що також мав монархічні риси. Гетьман мав значні повноваження, але залишався під контролем московського царя. Це була автономна частина Московії, і її управління мало ряд монархічних елементів.

Гетьман продовжував виконувати функції голови держави, керуючи адміністрацією та військовим управлінням. Він також був представником у переговорах з іншими державами. Гетьмани затверджувалися московським царем, але їхня влада була значною. Система управління включала Генеральну раду, яка обирала гетьмана і консультувала його з різних питань. Рада також брала участь у складанні законів і регулюванні соціальних справ. Гетьманщина також була поділена на полки, які очолювали полковники. Полки поділялися на сотні, керовані сотниками. Ця ієрархічна система допомагала в управлінні великими територіями.

Історія України знає багатьох видатних гетьманів, які зробили значний внесок у політичний, військовий і культурний розвиток країни в період гетьманщини. У такому контексті не можна пройти повз Петра Дорошенка (1627–1698), який був гетьманом Лівобережної України в 1667–1676 роках і був відомий своєю політичною активністю і спробами об’єднати українські землі під однією владою. Дорошенко намагався об’єднати Лівобережну і Правобережну Україну під своєю владою і боротися з польською та московською агресією. Він уклав союз з Османською імперією в надії на допомогу в боротьбі проти Московії та Польщі. Дорошенко був визначною фігурою в історії України, що боролася за свою незалежність, і його діяльність відзначалася спробами реалізації автономії та об’єднання українських земель.

Варто згадати й остатнього гетьмана Кирила Розумовського (1728–1803), який став гетьманом в 1750 році і правив до 1764 року. Він провів ряд реформ, які сприяли стабілізації і розвитку Гетьманщини. Як гетьман, Розумовський мав досить важливу роль у відносинах з Російською імперією і намагався знайти компроміси для збереження автономії. Розумовський залишив по собі імідж розумного адміністратора, який намагався зберегти залишки автономії і звести до мінімуму вплив імперії.

Гетьмани в Україні мали різні підходи до управління і боротьби за автономію, що виявлялося в їхніх діях та стратегічних рішеннях. Вони відігравали ключову роль у формуванні політичного і культурного життя Гетьманщини та в боротьбі за незалежність України. Спадщина кожного з них має значний вплив на історію України і відзначена як позитивними, так і негативними аспектами.

У 1764 році, в результаті реформ Катерини II, гетьманат було ліквідовано, а на території Лівобережної України були введені прямі імперські адміністрації. Це призвело до втрати автономії та інтеграції України в російську імперську систему. Після ліквідації гетьманату, території України поділялися на губернії, які підлягали імперським чиновникам і губернаторам. Незважаючи на втрату політичної автономії, козацькі традиції і спадщина продовжували відігравати важливу роль у культурному та історичному розвитку України.

Зазначимо, що козацький період та гетьманщина відіграли ключову роль у формуванні української національної ідентичності та політичної організації. Козацька республіка була характерною демократичною організацією з важливими монархічними елементами, а гетьманщина представляла спробу автономії в умовах великих державних змін. Ці періоди залишили глибокий слід в історії України і продовжують впливати на сучасну культурну ідентичність країни.

В XVIII столітті, після ліквідації Гетьманщини у 1764 році, українські землі стали частиною Російської імперії. Монархічна традиція тут була пов’язана з імператорською владою Росії, а всі українські території підлягали імператору.

Після Першої світової війни і розпаду Російської імперії, в Україні спробували відновити монархічну форму правління. Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом Української Держави. Цей період був коротким і тривав лише до 1918 року, після чого Україна опинилася під радянським контролем. З 1919 року після падіння гетьманату, в Україні знову встановлюється республіканська форма правління, яка згодом переходить під контроль Радянського Союзу.

Після проголошення незалежності України у 1991 році, країна стала республікою. Проте деякі монархічні традиції та символи збереглися в культурі та історії. Наприклад, в Україні популярні історичні пам’ятки та відзначення, що нагадують про монархічну спадщину, такі як пам’ятники князям і гетьманам.

В Україні часто відзначають історичні події, пов’язані з монархічним періодом, через культурні та освітні програми, які підкреслюють важливість історичної спадщини.

Варто нагадати ще раз, що монархічні традиції в Україні мають глибоке коріння і різні етапи розвитку. Вони відображають як впливи зовнішніх сил, так і внутрішні прагнення до автономії та незалежності.

Монархічні традиції, навіть якщо вони не є панівними в Україні у сучасний час, мають велике значення для розуміння історичних процесів і культурних впливів, що формували українське суспільство. Знання монархічних традицій може допомогти зрозуміти, як різні соціальні і культурні елементи вплинули на формування української національної ідентичності.

Розуміння історії монархії, зокрема й в Україні, може допомогти в аналізі сучасних політичних і соціальних структур, а також у зрозумінні, як історичний досвід впливає на сучасну політику та суспільство. Вивчення українських монархічних традицій може бути корисним для порівняння з іншими системами управління, такими як республіканські чи демократичні, і для розуміння різноманітних моделей управління і влади.

Важливо зазначити, що вивчення монархічних традицій не слід плутати з сучасними політичними концепціями, такими як путінізм, який є специфічною формою авторитарного управління, характерною для Російської Федерації, і має мало спільного з історичними монархічними традиціями України.

Вивчення монархії як історичного і культурного явища є незалежним від сучасних політичних режимів і не є підтримкою будь-яких нинішніх авторитарних тенденцій.

Більш того: вивчення монархічних традицій допомагає зберігати культурну спадщину і традиції, що можуть бути частиною національної ідентичності. Це важливо для освіти і культурної пам’яті майбутніх поколінь.Монархічні традиції часто відображаються в літературі, живопису та інших формах мистецтва. Розуміння цих традицій може поглибити наше сприйняття культурних творів і їх контексту. Монархія часто вплинула на соціальні структури і традиції. Вивчення того, як монархічні системи організовували суспільство, може дати інсайти в еволюцію соціальних норм і структур, які можуть мати значення і в сучасному контексті.

Дослідження історичних форм правління може допомогти зрозуміти, як різні моделі управління вплинули на формування національної свідомості і політичних інститутів в Україні. Розуміння монархічних традицій може сприяти відновленню історичної справедливості, наприклад, шляхом визнання важливих постатей або подій, які раніше могли бути забуті або неправильно інтерпретовані.

Вивчення монархічних традицій не є підтримкою чи відновленням монархії як політичної системи в сучасній Україні. Це просто дослідження частини історії і культури, яка може дати цінні уроки і розширити наше розуміння минулого. Тому важливо розглядати ці традиції в історичному і культурному контексті, а не плутати їх із сучасними політичними ідеологіями, такими як путінізм, який має власні специфічні риси і не має прямого відношення до історичної монархії в Україні.

Мартин Скавронський, для Newssky