Четверо без румунського громадянства, натомість з московською ліцензією

Ексклюзив. У самому центрі Республіки Молдова загострюється не просто релігійна суперечка — йдеться про глибоку боротьбу за історичну пам’ять, національну самосвідомість і цивілізаційний вибір.

Під виглядом церковного служіння приховано протистояння двох непримиренних векторів: європейсько-румунського та імперсько-російського, світоглядно заснованого на концепції так званого «русского мира».

Осердям цього конфлікту стали дві церковні юрисдикції: Бессарабська митрополія, що перебуває в єдності з Румунською Православною Церквою, та Молдавська митрополія, яка діє в рамках Московського патріархату. Представники першої відкрито заявляють про втручання з боку священноначалія другої структури в державне й суспільне життя, звинувачуючи її у співучасті в гібридній війні проти європейського курсу Молдови та національно-культурної ідентичності її населення.

На превеликий жаль, досить не дивно, а навпаки сумно-закономірно, що в саме зараз у Молдові, де й без того вистачає тріщин у суспільному цементі, знову загриміло на духовному фронті. Цього разу — з усіма атрибутами класичної драми: кремлівський шлейф, мітри на головах, фальшива молитва на вустах та спроба зруйнувати і без того крихку єдність. У центрі сцени — Молдавська митрополія Московського патріархату та її запопадливі персонажі, що більше нагадують агентів впливу в рясах, аніж служителів вівтаря Христова.

Так ось у середині липня 2025 року ситуація вибухнула — Бессарабська митрополія, канонічно підпорядкована Румунському патріархатові, заявила прямо: окремі архієреї та клірики «московської гілки» в Молдові діють як бійці гібридного фронту — не на стороні віри, а на боці спецоперацій Кремля. Зі слів митрополії, йдеться вже не про пастирські помилки чи богословські розбіжності, а про цілеспрямовану участь у дестабілізації — за готовими схемами російських кураторів. І тут немає натяків: усе сказано поіменно.

Йдеться про єпископа Бєльцького Маркелла, єпископа Сорокського Іоанна, єпископа Унґенського Петру та протоієрея Юліана Рацу.

Цей квартет московських кліриків — саме ті четверо священнослужителів, які, можливо, не маючи румунських паспортів, зате маючи міцний зв’язок із Кремлем, за оцінками Бессарабської митрополії, перетворилися на інструмент денаціоналізації. Вони наполегливо й системно паплюжать європейський вибір Молдови, глузують із національної ідентичності та топчуть людську гідність — і все це під виглядом духовної опіки.

У такому контексті комюніке Бессарабської митрополії слід сприймати не просто як публічну заяву, а як акт духовної самооборони: румунські церковники відкрито звертаються до держави Румунія із закликом позбавити цих осіб громадянства, щоб зупинити їхню підривну діяльність на території Молдови. Адже що ще може означати їхня постійна підтримка проросійських політиків, участь у медійних провокаціях, зрежисованих за кремлівськими методичками, та поширення меседжів, які без жодних змін можна вмонтувати в ефіри ФСБшних каналів? Це вже не просто політичне зрадництво — це духовне мародерство під рясою.

Замість євангельського слова у них — лексика розбрату; замість пастирства — співпраця з політичним маргінесом на кшталт Ілана Шора, Євгенії Ґуцул чи Вікторії Фуртуне. Виглядає так, ніби благодать для цих духовних діячів визначається не в соборі, а в прокуреній кімнаті на Луб’янці.

У своїй заяві Бессарабська митрополія виклала не лише занепокоєння щодо втручання у церковно-громадське життя, а й перелік конкретних прикладів, які, на жаль, надто виразно нагадують сценарії не духовного служіння, а тіньових політичних спектаклів. Окремі клірики, не вагаючись, вступають у прямий контакт із персонажами, прізвища яких давно фігурують у кримінальних анналах сучасної Молдови. Як-от владика Маркелл, котрий раптом згадав про молитовну турботу щодо товаришки Ґуцул — жінки з сумнівним політичним бекграундом та стількома судовими справами у валізі, мов у середньої руки емігрантки при переїзді. А щоб було ще затишніше — цю ділову жінку пов’язують із добре знаним у певних колах злочинним угрупуванням, Партією «Шор» яке носить прізвище свого покровителя.

Так отже, Ілон Шор – це той діяч, якого в Молдові знають не лише за обвинуваченнями у мільярдних крадіжках, а й за його пристрасть до гучних заяв, проросійських спічів і, звісно, елітної нерухомості в Ізраїлі, якої вистачило б на цілу громаду чернечих келій. Утім, усе стає ще кумеднішим, коли згадати, що цей Ілон Шор, судячи з наявних відомостей, є родичем того самого славетного «великого комбінатора» — Осипа Шора, прототипа літературного героя Остапа Бендера. Очевидно, хист до «провокацій на широкому ідейному фронті» — це в їхньому роду вже генетично передане ремесло.

Але все ж таки апофеозом же цього фарсу стали культурно-культурницькі імпрези за участю єпископа Маркелла, який із повним серйозом приносив ікону на концерт пані Ґуцул — не в храм, не до хоспісу, а на світський вишкіл корупційної гламурності. Далі — більше: у спільній орбіті виявляються й інші знайомі обличчя – лідерка «Авджаї» Фуртунє, що без зайвих сумнівів з’являється в румунських монастирях, аби розповісти про «румунську агресію». Усе це – на тлі нібито «неполітичної позиції» Церкви.

Тут треба дати невелике пояснення. Партія Moldova Mare (у просторіччі — «Авджаї», вірогідно як спрощене або прізвиськове позначення її платформи) виступає як політичний майданчик, що акумулює антизахідні, квазінаціоналістичні та відверто проросійські ідеї. Її лідерка Вікторія Фуртунє послідовно наполягає на «негайному відновленні економічних і духовних зв’язків із Росією», що, попри декларативну «євроінтеграційність», фактично веде до підриву проєвропейського курсу країни.

У цьому контексті згадка про Фуртунє в офіційній заяві Митрополії Бессарабії є не випадковою: її політична діяльність взаємодіє з діями кліриків Московського патріархату, які без (?) румунського громадянства діють на території Молдови, транслюючи російське бачення «русского міра». Таким чином, «Авджаї» постає не лише як політична партія, але як частина цілісної схеми інформаційно-культурної війни, де релігійні, політичні й медійні ресурси використовуються синергічно для проросійського впливу.

Партія «Moldova Mare» у загальній схемі гібридного впливу через церковно-політичні канали. Заснована на уламках руху «Pentru Neamși Țară», партія Moldova Mare позиціонується як «захисниця національного суверенітету», однак за фасадом декларативного патріотизму легко виявляється комплекс ідей, що повторюють основні положення російської пропаганди: ностальгія за «традиційними цінностями», протидія «румунізації», обґрунтування ролі Росії як духовного союзника.

Показово, що ця партія активно підтримує священнослужителів РПЦ МП імені Сталіна, котрі відмовляються від інтеграції до румунської церковної ідентичності, попри те, що канонічно діють на історичній території Бессарабії — тобто регіоні з усталеними румунськими історико-культурними зв’язками. В цьому сенсі, Moldova Mare функціонує як політичне крило церковної експансії Москви — а клірики, які діють без (?) румунських паспортів, — як фактичні ідеологічні резиденти «Русского міра».

Особливої уваги заслуговують також «молитовні акції», на яких окремі священики — очевидно, з полум’ям серця — закликали до морального спротиву, проте чомусь саме в ті моменти, коли протестна хвиля могла бути використана в інтересах російського наративу. Яскравий приклад — несанкціонований мітинг 16 червня 2025 року проти ЛГБТ-прайду в Кишиневі, під час якого «духовні» отці зазнали й затримань. І ось тут, мов із-під землі, виникає голос того ж таки Шора, який розповідає про війну між владою і «православ’ям» — звісно, маючи на увазі власну (скоріше за все етно-модифіковану) інтерпретацію цього терміна.

Ще один важливий штрих — медійне підґрунтя.

Підкреслимо, що на вустах цих попів та провокаторів антизахідні вислови не потребують доказів, вони ллються рікою з численних телеканалів та телеграм-каналів, де віруючих лякають НАТОвським хрестом та ще під румунською анафемою.

А саме через все це Бессарабська митрополія слушно вказує, що ця «катехизація ненависті» має всі ознаки складової гібридної війни, а зовсім не проповіді.

І хоч ані Кишинів, ані Бухарест поки що не поспішили з офіційними заявами, суспільна думка не чекає бюрократичних протоколів. Усе частіше звучать голоси: «якщо людина в рясі служить не Богові, а чужому прапору — вона має або зняти рясу, або залишити громадянство». Бо за патріотизмом у ризах ховається щось значно небезпечніше — небачений рівень маніпуляції, де кафедра використовується як трансляційний центр гібридного впливу.

У цій сумній виставі, де благочестя давно поступилося місцем лояльності до «старшого брата», очевидно лише одне: боротьба за душі перетворилася на боротьбу за контроль над територіями. І якщо під ризою ховається фальшивий мандат Кремля — про яку духовність ідеться?

Варто зазначити й те, що російські спецслужби активно експлуатують Молдавську митрополію РПЦ МП для закріплення власного впливу в регіоні. Під виглядом захисту «традиційних цінностей» та «канонічності» ведеться тонка, але безжальна робота з підриву єдності молдавського суспільства, розпалювання розколів та поширення проросійської ідеології. Цей політично заангажований релігійний конфлікт не лише загрожує церковній спільноті, а й ставить під сумнів саму ідею національної ідентичності Молдови, розмиваючи її між двома ворожими проектами. І поки духовні лідери не стануть захисниками не політичних амбіцій, а справжньої віри й єдності, конфлікт лише загострюватиметься.

Отже, перед нами свого роду театральна постановка — священики в ролі «агентів гібридної війни», а церква — як сцена, на якій переплітаються політичні, державні й духовні інтереси. Поки одні вимагають покарання, інші — запевняють, що це лише «особисті позиції», і вся країна спостерігає, чим усе завершиться.

Детально розглянемо основних анти-героїв цієї вистави.

Єпископ Сорокський Іоанн (у миру Мошнегуцу) — це саме той тип ієрарха, який, здається, мріє не про Царство Небесне, а радше про збереження молдавської церковної автономії… в обіймах РПЦ МП імені Сталіна. Офіційно, вголос і з притиском, він заявив: Молдова не приєднується до Румунського патріархату. А тих священників, що наважуються перейти до Бессарабської митрополії, слід — увага! — карати. Не наставляти, не переконувати, не благословляти — карати.

У своїй публічній риториці владика Іоанн обережний, мов фашист на допиті. Прямих проросійських заяв не робить — але й румунських прапорів не розвішує. Стримана, виважена постава. Молитви за мир? Є. Засудження війни? Формально — присутнє. А от далі починається цікаве: «Православна Церква в Молдові — це частина РПЦ». Тобто, молимося за мир, але залишаємося під юрисдикцією товариша Гундяєва, який предстоятель благословляє танки. Уникнення політичних висловів у цьому випадку не є проявом християнської стриманості, а радше вправним маневруванням у лабіринтах впливів. Бо ж іти відкрито проти Румунського Патріархату — це не політика, це, мабуть, просто «пастирська ревність».

Символічним є те, що кафедра владики — Сороки. Місто, яке, як відомо, неформально вважають «ромською столицею» Молдови. І здається, єпископ узяв у місцевих мешканців кілька життєвих уроків: як лавірувати між владою, як говорити так, щоб не сказати нічого, і як не втратити жодної копійки церковного «гранту» — навіть якщо той іде з північного сходу.

Єпископ Іоанн — це не агресивний прапороносець «русского міра», але й не мовчазний нейтрал. Це, швидше, чемний адміністратор системи, який добре знає, з якого боку хліб намащений та якою ложкою краще чорний кав’яр зачерпувати. Його відданість московському церковному підпорядкуванню — тиха, але вперта. І тому небезпечна: бо не кричить, а діє.

Про єпископа Унгенського та Ніспоренського Петру (у миру Мустяце) не так вже й багато відомо. Але, як то кажуть, мовчання — теж форма промови. Особливо коли мовчить той, кого згадують у списках церковних «гібридників», складених Бессарабською митрополією. Офіційних виступів владики Петру немає. Камер, гучних заяв, телевізійних ефірів — теж. Але ім’я його виринає в контексті спроб силового утримання храмів, які бажали перейти під юрисдикцію Румунського патріархату. Можна сказати, це такий собі «церковний спецназ» – без форми, але з завданням.

Примітно, що навіть РПЦ МП імені Сталіна, яка зазвичай тримає своїх — як то кажуть — під омофором, несподівано призупинила його повноваження. Причини офіційно не названі, але ситуація виглядає так, ніби навіть у Москві вирішили трохи «підчистити ряди», щоб надто вже палкі виконавці не зіпсували загальну картинку.Попри публічну відсутність позиції, єпископ Петру фігурує у документах Бессарабської митрополії як один з діячів, причетних до так званої «гібридної війни». Ймовірно, саме той випадок, коли за відсутності риторики говорять дії — й говорять промовисто.

Себе владика Петру позиціонує, схоже, як мовчазного вартового канонічної чистоти. Але в реальності його стиль радше нагадує підпільного оператора церковного фронту: без гучних заяв, але з відчутною прихильністю до московської осі.

Перед нами не герой прямих ефірів, а діяч кулуарного тиску. У його виконанні канонічна дисципліна легко перетворюється на церковне блокування, а пастирська опіка — на утримання храму за будь-яку ціну. Навіть якщо той храм уже давно хоче вийти з-під московського покрову й увійти в європейський світ.

У підсумку: Петру — єпископ з профілем сірого кардинала. Без зайвих слів, але з чітким позиціонуванням. Діє в тіні, але в інтересах Москви. Тож не варто недооцінювати тишу — іноді вона гучніша за гасла.

Єпископ Бельцький та Фалештський Маркелл (у миру Міхеєску) давно вже перестав бути пастирем і перетворився на церковного пропагандиста. У його лексиконі — не Євангеліє, а лексика політичного підручника з геополітичних страхів: Бессарабська митрополія — це «проєкт НАТО», Румунія — спонсор антихристів, а кожен храм, що переходить у підпорядкування Румунського патріархату, — це майже нічне пограбування. Такий собі церковний Соловйов, тільки в рясі.

Маркелл голосно виступає проти всього, що пахне Заходом: закони про рівність? — це ж «сатанізм». Релігійна свобода? — тільки не для парафій, які хочуть залишити МПЦ. Усе, що не йде з Москви, для нього — єресь. Коли ж владика зібрався привезти Благодатний вогонь з Єрусалима, його… не випустили. Навіть митна служба, мабуть, вирішила, що Благодатний вогонь краще пройде через фільтр, ніж пропагандистські заяви владики.

Отже, у центрі молдовських церковних подій три постаті, три єпископи, три обличчя однієї імперської системи: Бельцький Маркелл, Сорокський Іоанн, Унгенський Петру. Різні манери, різна міміка, але сценарій — один. Написаний не в Кишиневі і не в Єрусалимі. Написаний на московській друкарській машинці, ще в ті часи, коли «канонічність» означала «підпорядкованість», а «традиція» — мовчання в обмін на лояльність.

Один — галасливий істерик, що бачить у румунах НАТОвський десант у рясах. Другий — майстер тиші, що з лагідною міною вказує вірянам дорогу до Москви, запевняючи, що просто «дотримується традиції». Третій — мовчазна тінь, яка не говорить, але діє, утримуючи парафії так, наче в нього в руках не хрест, а інструмент блокади. Це не три різні єпископи — це одна церковна функція, просто розведена на три різні ролі.

І коли хтось із них говорить про «канонічну територію» — це лише евфемізм для геополітичного контролю. Коли вони мовчать про агресію — це не поміркованість, а змова мовчання. І коли один із них раптом видає благочестиве: «Ми самостійні!» — у цей момент у рясі починає вібрувати «телеграмчик» з московського централізованого командування. УПЦ в Україні це вже проходила.

Цей театр: «Ми вже не МП! Ми незалежні! Ми з народом!» — знайомий, як старий фарс. Повія в білому, що вдає цноту, запевняє: «Ми давно не говоримо з Москвою!». І тільки канонічна пуповина, що ніяк не відпаде, м’яко натякає: насправді все ще говоримо. І навіть дуже уважно слухаємо.

Тож не дивуймося, що московський вплив у Молдові тримається не на прямій агресії, а на тріаді тих, хто вкладає імперське підкорення в проповідь про «духовну єдність», «традиційні цінності»та «канонічну дисципліни». Риба, як відомо, гниє з голови — але в цьому випадку вона ще й фарбується щонеділі, щоб виглядати святішою за Папу Римського.

Серед усіх «достойників», що активно розбудовують церковну автономію за лекалами московської зовнішньої політики, особливе місце посідає священник Юліан Раце. Цей батюшка не з тих, хто мовчить у куточку — він радше мріє про власну телестудію. Протоієрей — це той рідкісний випадок, коли церковне слово перетворюється на політичну трибуну, щоправда, не надто вишукану. У своїх численних заявах він розгортає знайому до болю пісню: «Ми не підпорядковуємося нікому!». Тобто формально — повна свобода. Фактично — вся риторика віддзеркалює методичку з Луб’янки: мовляв, молдовська церква сама по собі, хоча молитви все ще летять у бік Москви, і не просто так, а з особливою теплотою до Кирила Гундяєва.

Щоправда, про теплоту — це вже інше питання. Бо отець Юліан, слідом за політиками з дуже гнучкою мораллю, молиться за Патріарха… через його “великі гріхи”. Мовляв, не засуджує, але й не підтримує. Просто молиться. Таке собі духовне миття рук у стилі Понтія Пилата: і від Москви не відступимо, і ніби вже не з нею. Із тих, хто одночасно тримає і кадило, і запасний прапор — на випадок зміни політичного курсу.

Не забуває отець Раце і про свободу слова. Із гнівом дорікає журналістам: чому, мовляв, б’ють по опонентах Майї Санду, а про священиків, які її підтримують, мовчать? Тут слід уточнити: його обурює не те, що церква вляпується в політику, а що не всі вляпуються однаково. Дивна логіка: або всім дозволити агітувати, або ні. Але свобода, на думку батюшки, — це коли його табір не чіпають, а інші — хай відповідають.

А ще була історія з листом митрополита Володимира до Кирила. Отець Раце обурився, що цей лист потрапив у публічний простір. Бо, як видно, істина, прозорість і відповідальність — то добре, але тільки до того моменту, поки не стосується Московського престолу. Далі — «не на часі», «внутрішня справа», «не розхитуйте канонічний човен».

У підсумку маємо священника, який охоче коментує політику, декларує незалежність, молиться за грішника-Патріарха, дорікає пресі, обурюється витоками — і все це під прапором «духовної свободи», яка, як виявляється, напрочуд точно збігається з московською лінією.

А зараз ми вже завершуємо нашу розповідь про цей високопреподобний «квартет» — тобто четвірку, яку назвати духовенством язик не повертається, бо до Христа вони мають не більше спільного, ніж вовк до пастиря. Четверо чоловіків у рясах, які вирішили служити не Богові, а імперському сатані, під співи патріотичних псалмів про «русскій мір», просякнуті геополітичним кадилом і благословеннями з Луб’янки.

Чи слід дивуватись, що Бессарабська митрополія цілком справедливо звернулась із закликом позбавити цих осіб румунського громадянства? Зовсім ні. Бо паспорт — це не тільки документ, а й певна моральна угода з нацією. І якщо ви працюєте не на Румунію, а на її ворогів — будьте ласкаві, здайте документи і рушайте туди, де вам буде тепло й затишно — до Мордору. Там, де кожен, хто зрадив свою землю, знайде, як йому здавалося, нових «господарів».

Але тут є нюанс. На Росії, де правлять ті, кому совість — це лише застарілий церковнослов’янський термін, вас, «добродії», не чекає ніхто. Вас там приймуть, як відпрацьовані прокладки — вибачте за прямоту, але так, — які виконали свою функцію і тепер можуть бути зневажливо викинуті у смітник історії. І там, на тлі димів від спалених храмів та мертвих ідеологій, ви сядете на камінь, що пахне вогкістю та вічною зимою, і будете плакати. Не над гріхами — бо розкаятись ви не здатні, — а над втраченими преференціями, тепленькими місцями, подарунками «від братів». Але повернення не буде.

Молдавська земля — та, що ще вчора була для вас і домом, і кафедрою, — більше не прийме вас. Ви зрадили. І тому пекло, яке ви хотіли влаштувати іншим, тепер поселиться у вас самих. Наодинці. Без служби. Без пастви. Без майбутнього.І це — справедливо.

Антоніу Мушат, для Newssky