Червона фіра: неприємна правда про реформи, уряд та дострокові вибори

Часи, в які суспільство являє собою суцільний оголений нерв — висувають особливі вимоги до оглядачів, коментаторів, аналітиків та публіцистів.

Адже вони мусять пройти між Сцилою деструктивного алармізму та Харибдою необгрунтованого оптимізму, одночасно зберігаючи здоровий глузд. Цей здоровий глузд вимагає від мене сьогодні непопулярно розповісти про гірку реальність, в якій всі ми тепер змушені існувати.

Загалом поділяю думку депутата Олега Березюка, який, здається, взяв на себе важку, але почесну місію проголошувати неприємні ‘короткі’ істини — а саме, що нинішній уряд, щопринаймні в теперішній конфігураціі, себе вичерпав.

На відміну від ангажованих або емоційно поверхневих критиків, я не вдаватимусь до ‘геть’-термінологіі. Це просто не той випадок. Адже медовий місяць і так невиправдано затягнувся, а обмеження діяльності діючого уряду цілком очевидні.

Він досяг окремих (і, так — справді важких, особливо враховуючи спротив середовища) успіхів — це створення патрульноі поліціі, бюджетна реформа самоврядування, ліквідація залежності від російського газопостачання, зменшення бюджетного дефіциту, часткова модернізація системи державних закупівель, впровадження нового, більш європейського закону про вищу освіту, і,  за великим рахунком бездоганне проведення всієі серії виборів.

Можна спекулятивно додати — ‘створення  інституційних засад’ для діяльності нових правоохоронних органів, але і дотепер вони штатно не діють, чи не так?

Насамкінець — виконання основних вимог, передбачених Планом із лібералізаціі візового режиму між Украіною та ЄС, що зафіксовано відповідним звітом-оцінкою Європейськоі Комісіі та нещодавною резолюцією Європейського парламенту. Втім, не секрет, що головним чинником останнього прориву був дипломатичний та громадський тиск, а певні перешкоди відомого характеру на шляху здійснення громадянами Украіни права на безвізове (90 днів раз на 6 місяців) пересування територією ЄС залишаються дотепер.

На мій погляд, усвідомівши вищесказане, діючий уряд ще має можливість (незалежно від інших факторів) залишити по собі переважно позитивну пам’ять. Якщо всі зацікавлені сторони утримаються від непотрібних, але характерних для украінськоі політичноі культури (не хорошої, і не поганої, а існуючої) ексцесів.

Попри сказане вище, за два роки (без одного місяця) функціонування в хай дещо відмінних конфігураціях, діючий уряд — тут я мушу висловлюватись категорично — не запровадив жодних реформ, спрямованих на вивільнення (‘лібералізацію’) економічноі діяльності, залучення та заохочення внутрішніх та зовнішніх приватних інвестицій, тощо.

Тут я не кажу нічого такого, що не відображається у рейтингах міжнародних неурядових організацій, що не мають зацікавленості якось очорнювати Украіну (гадаю, з певних причин, навіть навпаки). Кілька сходинок наверх — це радше питання методологіі, і не більше. За всіх справедливих у фаховій дискусіі претензій до Doing Business — проведення справжніх реформ з дерегуляціі та поліпшення інвестиційного клімату пересуває країну вверх одразу на кілька десятків позицій (так було навіть у Білорусі на початку 2010-х)! Те саме — а це споріднені питання — стосується і боротьби із корупцією. Вибачте, але впасти нижче Росіі (!?) у рейтингу ТІ щодо сприйняття корупціі — це жирна крапка після тривалого обговорення щодо цього питання.

І перше, і друге, втім — грає роль маркерів для значно глибшоі проблеми, що притаманна цьому урядові (справа, звісно, не тільки в ньому, але про це трохи згодом).

А саме — політичний курс, який він впроваджує виглядає перпендикулярним до того суспільного прошарку, який посадив цей уряд у його крісла.

А себто до середняка — креативного класу, ‘білого’, тіньового,  міського, сільського, молодого, зрілого середняка, новоі заробітчанськоі діаспори, тощо.

Неважко побачити, що так звані олігархи (ту ‘деолігархізацію’ навіть пані Гонтарєва не може з першого разу вимовити) непогано почувають себе як за минулого, так і за нинішнього правління. Але мова, взагалі-то не про них, вони — тема іншоі складноі розмови, ‘спеціальних інтересів’, від впливу яких цей уряд так і не зміг позбавитись, ‘чомусь’ призначивши на роль головного зла Коломойського.

Без банківськоі системи якого, слід бути відвертими, організувати постійне безперешкодне загальнонаціональне фінансування потреб Революціі було би неможливо, і без чиіх рішучих дій з налагодження національноі оборони — сьогодні в Києві сидів би губернатором якийсь Гризлов, а слимаки та демагоги ридали би в кацавєйки один одному десь у Майамі. Це жорстока правда, і всі про неі знають.

Втім, сказано вище — і досить…але мабуть все-таки продовжує щиро бісити інфантилізм тих наших новітніх політичних лідерів, які вважають що рівень життя у Західній Європі такий високий через тамтешню коректність та толерантність, а не тому що саму можливість європейців насолоджуватись кожним днем уже 70 років охороняють ВМФ та ВПС США.

Якщо ж залишити у спокоі деолігархізацію, або боротьбу ‘нанайських хлопчиків’…Тоді так само важко зрозуміти, чому уряд — забувши про те, повторюся — що привів його до влади різнобарвний енергійний середній прошарок, який не тільки давно створив робочі місця для себе та нерідко для родичів та друзів, але й здатен за державного сприяння (невтручання) за лічені місяці створити робочі місця для тисяч і тисяч — чому цей уряд проводить політику на користь люмпена?!

Хіба хтось не стикнувся іще із тим, що перевищення пенсією якогось дикого нормативу на жалюгідні 100 грн — уже автоматично викидає людину за межі ‘субсидій’?

Причому навіть свою, мабуть таки несвідому пролюмпенівську політику уряд впроваджує якось, пробачте ‘трохи по-дебільному’: пообрубано копієчні виплати на дітей, якийсь бедлам ушкварено із шкільним харчуванням…Боже, ну немає у вас грошей на школи, то віддайте іх в управління батьківським громадам, нашкребемо, це вже давно так у репльному житті, візьміть на себе лише пристойну заробітню платню вчителів…Але от ні, якийсь невбивчий, малоросійський бюрократичний інстинкт примушує  урядовців садистично знущатись над суспільством.

Проте, це particularites.

Виникає враження, що уряд (інші гілки влади, частина законодавців) не розуміють, або не бажають розуміти — цю Революцію зробив не люмпен!

Люди вийшли на вулиці не заради отримання субсидій та дотацій (їх цілком вистачало за Януковича), а за свободу та гідність, за можливість себе поважати, вільно обирати поле діяльності, генерувати результат для всіх разом без знавіснілого терору бюрократів та іхніх псевдобізнесів, і так далі.

Унікальний випадок — народ об’єднують ліберальні цінності, більш того, навколо них гуртується оновлене суспільство-нація. Натомість це суспільство стикається із знайомою чиновницькою демагогією, автоматичним оподаткуванням пенсій (?!), перекиданням безвідповідальності, лицемірними порадами звертатись до суду, який років через десять надасть відповідь на ваше питання, фронтальним зростанням прямого та непрямого податкового навантаження.

У плані модернізаціі ми тепер — ога — можемо завозити електромобілі без мита! Чи не скидається це на знущання над людьми, чиі заробітки скоротилися щонайменш утричі лише за рахунок девальваціі?

Саме в цьому місці, зачіпаючи нарешті вище анонсоване питання про те, що несправедливо робити лише уряд (та й він неоднорідний) відповідальним за ситуацію, що склалася, зазначу риторичне — хто ж оце несе на собі більший тягар війни: ті хто щодня працює та заробляє, чи ті хто шкребе пузо на дивані та пише ‘нуль’ у деклараціях? Добре, це — риторичне…

Як правило, влада (тобто — щось значно ширше за уряд) постійно нагадує — у нас війна, російский агресор завдав величезноі шкоди там і там. Справді, це так — відтято Крим, зруйновано Донбас (де проти Украіни якраз і воює, під російськими командирами криміналізований люмпен), більше мільйона біженців…

Але, по-перше, не слід про це переповідати організованій націі, яка створила і забезпечила своє військо, поки товстодупі совкові генерали ховалися та стучали до ФСБ, добре?

По-друге, вже біля року триває позиційна війна, в якій за спинами війська вирує брудний гешефт — із тим самим вугіллям. Якби не організована нація, так би і йшов струм за рублі (!) до окупантів у Криму. Не слід сподіватись на коротку пам’ять націі — терабайтів вистачає.

І по-третє, а який стосунок теперішня війна має до 23 місяців для здійснення засадничих, інституційних перетворень та покарання державних зрадників, більшість яких особливо ніде і не ховалась, а якби і ховалась, то чому добровольці по світу мають виконувати роботу СБУ із іі-то рядком у державному бюджеті?

Майже остання ‘лінія фортифікацій’ — у нас погані закони, поганий парламент, поганий президент.

Останнє — найпростіше: згідно діючоі Конституціі, президент є головою держави, у цьому статусі він чи вона має певні повноваження, але ажніяк не є головою виконавчоі влади.

Вищим колективним органом виконавчоі влади є Кабмін, на чолі якого стоїть голова уряду, а уряд спирається на коаліцію парламентських фракцій, які разом включають більшість депутатів ВР (226 або більше), і які призначають або звільняють уряд. Такими є правила організаціі виконавчоі влади в нашій державі — виконавчоі влади, відповідальноі перед народними обранцями (і не всіма, а вказаною більшістю).

Є деякі нюанси, але зараз вони ролі не грають.

У мене можуть бути ті чи інші претензії до президента Порошенка, але він за законом не є головним відповідальним за економічну чи будь-яку іншу внутрішню політику України.

А от фракція політичноі партії ‘Блок Петра Порошенка’, яка є чільним і найбільшим за кількістю місць в парламенті членом урядовоі коаліції — безумовно, несе найбільшу відповідальність за діяльність уряду, в якому до того ж контролює найбільше міністерських та інших посад.

На мою думку, і я її раніше теж висловлював —  до цієї фракціі входять як гідні люди, так і осоружні ділки, яким місце як мінімум в ‘Оппоблоці’.

Все, що треба знати про політику БПП особисто мені розповів нещодавній вихід з цієі фракціі Віктора Чумака, чесноі та достойноі людини, яка в 2012 році попри шалений тиск з боку режиму перемогла на киівському окрузі проти Олеся Довгого. А таких історій як-от про особливості формування НАЗК аж задуже багато — чи не єдиний публічно чесний конкурс, мабуть, був до патрульноі поліціі…

Проблема, втім ширша за фракцію БПП, і навіть за діючий парламент (з тієї точки зору, що все могло би бути гірше).

Це і закон — фактично Портнова — за яким обирався цей парламент, і нинішня змішана система,  і кадрова неперебірливість тієї ж умовно президентської партії (я оцінюю за кількістю реальних майданівців, які пройшли до ВР за списками тієї чи іншої партії або від неї по округах).

Тому що все це є коріннячком такого ганебного явища, як боягузтво, яке призводить до того, що ГПУ продовжує залишатися монстром і заводить справи на революціонерів, а не на державних зрадників та корупціонерів.

Боягузтво, яке не дозволяє розігнати наскрізно продажну і навіть ‘соціально’ ворожу судову систему.

Політичне боягузтво, яке не дозволяє швидко рухатись вперед.

Боягузтво, яке призводить до політичноі безвідповідальності — дефіцит бюджету фінансується з девальваціі гривні, вже в ці дні ми всі разом зубожіли ще на 10%, і Путін тут, як не дивно, ні до чого…

Чи випливає з вищесказаного, що я підтримую зміну нинішнього уряду?

Я підтримуватиму зміну уряду, якщо до відповідних законів (а якщо треба, і до Конституціі) будуть внесені зміни, які підсилюватимуть взаємну відповідальність: провал голосування за урядовий законопроект у ВР автоматично означатиме відставку уряду та розпуск коаліції, яка його створила. Інакше сама по собі відставка діючого уряду нічого не змінить — зрадницький бардак триватиме, навіть якщо уряд очолить Карл Більдт.

Чи випливає з вищесказаного, що я схвалюю дострокові вибори парламенту?

Я не бачу трагедіі у самих по собі частих перевиборах, адже така перспектива змушує політиків поводитись більш відповідально.

Тому, нові вибори, скажімо, восени (у перші півроку прогнозується посилення тиску та підступів з боку російського агресора) можна було би і провести, але за таких двох умов:

а) ліквідаціі, зокрема ‘Оппоблоку’ як ОЗУ та заборони балотуватися всім тим, хто у минулому скликанні входив до фракціі ПР або КПУ, адже успіхів люстраціі і так не бачити і

б) зміни виборчоі системи на або виключно пропорційну, або виключно мажоритарну (але із забороною ‘мурзілок’-самовисуванців), а додатково — із сказаним щодо взаємноі відповідальності уряду та коаліціі, яка його створює.

Інакше, сестри та браття, за всього нашого щирого бажання та допомоги Заходу — далі ми на цій червоній фірі нікуди не поідемо. Продовжимо копирсатися у бюрократично-правовому багні, в якому зараз ізнов загрузає наша мрія про свободу.

Максим Михайленко