Чернігівський обласний анабазис: Парафíївка та Іржáвець

05.12.2020 0 Редакция Steelgrey
| Newssky.com.ua

Реєстр Війська Запорозького 1649 року: титульний аркуш.

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Чернігівський обласний анабазис: Парафíївка та Іржáвець

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 18)

 …Тепер, продовжуючи мандри територією Ічнянської сотні Прилуцького полку, зазирнемо в розташоване за кілометр-два на північ від КАЧАНІВКИ (https://newssky.com.ua/43080-2/) селище міського типу (цей статус отримано в 1960 році) Парафíївка. Утім, ненадовго…

 

| Newssky.com.ua

Так виглядали будівлі Парафіївського цукрового заводу на момент припинення діяльності. Фото — Mykola Swarnyk (10 вересня 2011 року).

Адже це в період із 1846 по 1917 рік, коли уславленим Парафіївським цукровим заводом володіли власники Качанівки — спочатку Тарновські, згодом Павло Харитоненко та його дочка Олена, — підприємство було справжнім лідером-флагманом галузі! У 1918 році завод націоналізували, і після того він жодного разу не оновлювався. А з 2011 року підприємство взагалі припинило діяльність, і сьогодні… «Станом на початок 2020 р. будівлі Парафіївського цукрового заводу майже повністю демонтовані — залишилася лише фасадна стіна з боку ставу. Сумно, але подивитися, яким він був, можна тепер лише на фото» [Парафіївський цукровий завод (2020)].

 

| Newssky.com.ua

Тарас Шевченко (1840—1841). Автопортрет.

 

Проїхавши від Парафіївки п’ять кілометрів на схід автотрасою Ічня—Дмитрівка, потрапляємо до села ІРЖÁВЕЦЬ. Поблизу нього знайдені залишки ранньослов’янського поселення черняхівської археологічної культури (ІІ—VI ст.). В.В.Кузик повідомляє: «Найдавніша писемна згадка про Іржавець як уже обжите село належить до XVII ст. і пов’язана з іменем Івана Стороженка, який 1690 року разом із дружиною Марією Богданівною — донькою гетьмана Богдана Хмельницького — оселився там, започаткувавши династію сотників та полковників Стороженків» [Кузик (2014): с. 11]. В.М.Заруба уточнює [Заруба (2007): с. 91, 146—147], що ічнянським сотником Іван Стороженко був у 1676—1687 роках, після чого протягом 1687—1693 років обіймав посаду прилуцького полковника (про це вже йшлося в розділі 7 моєї книжки, у фрагменті, присвяченому Лисогорам. — Ю.Ч.), а село Ржавець (цей варіант назви, поряд із варіантом «Іржавець», вживався принаймні до кінця ХІХ століття. — Ю.Ч.) за Гетьманщини входило до складу Ічнянської сотні Прилуцького полку.

 

| Newssky.com.ua

Тарас Шевченко (1847, не раніше 23 червня). Автопортрет у москалях.

За даними ж статті в томі «Історії міст і сіл Української РСР», присвяченому Чернігівській області (1972), перша письмова згадка про Іржавець датується лише 1724 роком… Далі в цій статті сповіщалося: «1843 року проїздом у селі зупинявся Т.Г.Шевченко. Він написав вірш “Іржавець”» [Іржавець (2015)]. Насправді Великий Кобзар відвідував Іржавець двічі — у 1843 (причому НЕ «проїздом», а, як кажуть, спеціально!) і 1859 роках — і, так би мовити, присвятив цьому селу поему «Іржавець», написану вже в Оренбурзькому засланні — у другій половині 1847 року в Орській фортеці.

Мистецтвознавця, провідна дослідниця, зокрема, Іржавецької тематики В.В.Кузик зазначає: «Поема “Іржавець” Т. Шевченка посідає осібне місце в доробку Кобзаря. По-перше, її написання відстоїть від почутої інформації — основи змісту — на чотири з половиною роки: кінець травня 1843 — осінь 1847 року; по-друге, цю поему було надруковано вперше в Лейпцизькому виданні, згодом — у п’ятитомнику 1984 року в Києві, бо як царська, так і радянська цензури “не рекомендували” публікацію; по-третє — жоден з акторів-читців, окрім незабутнього Павла Громовенка, і донині не наважується взяти поему до свого репертуару — аж занадто гостро звучить тема поневолення України. Принагідно відзначити, що цю поему “обходять” своєю увагою митці з інших царин — музики, живопису, кінематографу, які загалом уважні до творів поета й широко використовують майже кожен рядок, писаний рукою генія» [Кузик (2014): с. 7].

 

| Newssky.com.ua

Тарас Шевченко (1848). Пожежа в степу.

Нагадаю знаменитий початок Шевченкової поеми, де йдеться про наслідки поразки Антимосковського повстання 1708—1709 років і Полтавської катастрофи:

 

   Наробили колись шведи

   Великої слави,

   Утікали з Мазепою

   В Бендери з Полтави.

   А за ними й Гордієнко…

   Нарадила мати,

   Як пшениченьку пожати,

   Полтаву достати.

   Ой пожали б, якби були

   Одностайне стали

   Та з фастовським полковником

   Гетьмана єднали.

 

У цьому контексті варто слідом за В.Є.Панченком наголосити на такому: «Тарас Шевченко, який у своїх історичних візіях часто спирався на свідчення “Історії Русів”, в оцінці Мазепи й (“фастовського” чи, точніше, фастівського полковника. — Ю.Ч.) Палія цілком відійшов від цього джерела» [Панченко (2007)]. Нагадаю, що автор «Історії Русів» гетьмана Мазепу осуджує, пояснюючи його відхід від Петра І і союз із Карлом ХІІ наступним чином: «Мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба за особисту образу свою». При цьому невідомий автор посилається на «переказ народний, узятий од наближених до Мазепи осіб», і на свідчення великого Вольтера; зазначу, що принаймні другі породжують сумніви стосовно суто «особистого» характеру Мазепиної образи. Продовжу цитувати: «Пан Вольтер, розповідаючи про той випадок у своїй Шведській Історії, свідчить так: “Государ, мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе в Малоросії регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є Малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то Государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити його Гетьманства”. Обидві тії повісті, склавши докупи, все виводять те саме, що Мазепа мав шкідливий задум, спонуканий власною його злобою і помстою…» [Перлини духовності (2003): с. 392]. Про полковника ж Палія автор «Історії Русів» відгукується вельми прихильно.

 

| Newssky.com.ua

Семен Палій. Портрет ХІХ століття.

А ось Великий Кобзар у цьому історичному спорі — повністю на боці гетьмана Мазепи. Це наочно демонструє інша його поема — «Чернець», так само, як й «Іржавець», написана в другій половині 1847 року в Орській фортеці та присвячена урокам життя Семена Палія, яке добігає кінця. В.Є.Панченко наступним чином завершує її аналіз: «Чи можуть бути сумніви, що Шевченко гірко докоряє Палієві і навіть виголошує йому присуд від імені майбутнього? {…} “Серцеві не потурай”, — радить автор ченцеві (себто Семену Палію. — Ю.Ч.), тим самим нагадуючи, що коригувати серце мав би розум. Бінарна опозиція “Палій — Мазепа”, отже, конкретизується цим протиставленням серця й розуму. А завершується поема каяттям ченця, якому нелегко відшукати відповідь на власне ж запитання: “Для чого я на світ родився, // Свою Україну любив?” Все, що залишилось Шевченковому Палієві, — спокутування провин через розмову з Всевишнім і молитва за Україну» [Панченко (2007)]. До речі, на мою думку, символічно, що народився Семен Палій (це прізвисько, отримане під час перебування з кінця 70-х років XVII століття на Чортомлицькій Січі, а прізвище його було Гурко) на Чернігово-Сіверщині — у Борзні, під час Національної революції спочатку був козаком Ніжинського полку [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 41]. Адже сіверська державно-козацька та церковна еліта надто… некритично йшла назустріч побажанням Московщини. А тá їй і всій Українській козацькій державі та Запорожжю незмінно й щедро «віддячувала». У 1708—1709 роках — гранично «щедро».

 

| Newssky.com.ua

Тарас Шевченко (1850). Розп’яття. Ескіз.

 

У цій частині — що стосувалося масштабів і гостроти тодішньої української трагедії — оцінки автора (авторів?) «Історії Русів» і Великого Кобзаря співпадали. Відповідну цитату з першої я навів у розділі 7. А тепер звернемося знову до Шевченкова «Іржавця», до фрагменту, де поет відповідає тим, хто каже, що «все то те лихо» від Бога:

 

Чи вже ж Йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

 

   Розказали кобзарі нам

   Про войни і чвари,

   Про тяжкеє лихоліття…

   Про лютії кари,

   Що ляхи нам завдавали —

   Про все розказали.

   Що ж діялось по Шведчині!

   То й вони злякались!

   Оніміли з переляку,

   Сліпі небораки.

   Отак її воєводи,

   Петрові собаки,

   Рвали, гризли…

 

Якщо виокремлювати сюжет поеми «Іржавець» у власному, строгому смислі, то на її початку йдеться про події, котрі розгортаються після знищення московськими карателями Запорозької (Чортомлицької) Січі у травні 1709 року, ще до Полтавської битви. Шевченко розповідає про те, що:

 

Як мандрували день і ніч,

Як покидали запорожці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з собою Матер Божу,

А більш нічого не взяли,

І в Крим до хана понесли

На нове горе-Запорожжя.

 

А там, на Олешківській Січі, сталося диво:

 

   Мордувались сіромахи,

   Плакали, і з ними

   Заплакала Матер Божа

   Сльозами святими.

 

Минуло кілька років вигнання, і частині запорожців пощастило вирватися додому, в Україну. Ось як закінчується поема:

 

   Вернулися запорожці,

   Принесли з собою

   В Гетьманщину той чудовний

   Образ пресвятої.

   Поставили в Іржавиці

   В мурованім храмі.

   Отам вона й досі плаче

   Та за козаками.

 

Ічнянськими сотниками з кінця XVII протягом першої половини XVIII століття один за одним були іржавецькі землевласники, представники роду Стороженків — син прилуцького полковника Івана, про якого згадувалося вище, Андрій (1700—1715), його син Григорій (1715—1741) і син Григорія, як і дід, Андрій (1741—1752) [Заруба (2007): с. 146]. Саме за сотникування Григорія Стороженка 1716 року до села була принесена запорожцями, що повернулися з Олешківської Січі, Чудотворна ікона Іржавецької Божої Матері [Радзиевский (1864): с. 270—284]. Її зображення на світлині 1920 року можна побачити в піонерній статті В.В.Кузик [Кузик (2014): с. 12].

А «мурований храм», у якому ікону поставили, — Свято-Троїцька церква (1716—1723), — був споруджений в Іржавці зусиллями того-таки Григорія Стороженка та його брата Івана [Кузик (2019): с. 131], іваницького сотника (1721—1727) Прилуцького полку [Заруба (2007): с. 144—145]. Про славного сина України Григорія Стороженка варто додати, що він був учасником будівництва Київської фортеці (того самого 1716 року!), Низового Царицинського (1717) та Перського (1722) походів, неодноразовим виконавцем дипломатичних доручень, членом Комісії з перекладу та зведення «правних книг» (1735—1737) і саме від нього бере початок старша, вельми потужна, гілка роду Стороженків. Ця, як і молодша гілка роду, що бере початок від іваницького сотника Івана Стороженка [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 861—862], і надалі робили значний внесок у розбудову Іржавецького храму. Знову процитую В.В.Кузик: «1794 р. доброчинними зусиллями маршала (очільника дворянства) Чернігівського Михайла Стороженка (представника молодшої гілки роду. — Ю.Ч.) було зведено красиву триярусну дзвіницю та встановлено 8 дзвонів. Найбільший мав вагу майже 3 тонни (2806 кг). {…} Той же М. Стороженко зробив оздоблений кіот для чудотворного образу, подарував храму коштовну святодарницю з визолоченого срібла» [Кузик (2019): с. 131].

 

| Newssky.com.ua

Андрій Стороженко (1791—1858).

 

Наприкінці травня 1843 року до Іржавця, до храму Святої Трійці завітав Тарас Шевченко. Поділяю впевненість В.В.Кузик: у цій поїздці супутником поета був Андрій Стороженко — той самий, що, зокрема, зберіг для історії знаменитий Зборівський реєстр 1649 року, вперше повністю опублікований лише в незалежній Україні [Кузик (2014): с. 9—10; Реєстр Війська Запорозького 1649 року (1995)]. О.І.Путро та В.В.Томазов нагадують [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 862], що цей представник старшої гілки роду Стороженків зробив блискучу кар’єру в імперії як учасник російсько-турецької війни 1806—1812 років, «Вітчизняної» війни 1812 року та закордонного походу російської армії 1813—1814 років, з 1833 року — генерал-майор, віце-президент (згодом — обер-поліцмейстер) Варшави, голова Слідчої комісії при наміснику Царства Польського (1833—1850), таємний радник і сенатор тощо. З іншого боку, Андрій Стороженко був знавцем і колекціонером української старовини, власником великої збірки історичних документів XVII—XVIII століть, істориком — автором 3-томника (!) «История Южной России», не опублікованого і пізніше загубленного, та історичних нарисів про Богдана Хмельницького й Івана Мазепу, письменником — 1832 року надрукував великий за обсягом твір «Мысли малороссиянина» під псевдонімом «Андрей Царинный» (у ньому піддано критиці гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки») — і поетом (він писав вірші українською та російською мовами й був автором оперети «Запорозька Січ»). Для Тараса ж Шевченка перед його майбутніми подорожами історією України часів Гетьманщини, та й подальших, іржавецький провідник-супутник виступав у ролі своєрідного Вергілія [Данте Аліг’єрі (2013); Данте Аліг’єрі (2014)]; не випадково чотирма роками пізніше Кобзар у поемі «Іржавець» скаже чи, радше, вигукне: «А Данта старого // Полупанком нашим можна здивувать». Додам, що для Шевченка важливішими попередниками у двох царинах, де найбільшою мірою втілився його творчий геній, були не Вергілій та автори стінопису міст Помпеї й Геркуланум, а саме Данте Аліг’єрі разом із Джотто ді Бондоне. Це твердження обґрунтував J таким чином [Данте Аліг’єрі (2015): с. 312]:

 

Вірші до того — банальненькі, хоч добрі,

як і малюнки аж надто були прості.

Данте до них вніс умів і сердець обрій,

Джотто до них вніс пейзажів і душ простір.

 

Втім, уже по гарячих слідах відвідання Іржавця, приблизно в другій декаді червня 1843 року, у своєму подорожньому альбомі Шевченко занотовує: «1716 року, Стороженки, а. [таман?] Г. [ригорій], сотник Іченський» [Гальченко (2013): с. 28]. Лише стосовно варіанта розшифровки «а. [таман?]» маю і я певні сумніви, адже в поезії «Гамалія», написаній восени попереднього 1842 року, Кобзареві запорожці співають [Шевченко (2002): с. 202]: «Наш отаман Гамалія, // Отаман завзятий…» (Платонові — див. розділ 7 цієї книжки — сподобалося б! — Ю.Ч.). Запис вочевидь стосується історії Чудотворної ікони Іржавецької Богоматері: вказані дата її появи в селі та ініціал, прізвище й посада представника козацької старшини, що тоді святинею опікувався. Ще одне. Не можу повністю погодитися з М.Г.Жулинським, який наступним чином оцінює справді «знаковий для увиразнення… світоглядної позиції» Кобзаря вірш «Чигрине, Чигрине», написаний 19 лютого (2 березня) 1844 року в Москві: «Це перша в українській літературі безкомпромісна оцінка трагічного приєднання України до Росії» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 620]. Але ж до того була «Розрита могила» — єдиний Шевченків вірш 1843 року українською мовою, написаний ще в Україні, у Березані [Чернецький (15.ІV.2020] на історичній Переяславщині-Полтавщині. Нагадаю його незабутній початок:

 

   Світе тихий, краю милий,

   Моя Україно!

   За що тебе сплюндровано,

   За що, мамо, гинеш?

 

А далі Рідна Ненька відповідає, звертаючись, зосібна, до свого водночас і найвеличнішого, і чи не найсуперечливішого гетьмана:

 

   «…Ой Богдане, Богданочку!

   Якби була знала,

   У колисці б задушила,

   Під серцем приспала.

   Степи мої запродані

   Жидові, німоті,

   Сини мої на чужині,

   На чужій роботі.

   Дніпро, брат мій, висихає,

   Мене покидає,

   І могили мої милі

   Москаль розриває…

   Нехай риє, розкопує,

   Не своє шукає,

   А тим часом перевертні

   Нехай підростають

   Та поможуть москалеві

   Господарювати,

   Та з матері полатану

   Сорочку знімати.

   Помагайте, недолюдки,

   Матір катувати».

 

| Newssky.com.ua

Тарас Шевченко (1842 або 1843). Автопортрет.

 

«Чигрине, Чигрине» — вірш, безперечно, величніший. Але якщо говорити саме про безкомпромісність оцінки, тут із «Розритою могилою» не потягаєшся…

Повернімося в Шевченкове століття, до Іржавця з його прекрасним храмом Святої Трійці. В.В.Кузик повідомляє: «У церкві був гарний хор, для якого виховували співаків з дітей простих селян (починаючи з 7—8 років вчили їх нотній грамоті, сольфеджуванню). А репертуар того хору налічував понад 170 творів, куди входили церковні композиції М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, менш знаних вітчизняних авторів та навіть В. А. Моцарта й Б. Галуппі» [Кузик (2014): с. 11]. Це певною мірою пояснює, чому саме в сім’ї священника Свято-Троїцької церкви Миколи Ревуцького (напевно відомо, що п’ять поколінь роду, чи не з найперших богослужінь 1723 року, були в Іржавецькому храмі священниками) та його дружини Олександри Каневської (по матері — з дому Стороженків) наприкінці Шевченкового століття народилися двоє титанів «розстріляного», але недорозстріляного українського Відродження століття двадцятого — визначний вчений-музиколог Дмитро Ревуцький (1881—1941) і видатний композитор Левко Ревуцький (1889—1977).

 

| Newssky.com.ua

Дмитро Ревуцький.

 

Храм Святої Трійці був зруйнований більшовиками-комуністами в 1932 році. Тоді ж нелюди спалили Чудотворну ікону Іржавецької Богоматері. Як виглядала прегарна Свято-Троїцька церква, можемо побачити завдяки світлинам, зробленим гімназистом Левком Ревуцьким у 1904—1905 роках [Кузик (2014): с. 18 (прим.); у цій же статті вміщено зроблені пізніше тим самим Левком Ревуцьким фотозображення: на с. 8 — панорами села Іржавець (1906), на с. 10 — дороги до Храму (1909)].

Згодом почали поступово повертатися до нашого життя довічні сестри — Віра, Надія й Любов. 15 липня 1989 року, коли світова громадськість вшановувала 100-річчя з дня народження композитора, за постановою ЮНЕСКО був відкритий Іржавецький музей-садиба Л. М. Ревуцького. У фондах музею налічується більше тисячі експонатів. Це насамперед особисті речі сім’ї Ревуцьких: музичні інструменти, оригінали і копії документів, фотографії, музичні записи, книги, меблі, подарункові речі, рукописи нот, посуд та ін. Щороку на території садиби проводиться обласний фольклорний дитячий конкурс «Сонечко» [Іржавецький музей-садиба Л. М. Ревуцького (2020)].

Після часів радянського середньовіччя селяни й доброчинці протягом трьох десятиліть збирали кошти для побудови нового цегляного храму, і нещодавно він був зведений. В.В.Кузик рік тому писала: «…новобудова нинішньої церкви веселить серце, а її бані виглядають як золочені крашанки. Незабаром встановлять і хрести. Та хочу звернути увагу на виняткової соціально-духовної ваги подію: 5 червня цього 2019 року після 88-річної перерви відбулася хресна хода навколо збудованої церкви. Віряни несли ікону Богоматері, співав хор, зійшлося багато люду з навколишніх сіл і містечок» [Кузик (2019): с. 134]. Тобто новий етап вітчизняного Відродження розгортається і в чернігово-сіверському та водночас переяславсько-полтавському — заповітно українському! — Іржавці, осяяному генієм Тараса Шевченка.

 

| Newssky.com.ua

Левко Ревуцький із дружиною Софією. Фото 1916 року.

 

А ключове слово в поемі «Іржавець», звернене Великим Кобзарем до всіх патріотичних сил України, — ЄДНІСТЬ.

 

(Далі буде.)

 

ДОДАТОК

 

Рекомендована література до частини 18

Гальченко С. Альбом малюнків Тараса Шевченка 1841—1843 рр. — К., 2013.

Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. — К., 1999. — (Україна крізь віки.)

Данте Аліг’єрі. Божественна Комедія: Пекло / Переклав Максим Стріха. — Львів, 2013.

Данте Аліг’єрі. Божественна Комедія: Чистилище / Переклав Максим Стріха. — Львів, 2014.

Данте Аліг’єрі. Божественна Комедія: Рай / Переклав Максим Стріха. — Львів, 2015.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Іржавець, Ічнянський район, Чернігівська область [Друковане видання + Електронний ресурс] // Історія міст і сіл Української РСР. — 2015. — 5 травня. — Режим доступу: http://ukrssr.com.ua/chernig/ichnyanskiy/irzhavets-ichnyanskiy.

Іржавецький музей-садиба Л. М. Ревуцького [Електронний ресурс] // Музеї Чернігівщини: Веб-портал музеїв і заповідників Чернігова та Чернігівської області. — Режим доступу 2020: http://museum.cult.gov.ua/irzhavetskyj-muzej-sadyba-l-m-revutskoho/.

Кузик В. Іржавецькі мотиви в поезії Тараса Шевченка // Студії мистецтвознавчі. — 2014. — № 3.

Кузик В.В. Феномен соціолокусу «Іржавець» // Література та культура Полісся. Вип. 97. Серія «Історичні науки». № 12. — Ніжин, 2019.

Панченко В. Випадок Мазепи: Славетний гетьман очима Гоголя й Шевченка // День. — 2007. — 3 лютого. (Републікація: eKMAIR: Electronic Kyiv-Mohyla Academy Institutional Repository. — Режим доступу: ekmair.ukma.edu.ua>Panchenko_Vypadok_Mazepy.)

Парафіївський цукровий завод // MD-UKRAINE.COM. — Каталог об’єктів. — 2020. — Режим доступу: https://md-ukraine.com/ua/object/detail/1313_parafiivskij-cukrovij-zavod.html.

Перлини духовності: Твори української світської літератури від часів Київської Русі по XVIIІ ст. — К., 2003. — Кн. 1.

Радзиевский К. Сказание о местночтимой иконе Божiей Матери села Ржавца Полтавской губернии Прилукскага уезда // Полтавские епархиальные ведомости. — 1864. — Т. 1. — Часть неофициальная.

Реєстр Війська Запорозького 1649 року [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1995. — Режим доступу: https://chtyvo.org.ua/authors/Panashenko_VV/Reiestr_Viiska_Zaporozkoho_1649_roku/.

Чернецький Ю. Коротка історія міста Березані, або Про Березанські безсмертні сотні: Поезія [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 15 квітня. — https://newssky.com.ua/korotka-istoriya-mista-berezani-abo-pro-berezanski-bezsmertni-sotni/.

Чернецький Ю. Чернігівський обласний анабазис: південно-східна частина Задесення, козацький Прилуцький полк і Качанівка (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 17) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 20 листопада. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/43080-2/.

Шевченко Т.Г. Кобзар: Повна збірка. — Харків, 2002.

 

| Newssky.com.ua

Микола Ге (1867). «Вісники Воскресіння».


Поделиться статьей (за награду):