Чернігівський обласний анабазис: Крупичполе —Івангород — Плиски — село Шевченка — Борзна — Оленівка — «Ганнина Пустинь»

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 20)

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

Чернігівський обласний анабазис: Крупичполе —Івангород — Плиски — село Шевченка — Борзна — Оленівка — «Ганнина Пустинь»

…Від ІЧНІ  поїдемо автошляхом на північ, через розташоване переважно на правому березі річки Удай село Крупичпóле (Самовидець згадує Крупич Поле [Перлини духовності (2003): с. 88]); а півстоліття тому наголос пропонувалося робити на другому складі [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 298]) до села Івангóрод (півстоліття тому наголос і в цій назві пропонувалося робити на другому складі: Івáнгород  [Там само: с. 297]), що розкинулося на обох берегах річки Остéр, але знову-таки більшою мірою на «історичному» правому. Повідомлялося, що на території Івангорода виявлено городище часів Київської Русі [Там само: с. 298]. Таким чином, ми з Вами, шановні супутники-читачі, повернулися до давньоруської волості Задесення, але тепер — до центральної її частини.

Перша письмова згадка про населений пункт Іван Город, який тоді належав Речі Посполитій, датується 1624 роком. На початку нашої Національної революції, за повідомленням В.М.Заруби [Заруба (2007): с. 144], влітку 1648 року тут виникла Івангородська сотня як військовий підрозділ Ніжинського полку. Наступного 1649 року вона входила до Борзнянського полку, у жовтні була юридично оформлена Зборівським трактатом і закріплена за Чернігівським полком, нарешті, десь між 1651—1653 роками відійшла до Ніжинського полку. У складі останнього Івангородська сотня незмінно знаходилась аж до ліквідації в 1782 році. Перший відомий на ім’я івангородський сотник — Онисій Дорошенко (1649), перший з тих, хто напевно досить тривалий час очолював цю адміністративну й військову одиницю, — Федір Малюга (1694—1697). Надалі протягом тривалого часу цю посаду обіймали Василь Дмитренко (1719—1727), Андрій Безпалий (1728—1736), Матвій Кониський (1737—1759), Іван Григоровський (1766—1779). Останнім івангородським козацьким сотником став (1779—1782) став Іван Забіла.

Що стосується економічного життя, то за Гетьманщини івангородські козаки займалися переважно сільським господарством. Господарювали гідно, як і всі вільні українці. З 1802 року Іван Город входив до Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Звернемося знову до «Історії міст і сіл Української РСР» — 26-томного енциклопедичного видання про історію українських міст, сіл, областей і районів, у стотисячному (!) авторському колективі котрого «…були представлені як науковці, так і сільські вчителі. В усіх томах витримана єдина схема відбору та розташування матеріалу, застосовані єдині критерії оцінок, не вільні, однак, від суб’єктивізму та спрощень» [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 602]. Як це виглядало? Наприклад, у статті про Івангород тому, присвяченого Чернігівській області, за весь період із 1624 по 1917 рік згадувалася одна-єдина подія (хоча про «точку відліку» теж не згадувалося): сповіщалося, що в жовтні 1884 року в цьому «…селі перебували великий російський письменник Л. М. Толстой і російський художник М. М. Ге» [Історія міст і сіл Української РСР (1972): с. 298]. Ну, зі Львом Толстим усе зрозуміло, а ось із «російськістю» видатного художника Миколи Ге варто розібратися докладніше.

У нинішньому столітті найвпливовішими, як на мене, стали три з-поміж присвячених художнику Миколі Ге публікацій українських авторів, а саме: науково-популярна стаття мистецтвознавиці О.Б.Жбанкової «Микола Ге й Україна» [Жбанкова (2001)], надрукована у вельми популярному тоді серед інтелектуалів тижневику «Дзеркало тижня»; стаття вченого-історика П.Г.Усенка «Ге (Ґе) Микола Миколайович (27(15).02.1831—13(01).06.1894)» [Усенко (2004)] з другого тому академічної 10-томної Енциклопедії історії України (ЕІУ), у якій наводився список присвяченої художнику літератури, виданої до 2000 року включно; науково-популярна стаття літературного критика, літературознавця та письменника В.Є.Панченка «Микола Ге. Великий митець наодинці з вічністю (1831—1894)» [Панченко (2006)], що побачила світ у газеті «День», яка продовжує плідно опрацьовувати, зокрема, українознавчу проблематику. До цих трьох статей сам у першу чергу тут звертаюся та шановним супутникам-читачам такий варіант рекомендую, враховуючи, що інші три представлені в списку літератури матеріали за темою лише вносять окремі нюанси, передусім до, на жаль, довічних результатів В.Є.Панченка (1954—2019), та самі один від одного відрізняються тільки нюансами.

Оскільки ця книжка — хоч і своєрідний, але путівник, а ми наразі перебуваємо в селі Івангород, наведу спочатку, щоб застерегти супутників-читачів, досить розлогий (два абзаци!) фрагмент зі статті В.Є.Панченка: «Хутір Миколи Ге надійно відгороджений від заїжджого люду класичним українським бездоріжжям. Дістатися до нього непросто — я в цьому переконався. Спершу намагався “штурмувати” хутір з Івангорода. “Ви їдьте отак проз ферму, а там далі між двома лісками”, — радив літній івангородець. Я послухався. І тільки чудом машина не засіла між тими лісками.

Був травень 2005-го; лісова дорога виблискувала калюжами. Ми з друзями якось таки пробилися до хутора. Вражені хутірським безлюддям, зайшли до крайньої хати, щоб довідатися, як потрапити до могили художника й місця, де стояв його будинок. Літня жінка махнула рукою десь на край хутора. Ми рушили в той бік, куди нам показали, й невдовзі зупинилися: асфальтівка закінчилася, ліворуч виднілася поруйнована колгоспна ферма, праворуч тяглися якісь чагарники, за якими не було видно хат. Попереду — поле й поле. Відчуття космосу. Або ж Зони, в яку пробирався Сталкер Андрія Тарковського» [Панченко (2006)].

Гадаю, після цього повідомлення шановні супутники-читачі не заперечуватимуть, якщо ми проїдемо пристойним за скромними українськими вимірами автошляхом далі на північ кілометрів одинадцять-дванадцять — до села Плиски (наголос на першому складі). Воно засноване в той період, коли більша частина Чернігово-Сіверщини входила до складу Речі Посполитої, тобто між 1618 і 1648 роками. Вельми важливим для цього села став 1868 рік, коли на його території було відкрито вантажно-пасажирську станцію Курсько-Київської (тепер Південно-Західної) залізниці «Плиски». Саме від цієї станції, добираючись до неї зі свого хутора, здійснював подорожі до Києва та в російському напрямку Микола Ге. Саме від неї діставалася хутора Ге більшість відвідувачів. Ось що написав про подібну поїздку один з учнів Миколи Ге, автор спогадів про нього Лев Ковальський, котрий якось «пізно восени, мало не в жовтні» схотів відвідати метра на його хуторі: «Я поїхав — 5 верст від станції Пліски (зараз уживанішим є варіант назви “Плиски”. — Ю.Ч.) долав страшну грязюку…» [цит. за: Жбанкова (2001)]. Ще про Плиски варто сказати, що в цьому селі з нагоди 180-річчя художника, яке, нагадаю, відзначали у 2011 році, було відкрито виставку репродукцій робіт Миколи Ге. Вагому роль у її організації відіграли співробітники Київської національної картинної галереї.

Тепер давайте, нарешті, проїдемо досить пристойною за івангородськими, та й за імперськими вимірами дорогою кілька кілометрів на південний схід, до «хутора Ге». Утім, сьогодні це село Шевченка. А хутором поселення було в 1815—1928 роках, з моменту заснування довгий час мавши назву хутір Іванівський, згодом — хутір Забілин. Цей хутір (тоді й пізніше за життя нового власника ще Іванівський) у 1875 році придбав Микола Ге, для якого тут був зведений одноповерховий будинок із майстернею, що, на жаль, не зберігся. У цьому будинку художник жив і працював з наступного 1876 року до самої смерті. Тут, на своєму хуторі, на відкритому просторі у його східній частині митець був похований. Могила Миколи Ге спочатку була невеликим горбиком, на якому стояв хрест. У 1981 році, до 150-річчя з дня народження художника, покладено надмогильну плиту, а в головах поховання встановлено погруддя Миколи Ге на бетонному постаменті [Чернігівщина: Енциклопедичний довідник (1990): с. 156—157] авторства видатного українського скульптора Михайла Грицюка (1929—1979).

А зараз час нам із Вами, шановні супутники-читачі, простежити основні етапи та віхи української одіссеї Миколи Ге. Хтось відразу спитає: чому «української»? Адже народився Микола в російському Воронежі, у поміщицькій сім’ї. {А я відразу скажу, що для мене, та й узагалі, значущішим є український, сіверський ВОРÓНІЖ — розташоване у Сумській області селище міського типу, яке 2007 року відсвяткувало своє 830-річчя! Наш Вороніж після відродження з 1653 року був сотенним містечком спочатку Новгородського (Новгород-Сіверського) полку, а після його ліквідації в кінці 1654 року — Ніжинського полку (з двома короткими перервами в 1663—1665 і 1668 роках) аж до ліквідації полкового устрою України-Гетьманщини [Заруба (2007): с. 127], у ньому збереглася визначна пам’ятка вітчизняної архітектури — Михайлівська церква XVIII століття, побудована в стилі бароко видатним українським архітектором Іваном Григоровичем-Барським [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 634]. Саме в містечку Вороніж (або, як вважають деякі сіверянські краєзнавці, на хуторі «щось за п’ять верст» від нього) 1819 року народився майбутній борзнянський «Панько Хуторянин» — видатний письменник, публіцист, етнограф, історик, літературний критик, перекладач і громадський діяч Пантелеймон Куліш [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 634]. Докладніше про український ВОРОНІЖ розповім у частині ІІ цього путівника, що найімовірніше матиме назву «Сумська обласна парабола».}

Також відразу трохи розповім про родину Миколи Ге (Ґе). Історія роду художника по лінії батька бере початок у Франції. «Його прадід (очевидно, рятуючись від революції) емігрував у Росію. Поселився в Москві, завів фабрику» [Панченко (2006)]. Син та онук засновника роду Ге обоє були російськими військовиками. За іронією долі батько художника 1814 року брав участь у взятті Парижа. Починаючи з другого коліна, важливе місце в роду Ге займають українські жінки. Дід художника Жозеф (Осип) Ге, коли ніс службу в кірасирському полку, розквартированому неподалік Полтави, на Зіньківщині одружився з дочкою місцевого поміщика — представника козацько-старшинського роду — Дарією Яківною Коростовцевою [Черкаська (2020)]. В.Є.Панченко пише: «Запам’ятаймо це ім’я: Дарія Яківна замінила Миколі матір, яка померла під час холери, коли синові було всього три місяці. У дівоцтві мати мала прізвище Садовська, й М. Ге в домашніх суперечках гаряче доводив, що вона була не польського кореня, а українського» [Панченко (2006)]. Не так важливо те, чи справді була Олена Яківна (в дівоцтві Садовська) [Усенко (2004): с. 61] питомою українкою, як те, що саме на цьому наполягав її син Микола Ге.

Після смерті Олени Яківни батько майбутнього художника та двох його старших братів — відставник-поміщик Микола Осипович (Йосипович) — невдовзі одружився вдруге та переїхав із родиною до Києва, а трохи згодом купив маєток у подільському селі Попелюхи [Попелюхи (2017)], що розташоване на південному заході теперішньої Вінницької області, де й пройшло дитинство Миколки (лише п’ятилітнім він досить довгий час мешкав у Києві [Усенко (2004): с. 61]). У Попелюхах зберігся панський палац, у якому й жила родина Ге. Щоправда, сьогодні в ньому розміщені сільрада, бібліотека, пошта і будинок культури — чотири в одному. Ось що пише недавня відвідувачка цього села: «Сам палац колись був двоповерховим. Всередині першим вас зустріне камін — справді гарний, попри золоту фарбу. Колись від нього йшла калориферна система, за допомогою котрої і обігрівали весь палац. Шкода, що зараз вона не працює». І продовжує: «Далі вже прийде час дивуватися дууууууууууууже товстим стінам (саме завдяки їм так прохолодно тут влітку) — і дивному плануванню. Коридори тут неймовірно широкі — дивовижно насправді широкі. Чому колишні пани пожертвували величиною кімнат заради коридорів, не дуже зрозуміло. Хіба, може, планування було змінене в часи пізніших перебудов». А ще в Попелюхах є брама радянських часів, що веде «і до палацу, і до ферм», і дві старі брами, які «…вже вели виключно до палацу. Одні красиві кам’яні пілони стоять давно вже без воріт і позаростали кущами. Інша брама, найгарніша, слугує в’їздом до селянської оселі» [Попелюхи (2017)]. Варто продивитися довгу низку фотоілюстрацій із підписами, розміщених у процитованому матеріалі.

За словами П.Г.Усенка, Микола Ге «…здебільшого до 1840 року виховувався в маєтку батька… на Поділлі, опікуваний бабусею Даркою Коростовцевою та тіткою Олександрою Матушевич» [Усенко (2004): с. 61]. В.Є.Панченко, продовжуючи опис життєвого шляху майбутнього художника, додає: «Згадуючи дитинство, чи не найніжніші слова він адресував своїй “няні Наташі”. Вона та ще бабуся Дарка — то було світло перших років його життя» [Панченко (2006)]. Нарешті, хочу навести вдячні пізніші згадки Миколи Ге про бабусю Дарку, яка, за його словами, говорила «з милою, м’якою малоросійською вимовою» та «підтримувала в домі традиційну малоросійську атмосферу» [цит. за: Черкаська (2020)].

Освіту майбутній художник почав здобувати в КИЄВІ: 1841 року — у пансіоні Гедуена, потім до 1847 року — у Першій Київській гімназії [Усенко (2004): с. 61]. Пізніше Микола Ге згадував: «Учителі були світлими точками нашого життя» [цит. за: Черкаська (2013)]. Його та всього Києва улюбленцем у ті роки став великий Микола Костомаров, який викладав саме в Першій Київській гімназії на Липках. Продовжу цитувати Ге вже у власному перекладі з російської. Ось як художник згадував у майбутньому про київський період життя й викладацької діяльності Миколи Костомарова: «…він змусив ледь не все місто полюбити руську (волію таким чином перекласти вжите Миколою Ге слово “русскую”. — Ю.Ч.) історію. Коли він забігав до класу, все завмирало, як у церкві» [цит. за: Панченко (2006)].

П.Г.Усенко повідомляє [Усенко (2004): с. 61], що після закінчення гімназії Ге продовжив навчання на математичному факультеті Київського університету. В.Є.Панченко сповіщає: «У старому довіднику “Київ”, що вийшов 1930 року за редакцією Ф. Ернста, я знайшов згадку про будинок філософа Ореста Новицького (вул. Толстого, 21), у якому 1847—1848 рр. мешкав студент-математик Микола Ге. На стінах, пише Ф. Ернст, він “малював карикатури на тодішніх чиновників”» [Панченко (2006)].

1848 року Микола Ге переїхав до Санкт-Петебурга, вступив на математичний факультет Петербурзького університету, а 1850 року перейшов до Академії мистецтв, яку закінчив 1857 року. По закінченні Академії, де його кумиром був учитель Шевченка, знаменитий Карл Брюллов, Ге вдосконалювався переважно в Італії [Усенко (2004): с. 61], але поїхав туди вже не один. Так трапилося, що Микола навчався одночасно спочатку в Першій Київській гімназії, потім у петербурзькій Академії мистецтв із Парменом Забілою (Забелло) [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 182] — представником відомого козацько-старшинського, згодом дворянського роду, племінником поета-романтика Віктора Забіли, з яким ми вже зустрічалися в КАЧАНІВЦІ, у Тарновських (будь ласка, див. розділ 7 цієї книжки). Пармен Забіла походив із села Монастирище, яке в 1648—1782 роках було містечком-центром Монастирищенської (Монастирської) сотні Прилуцького полку України-Гетьманщини, а в 1782—1923 роках — містечком Ніжинського повіту (у 1782—1796 роках — Чернігівського намісництва, у 1796—1802 роках — Малоросійської губернії, у 1802—1923 роках — Чернігівської губернії). Тож маю вагомі підстави писати у своєму вірші [Чернецький (29.ХІ.2020)]:

 

Відтак українка Ганна Забіла,

чий Ніжинщина був дім,

його покохала-полюбила

й життя розділила з ним.

 

Монастирище знаходиться на правому березі річки Удай і — цікавий факт — на однаковій 30-кілометровій відстані від Ніжина і Прилук. До наших днів у ньому збереглася цегляна церква Різдва Богородиці, зведена 1866 року [Штанько-Ткаченко (2019)].

У Монастирищі жила молодша сестра Пармена Забіли — Ганна, яка народилася 1832 року. Вони з братом листувалися. Якось Пармен показав Ге Ганнині листи, котрі Миколі припали до душі, і він попросив у друга дозволу написати його сестрі. У листі до Ганни Ге, зокрема, згадував, як Пармен Забіла пишається своїм борзнянським козацько-старшинським родом і розповідає про подвиги пращурів [Черкаська (2016)]. Дівчина відповіла, і почалося листування, у процесі якого Микола з Ганною заочно (!) взаємно закохалися. Ге писав Ганні то з Петербурга, то з Попелюх (правильність подання цієї назви в родовому відмінку мною перевірено за наступним цінним довідковим джерелом: [Всесвітній словник української мови (2020)]. — Ю.Ч.), куди приїздив до батька, вона йому — з Монастирища, зі свого батьківського маєтку. У лютому 1856 року Ге дорогою з Попелюх до Петербурга заїхав у Монастирище, і «саме там Микола й Ганна сказали одне одному головні слова». А в жовтні 1856 року Микола Миколайович Ге і Ганна Петрівна Забіла «повінчалися в церкві села Монастирище» [Панченко (2006)]. Тій, що не збереглася… І до Італії — через Швейцарію (Саксонську), Німеччину (Мюнхен!), Францію (Париж!) — вони поїхали вже як подружжя.

В Італії народились обоє синів подружжя Ге: Микола — в 1857-му, Петро — в 1859 році. Один із заїжджих гостей згадував, що в Італії художник жив «гарібальдійськими», а ще більше «герценівськими» настроями. У подружжя Ге щовечора збирався гурт українців, які багато співали, згадували рідний край [Черкаська (2013)]. П.Г.Усенко сповіщає, що Ге 1861 року, їдучи через Львів, навідав Чернігівську та Подільську губернії [Усенко (2004): с. 61].

Стосовно цього відвідання В.Є.Панченко додає, що влітку 1861 року художник, «…їдучи до родичів на Україну, відкрив для себе Галичину.

У Львові познайомився з Богданом Дідицьким, редактором газети “Слово”. “Тут у Галіції дуже сильна партія русинів, — зі здивуванням писав дружині. — …Вчора я пішов шукати русинську партію, у них я й ночував сьогодні. Пішов до уніатської церкви, перший раз був і був вражений, що за стільки віків так багато лишилось малоруського і в народі, і в обрядах. …Я прослухав цілу обідню і, зовсім як у Малоросії, баби бубонять, чоловіки вголос читають молитви й зітхають, навіть типи малоруські” (переклад уривку з листа, написаного російською, мій. — Ю.Ч.).

Йому було цікаво пересвідчитися, що Галичина й Малоросія — дві половинки одного цілого» [Панченко (2006)].

З того самого 1861 року художник працював над картиною «Тайна (таємна) вечеря», яку закінчив за два роки. Надалі цю назву подаватиму у варіанті, запропонованому, зосібна, П.Г.Усенком, який повідомляє: «1863 року в Санкт-Петербурзі [Ге] удостоєний звання професора історичного живопису за картину “Тайна Вечеря”, яку 1864 року, сплативши 10 000 рублів сріблом, купив імператор Олександр ІІ для Академії мистецтв» [Усенко (2004): с. 61]. І тут без України не обійшлося: працюючи над образом апостола Іоана Богослова, художник, випередивши майже на півтора століття Дена Брауна з його «Кодом да Вінчі», взяв за взірець обличчя своєї дружини! Саме Ганна Забіла-Ге дивиться на нас з етюду «Голова Іоана Богослова» (1863), створеного для «Тайної Вечері». А сам Ге — з картини: він стоїть праворуч.

Менше п’яти місяців пробувши в Росії, Ге вже на початку 1864 року повертається до Італії. Там художником у цей період, поряд із полотнами «Вісники воскресіння» та «Христос у Гетсиманському саду» і портретами Михайла Бакуніна та Олександра Герцена, була написана картина «Похорон дитини у Подільській губернії». 1870 року художник повертається до Петербурга. Там у власному помешканні він щотижня влаштовував «четверги» — зібрання за участі свого колишнього гімназійного вчителя Миколи Костомарова, гідного сина Української землі Миколи Некрасова [Чернецький (04.VIII.2015)], Івана Тургенєва, Михайла Салтикова-Щедріна та інших видатних діячів культури й мистецтва. У цей період Ге, крім іншого, написав портрети Миколи Костомарова та його матері і розробив ескіз унікальної чеканки на пам’ятному альбомі, 1873 року подарованому друзями Костомарову, котрий за заповітом останнього зберігається в Російській національній бібліотеці [Усенко (2004): с. 61].

А 1876 року, як уже зазначалося, подружжя Ге оселилося на хуторі Іванівський, де надалі всерйоз займалося сільським господарством на 350 десятинах (!) власної землі; ще маєток включав велику пасіку й сад. Крім того, художник не гребував підробітками за попереднім основним фахом, написавши портрети сусідів-поміщиків Миколи Терещенка, Марії Скоропадської із синами Михайлом і Павлом (тим самим!) й ін. 1882 року Ге, перебуваючи в Москві, познайомився зі Львом Толстим, а 1884 року, коли російський геній, як пам’ятаємо, гостював у художника на Чернігівщині, написав його знаменитий портрет. А ще, ставши ревним послідовником морально-етичного вчення Толстого, Ге опановує додатковий фах: «За окраєць хліба він кладе печі селянам. З торбинкою та посохом ця висока, довгоборода, схожа на античного філософа людина бреде шляхами України, проповідуючи слово добра та справедливості» [Жбанкова (2001)]. Як на мене, посутньо в цей період Микола Ге був більшою мірою схожий не до абстрактного «античного філософа», а до нашого конкретно великого Григорія Сковороди…

Не лише портрети сусідів-поміщиків створював художник, але й поличчя, так би мовити, цілком для душі, названі «Дівчина-українка», «Старий селянин», «Хлопчик-українець». А ще — пейзажі «Місячна ніч (хутір)», «Ставок на хуторі», «Світанок (хутір)», «Сутінки. Україна» тощо. І не тільки. Важливу обставину стосовно робіт цього періоду, які я б назвав циклом «Житіє Христа», підкреслює О.Б.Жбанкова: «Природа України багато в чому визначила образну будову цих робіт. Оспівані М.Гоголем, написані І.Крамським і О.Куїнджі українські місячні ночі знайшли своє відображення не лише в пейзажах Ге, а й у його драматичних картинах. Холодне місячне світло стає важливим емоційним камертоном страждань Христа, котрий передчуває свій кінець (“Вихід у Гефсиманський сад”), і докорів хворого сумління Іуди, який самотньо бреде вночі (“Совість. Іуда”)» [Жбанкова (2001)].

У цей, так би мовити, чернігівський період свого життя Микола Ге, як повідомляє П.Г.Усенко, склав програму викладів малювання для середніх навчальних закладів (разом із художником Іваном Крамським), вів студії та бесіди у Київській рисувальній школі Миколи Мурашка (1886) й Одеській рисувальній школі (1887). А ще він матеріально допомагав голодуючим, нужденній учнівській молоді, потерпілим митцям та ініціював продаж картин для збору коштів на пам’ятник Миколі Гоголю в Ніжині [Усенко (2004): с. 61].

З Київською рисувальною школою Миколи Мурашка [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 230] у метра взагалі склалися, як кажуть, особливі стосунки. О.Б.Жбанкова пише: «Під час своїх досить частих приїздів до міста, Ге завжди відвідував школу — читав лекції, розмовляв з учнями, обговорюючи їхні роботи. Молодь тяглася до цієї мудрої, уважної й доброї людини. А він серед загальної маси виділяв найздібніших — опікувався ними, запрошував до себе на хутір, де вони довго жили». І далі: «Відомо, що Степан Яремич (цей вихованець школи Мурашка з початку 1890-х років ледь не постійно жив на хуторі Ге. — Ю.Ч.), згодом визнаний мистецтвознавець і художник, позував, підв’язаний мотузками до імпровізованого хреста, для останньої і найтрагічнішої картини його вчителя “Розп’яття”, яка стала своєрідним реквіємом майстру» [Жбанкова (2001)].

Ганна Забіла-Ге померла на три роки раніше за чоловіка, 1891 року, поховали її в саду. Сьогодні в селі Шевченка, на хуторі Ге залишилася самотня могила його дружини [Черкаська (2016)]. Повернімося знову до спогадів Льва Ковальського. Ось як він спочатку сприйняв художника — свого майбутнього вчителя у високому смислі: «Мене тягло до цього милого дідуся (хоча він себе старим не вважав ніколи й не любив дідів), тому я шукав змогу до нього наблизитися» [Жбанкова (2001)].

Ось що, таки «наблизившись», писав Лев Ковальський про дружину художника: “Ця перша моя поїздка на хутір, бесіда з М.М. і знайомство з його дружиною, найдобрішою з-поміж усіх відомих мені бабусь Ганною Петрівною, усе це на тлі чудової провесни залишило в моїй душі найсвітліші спогади». І ось який уривок із листа, отриманого від художника невдовзі після смерті його дружини, Ковальський далі наводить у своїх спогадах: «Завжди скептично ставився до всього, завжди веселий, він раптом із приводу смерті милої Ганни Петрівни написав таке: “Ви не знали, коли знімали в саду портрет Ганни Петрівни, що ви робите нам великий подарунок. Ганна Петрівна померла й ваш портрет — єдине, що залишилося на неї схоже. Ось уже два місяці пройшло відтоді. У листопаді я не міг працювати, а з грудня продовжував розпочату ще у вересні картину. {…} Мені нині дуже й дуже самотньо — ми з дружиною прожили 35 років, у старості втрачати такого друга тяжко, але це треба — без цього не було б сенсу в житті, у наших розуміннях, у мистецтві, в усьому. Будьте здорові, розумні й добрі…”» [Жбанкова (2001)].

Будьте і Ви «здорові, розумні й добрі», шановні супутники-читачі! А щодо могили Миколи Ге додам: на ній начебто передбачено (?) Долею встановлення поряд із погруддям Миколи Ге другого пам’ятника — погруддя Ганни Забіли-Ге. Агов, озвіться, геніальні українські за духом скульптори! Тягатися з Михайлом Грицюком важко, але почесно, а матеріально допоможуть, гадаю, мої Друзі-читачі.

Ось таким передвижником і в прямому, і в переносному значенні-смислі був Микола Ге. Звернувшися до послуг любої моєму серцю науки статистики, підрахував, що з 63 років свого земного життя художник близько 36 років — значно більше половини! — постійно проживав в Україні, близько 14 — у Великоросії, близько 13 — в Італії. А висновки «здорові, розумні й добрі» люди самі зроблять.

Додам, що опублікована в Енциклопедії сучасної України (ЕСУ) стаття «Ґе Микола Миколайович (1857—1938)» [Доценко Р. (2007)], як зрозуміло вже з років народження та смерті, котрі наводжу саме в назві із власної ініціативи, присвячена старшому синові видатного митця. Цікавим був життєвий шлях цього «громадсько-культурного діяча, публіциста, художника»; зупинюся лише на окремих моментах. Вже після смерті батьків, унаслідок власних невдалих спроб реалізувати на селі толстовські ідеї остаточно розчарувавшись у соціальних реаліях Російської імперії, Микола Ґе-молодший виїхав до Франції. При цьому він вивіз частину мистецьких робіт батька та власні портрети і пейзажні акварелі, які експонував 1903 року на виставці в Парижі. Пізніше оселився в замку Женжен поблизу Женеви; у замку та 1928 року в Женеві також виставляв згадані мистецькі роботи. Варто зазначити, що напередодні й під час Української революції 1917—1921 років і надалі Микола Ґе-молодший обстоював право України на суверенність, опублікувавши за цією темою низку статей у франкомовній пресі, зокрема в «Женевській газеті». Шовіністичні кола російської еміграції, звісно, звинуватили Ґе-молодшого у зрадництві, назвавши його «ворогом російського народу». Також він співпрацював із паризьким журналом, що мав красномовну назву «Тризуб». І останнє, сумнувате: у 1956 році замок і безцінну колекцію Миколи Ґе-молодшого було продано з аукціону…

А ми з чернігівського хутора Ге повертаємося до села Плиски, звідки проїдемо автошляхом на північ близько двох десятків кілометрів — і нас зустрічає розташований на річці Борзéнка районний центр БОРЗНÁ [Чернецький (20.VII.2016)]. Якби їхали з БАТУРИНА [Чернецький (13.ХІ.2020)], то швидко подолали б 33 кілометри магістрального автошляху.

Якщо ж доведеться їхати не від славного-славненького міста ІЧНІ та не від преславного міста БАТУРИНА, а з великого, незрівнянного ЧЕРНІГОВА, до якого нам повертатися знов і знов, то вирушимо територіальним шляхом у південно-східному напрямку, через Куликíвку, Вересóч і Вертíївку. Останнє село (у 1978—1992 роках — селище міського типу) до 1930 року мало іншу назву — Веркíївка. У 1654—1782 роках воно було містечком-центром Веркіївської сотні Ніжинського полку [Заруба (2007): с. 125—126]. Сьогодні у Вертіївці варто помилуватися привабливим кам’яним Миколаївським храмом, спорудженим у ХІХ столітті на місці однойменного дерев’яного храму ще гетьмансько-козацької доби.

Так ми з Вами, шановні супутники-читачі, потрапили до південно-західної частини власне Сіверської України. Діставшись магістрального шляху, звернемо ліворуч і попрямуємо цим — магістральним! — автошляхом до БОРЗНИ, до якої від перехрестя залишатиметься 42 кілометри. {…} Село з нинішньою назвою виникло в середині XVI століття. Містом Борзна стала 1643 року, одержавши магдебурзьке право. Але нагадаю, що, як відомо, значна частина шляхти, а особливо магнати, підпанки та орендарі Речі Посполитої кріпосних, та й узагалі, русинів-українців за людей не вважали. Тому… як майже завжди роблю, продовження думки довірю власному віршованому слову.

 

ЗГАДУЮЧИ УКРАЇНСЬКЕ XVII СТОЛІТТЯ

 

Згадаймо час і світлий, і триклятий:

нас Польща не хотіла відпускати —

і кількома мільйонами життів

за той розрив народ наш заплатив…

 

Згадаймо час і злету, і падіння:

народ урвав у приймах животіння —

і наслідком Хмельниччина була,

її високі та смутні діла…

 

Згадаймо час і віри, і зневіри:

московський цар шлях визначив нам сірий —

і ми тим шляхом ТРИ СТОЛІТТЯ йшли

в полоні бездержавності та мли…

 

Омріймо час Відродження нового:

відкинемо старі перестороги —

і порадіє в цей (нарешті!) час

століття те сімнадцяте за нас.

05.06.20

 

Першим етапом Національної (вважаю правильним у такому варіанті назві писати це слово з великої літери. — Ю.Ч.) революції 1648—1676 років була Хмельниччина — визвольна війна народу Русі-України під проводом гетьмана Богдана. Для тих, у кого досі викликає сумніви вживання як основних термінів «Русь» і «руський» стосовно до тодішніх подій, пошлюся, наприклад, на високий авторитет В.С.Степанкова, відповідну його статтю в академічній Енциклопедії історії України: «НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1648—1676 — породжений українськими реаліями раннього Нового часу складний політичний процес, що поєднував у собі, під гаслами захисту православ’я, прав і свобод Війська Запорозького й РУСЬКОГО (виділено мною. — Ю.Ч.) народу, боротьбу за національне визволення, масовий соціальний протест і збройні форми громадянського протистояння та супроводжувався кардинальними змінами всіх сфер і рівнів життєдіяльності суспільства» [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 270]. Зазначимо важливу обставину: на самому початку Національної революції, тобто напровесні 1648 року, з території шести полків, усталених законом 1638 року, «козацький рух і формування полкових підрозділів поширювалися на схід (лівобережжя Дніпра), захід (Поділля та Волинь) і на північ (Полісся). Ці утворення ще не мали чітких кордонів, вони об’єднувалися і ділилися, часто осідком маючи лише адміністративний центр» [Заруба (2007): с. 15].

Влітку 1648 року в подібний спосіб, за повідомленням В.С.Степанкова [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 343], розпочалося формування Борзнянського полку. Центром його стала Борзна, а організатором — визначний козацький полководець і державний діяч Мартин Небаба, про котрого йшлося в розділі 2 цього путівника. Як сповіщає Ю.А.Мицик [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 352], перед здобуттям рангу чернігівського полковника Небаба, ймовірно, був наказним полковником борзненським. Стосовно прикметника зазначу, що в джерелах зустрічається також варіант «борзенський». Згідно із зауваженням А.І.Іваницького, «…прикметникові форми (наприклад, Борзна — Борзненський — Борзнянський — Борзенський тощо) часто-густо мають по кілька діалектних форм. Нам невідомо, яка форма була властива місцевій вимові і чи співпадала вона з офіційною…» [Квітка (2005): с. 348]. Ще слідом за Ю.А.Мициком зазначу, що народився Мартин Небаба (від себе додам: як і багато інших козацьких воєначальників Національної революції. — Ю.Ч.) у міщанській сім’ї, очевидно, у правобережному Коростишеві [Чернецький (08.Х.2016)] на історичній Київщині; про це місто-містечко розповідається в моєму попередньому «історико-культурологічному» путівнику. А став одним із керівників національно-визвольної війни в Сіверській Україні та Південній Білорусі [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 352].

В.С.Степанков продовжує: «Протягом 1648—49 років до складу Борзнянського полку входили Борзнянська, Сосницька, Івангородська сотні, “борзенці” (козаки містечок, сіл і хуторів, котрі проживали між Черніговом і Борзною й згодом утворили Сиволозьку й Оленівську сотні), а також, можливо, Бахмацька, Глухівська і Конотопська сотні. Козаки полку брали участь у Пилявецькій битві 1648 року і Збаразькій облозі 1649 року, Зборівській битві 1649 року української армії проти Речі Посполитої» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 343]. В.М.Заруба до числа сотенних центрів виниклого в 1648 році Борзнянського полку додає Батурин і Короп, а ще впевнено стверджує, що його організатором і першим полковником став Петро Забіла [Заруба (2007): с. 44]. В іншому контексті В.М.Заруба повідомляє: «До цього полку входили також Кустівська та Новоміська сотні» [Заруба (2007): с. 119].

Не випадково саме тут і саме зараз у нашому полі зору знов опиняється відомий козацько-старшинський, згодом дворянський рід — Забіли. Адже у формуванні, сказати б, першого Борзнянського полку, хай там як, ключову роль відігравав засновник роду Петро Забіла (1580—1689). Цей козацький старшина, як сповіщає В.В.Панашенко [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 182], уродженець Борзни протягом першої половини XVII століття був і адміністратором польського королівського двору, і реєстровим козаком Борзнянської сотні Ніжинського полку…

На мою думку, чернігово-сіверські сюжети початку Національної революції можна узагальнити таким чином: напровесні 1648 року в південно-західній частині Чернігівського воєводства Речі Посполитої (відповідно — і русько-української Сіверщини) керівниками народного повстання були 76—77-річний козацький патріарх Прокіп Шумейко, молодший від нього років на вісім-дев’ять старий козак-реєстровець Петро Забіла та запорозький козак у розпалі п’ятого десятку бурхливого життя Мартин Небаба. Після здобуття Чернігова в серпні того року, коли Небаба став полковником чернігівським, а Шумейко — ніжинським, Забіла залишив за собою пірнач полковника борзнянського. Але вже наприкінці 1649 — на початку 1650 року у зв’язку з реорганізацією адміністративно-територіального устрою Української козацької держави, котру було зумовлено необхідністю складання 40-тисячного козацького реєстру, терени Борзнянського полку входять до складу полку Чернігівського. В останньому було утворено Борзнянську сотню, до якої належали місто Борзна, села Кустівці, Нове Місто, Загорівка, Конашівка, Красилівка, Красний Став, Плиски, Обтів, Оленівка, Ховми, Ядутин [Заруба (2007): с. 119].

Ще короткий час Борзнянський полк проіснував у 1654—1655 роках [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 182]. Тоді його очолювали спочатку — той самий Петро Забіла, трохи згодом — Самійло Курбацький. А 1655 року Борзнянський полк остаточно ліквідували, приєднавши цього разу до Ніжинського полку. Місто Борзна стало сотенним центром останнього, а посаду борзнянського сотника протягом 1654—1661 років обіймав знову «той самий» Петро Забіла. Пізніше (!) цей міцний, енергійний дід був генеральним суддею (1663—1669) та генеральним обозним (1669—1687) Української козацької держави — Війська Запорозького. Помер Петро Забіла у віці 108 чи 109 років і був похований у Свято-Миколаївському Пустинно- Рихлівському монастирі [Чернецький (24.Х.2019)].

Нагадаю, що 1655 року сіверський наказний гетьман Іван Золотаренко одержав Борзну як винагороду за свої звитяги, разом із царськими привілеями на володіння Батурином і Глуховом, але пізніше в тому самому році помер від отриманої мушкетної рани. Борзна ж за чотири роки по тому стала жертвою московської агресії. Ось як розповідає Самовидець про події 1659 року: «Того ж часу князь Ромодановскій міл потребу (себто битву, сутичку. — Ю.Ч.) з полками козацкими под Борозною, где козаки не додержавши, мимо город утекли к Ніжину, а князь з войском Борозни достал, одних порубали, а других в полон выбрали и місто спалили» [Перлини духовності (2003): с. 88].

Після Чорної ради 1663 року новообраний лівобережний гетьман Іван Брюховецький саме в Борзні стратив своїх суперників Якима Сомка та ніжинського полковника Василя Золотаренка і сімох їхніх найвпливовіших прибічників — представників козацької старшини. Пізніше в тому ж році місто було дощенту зруйноване вже поляками. Але не випадково писав про гетьманську Україну середини XVII століття вражений сучасник: «Начинена земля фортецями, як гранат зерням» [цит. за: Історія української архітектури (2003): с. 196]. От і Борзна була невдовзі відбудована у вигляді фортеці з баштами [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 343].

Борзна знаменита ще й тим, що тут народилися двоє визначних козацьких провідників: Семен Палій і Павло Полуботок. Борзнянська сотня за Гетьманщини у складі Ніжинського полку незмінно йшла його славним бойовим шляхом. Якщо говорити про господарське життя, то в сотенному місті протягом другої половини XVII століття інтенсивно розвивалися ремесла. У наступному, XVIII столітті ремісники Борзни об’єднувалися в п’ять цехів: ковальський, кравецький, м’ясний, ткацький і чоботарський. Щороку проводилося по три ярмарки, які тривали до трьох тижнів. Саме за козацької доби Борзна стала і потім в імперський період залишалася вельми потужним центром хлібної торгівлі.

Варто згадати, що в 1764 році територію Борзнянської сотні розділили на два підрозділи з наступним складом: перша сотня — Борзна, села Адамівка, Конашівка, Красилівка, Плиски, Сиволапи, Сидорівка, Ховми, Ядути та три хутори; друга сотня — села Загір’ївка, Загір’ївка Велика, Красний Став, Курінь, Оленівка, Прачі, Усточки, Ядути (у цитованому джерелі останнє село згадано саме так — двічі в обох борзнянських сотнях. — Ю.Ч.)» [Заруба (2007): с. 119]. А статус Борзни від 1765 року був понижений до «містечка» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 343].

 

<…>

 

В імперський період Борзна була центром повіту: від 1782 року — Чернігівського намісництва, від 1796 року — Малоросійської губернії, від 1802 року — Чернігівської губернії. Статус міста їй було повернено вже за радянських часів, 1966 року. У Борзні народилися дві жінки, що в різні епохи, але назавжди стали знаменом-окрасою духовно-культурної царини життя України: визначна діячка народної освіти Христина Алчевська (1841—1920) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 69] і скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР Галина Кальченко (1926—1975) [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 45—46]. Вартий відвідання художньо-меморіальний музей «Садиба народного художника України Олександра Саєнка» (також уродженця Борзни) [Батрак (2004)].

Після відвідання музею-садиби ближньою вулицею Чернігівською, що переходить у місцевий із твердим покриттям автошлях, їдемо на захід, до розташованого в лічених кілометрах від БОРЗНИ села Олéнівка. На початку нашої Національної революції сформувалася козацька Оленівська сотня, що в 1648—1649 роках діяла як військовий підрозділ Борзнянського полку та була ліквідована за Зборівською угодою. Ця сотня, відновлена наприкінці 1653 року вже у складі Ніжинського полку, згадується як його окремий адміністративно-військовий підрозділ із селами Вересоч, Хибалівка, Кладківка, Печі та старшиною (сотник — Мартин Пивовар, осавул — Андрій Довгополий) у присяжних списках 1654 року. На короткий час, у 1654—1655 роках, входила до відновленого Борзнянського полку, потім до кінця свого існування — знову до полку Ніжинського. Зрозуміло, що її сотенний центр незмінно знаходився в містечку Оленівка. Нарешті, під час реформування Ніжинського полку в 1663 році гетьманом Іваном Брюховецьким Оленівську сотню ліквідували, а її склад перевели до Борзнянської сотні [Заруба (2007): с. 180].

Сьогодні чи не всій Україні Оленівка відома завдяки хутору Мотронівка, що нині входить до складу села. Коли ми з Вами, шановні супутники-читачі, їдемо з міста БОРЗНА, маємо, не доїжджаючи до річки Борзна, звернути ліворуч — і нас зустрічає Чернігівський обласний історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша «Ганнина Пустинь», який було створено у 2000 році. Звідки взялася ця назва? Перша її частина — від імені письменниці Ганни Барвінок (1828—1911) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 188]. Але ж «Ганна Барвінок» — це псевдонім; письменниця також використовувала інший псевдонім — А.Нечуй-Вітер. А її справжні ім’я та прізвище були Олександра Білозерська-Куліш. Олександра народилася на хуторі Мотронівка, заснованому її батьком і названому так на честь її матері. А 1843 року в її житті з’являється письменник Пантелеймон Куліш (1819—1897) [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 468—472], який того ж 1843 року, трохи раніше, познайомився з Тарасом Шевченком і оприлюднив історичний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия 80 лет тому назад». На запрошення свого друга Василя Білозерського (1825—1899) [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 286] — надалі відомого українського громадського діяча, журналіста, вченого та педагога — Куліш відвідав його родинний хутір Мотронівку, де й познайомився з п’ятнадцятирічною сестрою Василя Олександрою та відразу закохався в неї. Але одружились Олександра й Пантелеймон лише на початку 1847 року, причому «старшим боярином» на їхньому весіллі був Тарас Шевченко. А зовсім трохи згодом відбувся розгром Кирило-Мефодіївського товариства, після якого й арешту Пантелеймона Куліша Олександра народила мертву дитину (більше дітей вона не мала…) і виїхала слідом за чоловіком на заслання до Тули.

Після того, як Куліш 1850 року отримав дозвіл повернутися до Петербурга, вони з дружиною, постійно навідуючись до Мотронівки, все ж таки значно більше часу проводили в столиці імперії. Нарешті, навесні 1883 року подружжя оселилося на хуторі Мотронівка. Візьмемо до уваги наступне: «Куліш трактував “хутір” (мається на увазі соціально-філософське поняття. — Ю.Ч.) як первісне національне середовище українців, перебування в якому дає їм сили протистояти ворожим для них впливам, зокрема й таким, як русифікація та урбанізація, а також створює найкращі умови для їхнього внутрішнього духовного розвитку, спрямованого на єднання з природою» [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 471]. А восени 1885 року в мотронівському домі сталася пожежа, внаслідок якої згоріли, зокрема, всі готові до друку рукописи Куліша, і серед них — велика частина перекладу Біблії, над яким він працював протягом чверті століття. Тоді дружина умовила його почати роботу над перекладом Біблії заново, і вдячний чоловік перейменував хутір на Ганнину Пустинь. Коли ж він помер, уже Олександра вдруге перейменувала хутір — на Кулішівку. Але після того, як невдовзі помер і Василь Білозерський, котрий останні роки життя також провів на цьому хуторі, Ганна Барвінок продала садибу в Мотронівці, щоб на одержані кошти видавати творчу спадщину чоловіка. Пантелеймон Куліш та Олександра Білозерська-Куліш поховані поряд тут, у Мотронівці. А неподалік — могила Василя Білозерського.

В описі «Ганниної Пустині» читаємо: «Будинок Білозерських, де зараз розміщений музей, дихає життям, у хаті, реконструйованій за історичними документами, відтворений інтер’єр оселі Білозерських». І далі: «Від будинку лужком збігає стежка до копанки Куліша, на березі якої стоїть альтанка, а неподалік клуня, будинок Кулішів, біля якого, увіковічнені у бронзі, стоїть Олександра Білозерська та сидить на дерев’яному жолобі Пантелеймон Куліш» [Обласний історико-меморіальний музей-заповідник П. Куліша «Ганнина Пустинь» (2020)]. Пам’ятники Пантелеймону Кулішу та Ганні Барвінок створив визначний український художник-монументаліст Анатолій Гайдамака, який, до речі, народився в Чернігівській області, у селі Волóсківці неподалік Мени.

Ось такі нехитрі життєві історії непересічних українських людей… А давайте, шановні супутники-читачі, користуючись нагодою, насамкінець згадаємо останній абзац найзаповітнішого роману Пантелеймона Куліша: «Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як-от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно, поламле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й берези: а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило» [Куліш (2004): с. 292]. Хай же нам із Вами, шановні супутники-читачі, та іншим добрим людям так само щастить і Бог помагає! А поки що — продовжуємо свій «Чернігівський обласний анабазис».

 

(Далі буде.)

 

 

ДОДАТОК

 

Рекомендована література до частини 20

 

Батрак С.А. Борзна [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ): Beta-версія. — Статтю оновлено: 2004. — Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=37080.

Всесвітній словник української мови [Електронний ресурс] // Режим доступу 2020: https://uk.worldwidedictionary.org/.

Доценко Р.І. Ґе Микола Миколайович (1857—1938) [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України: Beta-версія. — Статтю оновлено: 2007. — Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=25527

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Жбанкова О. Микола Ге й Україна [Друковане видання + Електронний ресурс] // Дзеркало тижня. — 2001. — 17 серпня. — Режим доступу: https://zn.ua/ukr/ART/mikola_ge_y_ukrayina.html.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Історія міст і сіл Української РСР: У 26-ти тт. — Том «Чернігівська область». — К., 1972.

Квітка К.В. Українські народні мелодії. Ч. 1. Збірник / Упоряд. та ред. А.І.Іваницького: Наукове видання. — К., 2005.

Куліш П. Вибрані твори. — Харків, 2004.

Обласний історико-меморіальний музей-заповідник П. Куліша «Ганнина Пустинь» [Електронний ресурс] // Музеї Чернігівщини: Веб-портал музеїв і заповідників Чернігова та Чернігівської області. — Режим доступу 2020: http://museum.cult.gov.ua/oblasnyj-istoryko-memorialnyj-muzej-zapovidnyk-p-kulisha-hannyna-pustyn/.

Панченко В. Микола Ге. Великий митець наодинці з вічністю (1831—1894) // День. — 2006. — 6 червня. (Републікація: PROSTIR.MUSEUM. — 2008. — 22 грудня. — Режим доступу: http://prostir.museum/ua/post/27675.)

Перлини духовності: Твори української світської літератури від часів Київської Русі по XVIIІ ст. — К., 2003. — Кн. 1.

Попелюхи [Електронний ресурс] // Замки та храми України. — 2017. — 19 серпня. — Режим доступу: https://castles.com.ua/popeliuhy.html.

Усенко П.Г. Ге (Ґе) Микола Миколайович (27(15).02.1831—13(01).06.1894) // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 2. — К., 2004.

Черкаська Г. Француз, який не тільки українізувався, а й був центром українства, — це художник Микола Ґе [Електронний ресурс] // День: Україна Incognita. — 2013. — 13 червня. — Режим доступу: http://incognita.day.kyiv.ua/franczuz-yakij-ne-tilki-ukrayinizuvavsya-a-j-buv-czentrom-ukrayinstva-cze-xudozhnik-mikola-ge.html.

Черкаська Г. Ганна Ґе-Забіла [Електронний ресурс] // UaModna. — 2016. — 15 червня. — Режим доступу: https://uamodna.com/articles/ganna-e-zabila/.

Черкаська Г. Микола Ґе [Електронний ресурс] // UAHistory. — 2020. — 27 лютого. — Режим доступу: https://uahistory.com/topics/famous_people/14015.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2015. Подорож 1: Вінницька область [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — українська Вікіпедія} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 4 серпня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/velmi-korotkiy-putivnik-2015/.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Підсумкова подорож історичною ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНОЮ: знову Чернігів — Борзна — Батурин — Конотоп — Путивль — Кролевець — Глухів (Частина ІІ, національно-визвольна та державотворчо-оптимістична) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 20 липня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/putivnik-2016-chernigovo-sivershhinoyu/.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Історична КИЇВЩИНА — «мала Батьківщина» Хмельницького, Шевченка та України: ІІІ. Смуга на перетині з історичною Волинню: Житомир й ін. (Ч. 1, переважно давньоруська) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 8 жовтня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/istorichna-kiyivshhina/.

Чернецький Ю. Берéзна, Фéськівка, Мéна, Сóсниця та Мéзин (Мíзин) (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 5/8) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 24 жовтня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/berezna-feskivka-mena-sosniczya-ta-mezin-mizin/.

Чернецький Ю. Чернігівський обласний анабазис: Батурин назавжди (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 16) {Фотоілюстрації — різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 13 листопада. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/chernigivskij-oblasnij-anabazis-baturin-nazavzhdi/.

Чернецький Ю. Чернігівський обласний анабазис: Ічня (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 19) {Фотоілюстрації — різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 29 листопада. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/chernigivskij-oblasnij-anabazis-ichnya/.

Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К., 1990.

Штанько-Ткаченко Н.А. Монастирище [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ): Beta-версія. — Статтю оновлено: 2019. — Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=69631.