Чернігівський обласний анабазис: Короп і Батуринський Миколо-Крупицький монастир

04.11.2020 0 By Chilli.Pepper
куточок території Молчанського монастиря (XVII—ХІХ ст.) у стародавньому Путивлі. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Пропоную помилуватися розкішною природною красою і, сказати б, актуальною садово-парковою архітектурою історичної Чернігово-Сіверщини на прикладі цього куточка території Молчанського монастиря (XVII—ХІХ ст.) у стародавньому Путивлі. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Чернігівський обласний анабазис: Короп і Батуринський Миколо-Крупицький монастир

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 14)

 

ТРИ БАТЬКІВЩИНИ: РЕТРОСПЕКТИВА І ПЕРСПЕКТИВА

 

                    Ігореві Меркурійовичу Соломадіну

 

Нехай лунає заспів-спів душí мій

про Русь: згадаю Київську добром —

як виринула перша Батьківщина

з туманів над Десною та Дніпром.

 

Великого колись коханку Лугу,

чий був, здавалось, невичерпним кошт,

добром згадаю й Батьківщину другу —

козацьку Україну-Русь — такóж.

 

А третя Батьківщина незабаром

постане — після темних тих століть,

чиїм ми Лик цей затулити хмарам

дали… Хай поки пісня мрій дзвенить!

12.05.20

Герб Коропа

Герб Коропа

Чи повертаючись із НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО, чи їдучи з боку СОСНИЦІ, ми з Вами, шановні супутники-читачі, потрапляємо до розташованого на правому березі Десни села Оболоння. Давайте тепер, рухаючись регіональним автошляхом через села Городище та Придеснянське, перетнемо Десну. До речі, саме біля Оболоння три з гачком століття тому, 25 жовтня (5 листопада) 1708 року, поспішаючи на зустріч з армією Карла ХІІ, переправилися через Десну гетьман Мазепа та його сподвижники; на зворотному шляху українські й шведські війська переправлялися біля сіл МÉЗИН (МÍЗИН) та/або Деснянське (див. розділ 4). Ми ж із Вами, шановні читачі, рухаючись своїм маршрутом, на лівому березі опиняємося в іншій частині Чернігово-Сіверської Русі-України — давньої та козацької.

За давньоруських часів у межиріччі Десни та її лівої притоки річки Остер утворилася волость Задесення — складова частина тодішньої Чернігівщини, великої Чернігівської землі. Перетнувши Десну та проїхавши близько п’яти кілометрів у південно-західному напрямку, дістаємося селища міського типу з поживною та дуже смачною назвою КОРОП. А.В.Блануца повідомляє, що воно є власником кількох непересічних археологічних пам’яток, серед яких — поселення 8—2 тисячоліть до н. е., поселення III—V століть і, нарешті, городище й поселення Х—ХІІІ століть, тобто давньоруської доби [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 180].

Титульна сторінка першого повного видання (1871) Іпатіївського літопису.

Титульна сторінка першого повного видання (1871) Іпатіївського літопису.

З певного моменту за цим містом, сказати б, давньоруського походження закріплюється назва літописного «города» Чернігівської землі Хоробóр [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 413—414]. Але з якого саме? Автор статті в академічній 10-томній Енциклопедії історії України, присвяченої місту Хоробор, видатний чернігівський археолог В.П.Коваленко повідомляв, що вперше воно згадане (в Іпатіївському літописі) під 1153 роком, а востаннє за часів Київської Русі — під 1234 роком: тоді Хоробор був здобутий військами князя Данила Галицького. Надалі вже як село зі 100 димами Хоробор згадується в «Пам’яті» 1527 року — у переліку населених пунктів Чернігово-Сіверщини, які 1503 року перейшли від Великого князівства Литовського до Великого князівства Московського [Русина О. (1998)]. За найбільш прийнятною, на авторитетну думку В.П.Коваленка [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 413], версією літописний Хоробор ототожнюється з городищем на території селища міського типу Макошине, розташованим не на лівому, як Короп (до пристані Мальцеве три кілометри. — Ю.Ч.), а на мисі правого берега Десни, у гирлі її приток Хоробор і Бобрик, неподалік МЕНИ та СОСНИЦІ (див. розділ 4). У Макошиному до давньоруського городища напівовальної форми (100 х 60 м) прилягали посади.

А.В.Блануца додає, що деякі дослідники локалізують літописний Хоробор на місці сучасного Коропа. Це місто входило до складу Новгород-Сіверського князівства, а після захоплення військами Батия — Брянського князівства. Від другої половини XIV до кінця XV століття воно перебувало під владою Великого князівства Литовського [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 179]. На мій погляд, ситуацію вдало прояснює засновник як Мізинського археологічного, так і Коропського регіонального історико-археологічного музею Василь Куриленко — визначний дослідник Чернігово-Сумського Подесення [Куриленко (2005)]. Основні пункти аналізу В.Є.Куриленка вдало систематизував директор історико-археологічного музею О.Ф.Губський, котрий, зокрема, пише: «Найважливішим аргументом, який приводить В.Куриленко на користь гіпотези Короп—Хоробор, стала польська карта XIV—XV ст., що знаходиться в музеї м. Мени. На ній немає Макошиного, а на координатах Коропа написано Chorobor (Хоробор)» [Губський (2010): с. 7]. За припущенням В.Є.Куриленка, після спалення Батиєм, так би мовити, макошинського Хоробора він, як і всі городища на Русі, не відновився, а натомість «переселився» на дюну — або «острів» — Коваленчиха (пізніше «зритий козаками на селітру»), що біля Коропа. Додатковий аргумент: тут знайдена кераміка XIV—XV ст., якої в Макошиному немає. Себто йдеться про те, що назва давньоруського міста, городище й поселення якого виявлені на території теперішнього Коропа, залишається невідомою, а поселення на дюні Коваленчиха якщо не з татарських (середина ХІІІ — середина XIV ст.), то з литовських часів носило назву Хоробор.

Сучасну ж назву — Кóроп — село-містечко, що відтоді розбудовувалося і на старому, давньоруському терені, як повідомляє А.В.Блануца [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 179], одержало наприкінці XVІ — на початку XVІІ століття. 1618 року за Деулінським перемир’ям воно перейшло від Московського царства до Речі Посполитої, 1635 року стало волосним центром Новгород-Сіверського повіту Чернігівського воєводства, у середині 1640-х років польський король  Владислав IV Ваза передав його у володіння шляхтичеві Александру Пясочинському (як побачимо далі, зосібна, визначний архітектурознавець та історик культури В.В.Вечерський називає цього історичного діяча «великим польським магнатом Олександром Пісочинським»). Утім, щодо заснування міста серед фахівців представлені й істотно інші думки, аж до крайніх. Наприклад, П.М.Кулаковський вважає, що Короп з ініціативи того-таки Олександра Пісочинського був заснований у середині тих-таки 1640-х років [Кулаковський (2006): с. 299, 440]. Як би там не було, О.Ф.Губський зазначає: «Утиски, що їх терпіло населення від євреїв, у чиїй оренді знаходилась більшість маєтностей польських панів, а нерідко і православні церкви, пиха шляхти, буйство п’яних жовнірів не раз ставали причиною збройних повстань, у яких активну участь брали мешканці Коропщини…» [Губський (2010): с. 8].

Мапа Української козацької держави періоду Хмельниччини

Мапа Української козацької держави періоду Хмельниччини (1648—1657 роки), на якій окремі полки позначено булавами. Оригінал втрачений; копія XVIII століття.

У перший же рік нашої Національної революції — 1648-й — Короп був звільнений з-під влади Польщі. В.М.Заруба повідомляє [Заруба (2007): с. 156], що того ж року у складі Борзнянського полку (див. розділ 8 цієї книжки) сформувалася Коропська, або Коропівська, сотня. Від 1653 року вона перебувала у складі Новгород-Сіверського полку (див. розділ 5), а після його ліквідації наприкінці 1654 року відійшла до Ніжинського полку, до якого входила (з двома короткими перервами), допоки існувала Лівобережна Україна-Гетьманщина.

Отже, час нам із Вами, шановні супутники-читачі, усвідомити, що ми потрапили на простори уславленого Ніжинського полку. А він залишався найбільшим полком Української козацької держави до останнього дня її існування. В.В.Панашенко повідомляє [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 399], що 1782 року до нього входили такі сотні: чотири полкові Ніжинські, дві Борзенські, Веркіївська, Дівицька, Заньківська, Івангородська, Прохорівська, Шаповалівська, Бахмацька, Попівська, Конотопська, Батуринська, Новомлинська, Коропська, Кролевецька, Глухівська, Воронізька і Ямпільська (усього двадцять дві!). В.М.Заруба вважає [Заруба (2007): с. 74], що Ніжинських сотень було п’ять, а ось Борзнянська (саме так!) — лише одна.

Невдовзі після того, як місто-фортеця Короп зробилося сотенним центром Ніжинського полку, воно стало жертвою сусідської агресії та супутньої громадянської війни в Українській козацькій державі. О.Ф.Губський повідомляє: «1659 р. за підтримку гетьмана Виговського, який у 1658 р. в Гадячі уклав союзницький договір із Польщею, містечко було дощенту спалене і пограбоване московськими військами під командуванням князя Трубецького» [Губський (2010): с. 9]. Датський дипломат і військовий діяч, протягом 1709—1711 років посол Данії в Московському царстві Юст Юль (так його прізвище передавав визначний український історик Я.Д.Ісаєвич [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 699]), який у 1711 році проїжджав через Короп, написав про це місто, що кілька десятиліть тому «…цар узяв його приступом, спалив і зруйнував, жителів його було зарубано і фортецю зрито. Одне слово, місто спостигла така сама доля, яка… спіткала Батурин (у 1708 році. — Ю.Ч.), воно встигнуло розбудуватися та знову згоріти, утім, цього разу від випадкової пожежі. Сліди його старих зруйнованих валів ще видно» [переклад здійснений мною за: Губський (2010): с. 10].

Знищений та знекровлений у 1659 році московитами, Короп досить швидко відродився. За моїми приблизними підрахунками та відчуттям від сукупності опрацьованих джерел, магдебурзьке право це місто отримало наприкінці другої третини XVII століття. За козацької доби в Коропі утворились і працювали кілька потужних цехів, одним із найбільших серед яких був рибальський. Це не викликає здивування з огляду, наприклад, на таку згадку про одну з провідних господарських галузей історичної Коропщини: «…поблизу Коропа протікає річка Короп (біля Риботина, що розташований поруч з Коропом, — річка Риботин). Це говорить за те, що в давні часи тут були надзвичайно рибні місця, тому й люди тут оселялися і головним їхнім ремеслом було рибальство» [Губський (2010): с. 14].

Дем’ян Многогрішний, гетьман Лівобережної України (зображення XVII ст.).

Дем’ян Многогрішний, гетьман Лівобережної України (зображення XVII ст.).

Ставши в 1669 році гетьманом Лівобережної України, істотні пільги рідному місту-містечку надає уродженець Коропа — непересічний історичний діяч Дем’ян Многогрішний. Того ж 1669 року в місті-фортеці, ще й захищеному болотами, облаштовується артилерійський двір. Наступний гетьман Іван Самойлович у 1672 році віддає Короп із довколишніми селами на утримання Генеральної військової артилерії. Головним центром матеріального забезпечення козацької артилерії місто залишалося до 1782 року, тобто до самого кінця існування Гетьманщини (з перервою протягом 1718—1727 років).

Обидві згадані в академічній 10-томній Енциклопедії історії України, у статті, присвяченій Коропу, пам’ятки архітектури [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 180] збудовані саме за козацьких часів. Споруджена в кінці XVII — на початку XVIII ст. Іллінська церква-фортеця — «…єдина церква такого типу на Лівобережжі. Її побудували на західних підступах до дитинця міста-фортеці, і вона була першою його кам’яною спорудою фортечного типу» [Губський (2010): с. 35]. Щоправда, сьогодні ми бачимо лише руїни або рештки Свято-Іллінського храму…

Короп. Свято-Вознесенська церква (1764). Фото — Sergey V. Tarasov (2006).

Короп. Свято-Вознесенська церква (1764). Фото — Sergey V. Tarasov (2006).

Можемо ж і маємо помилуватися Свято-Вознесенською церквою, яка датується 1764 роком [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 180]. О.Ф.Губський сповіщає [Губський (2010): с. 36], що побудовано цей ошатний храм коштом Петра Юркевича — отамана генеральної артилерії України-Гетьманщини. Він являє собою баштоподібну тетраконхового типу споруду, яка відрізняється від подібних тим, що має восьмибічний підбанник. Творцем церкви Вознесіння Господнього вважають уславленого архітектора Максима Мосцепанова (див. розділи 4 і 7 цієї книжки. — Ю.Ч.). У її інтер’єрі частково зберігся фаховий живопис кінця XVIII століття.

Короп. Успенська церква (1894). Фото — Андрій Маркін (2010).

Короп. Успенська церква (1894). Фото — Андрій Маркін (2010).

Також сьогоднішній Короп прикрашає Успенська церква. Дерев’яна споруда на цьому місці з’явилася ще за козацької доби — чи, як вважає В.Є.Куриленко, 1716 року [див., напр., відповідний розділ книги: Куриленко (2005)], чи на півстоліття пізніше, 1767 року. А ось мурований храм Успіння Богородиці, що прийшов на зміну, напевно зведено 1894 року.

Короп. Будинок, у якому народився революціонер-народник Микола Кибальчич. Фото — Max harrer (2011).

Короп. Будинок, у якому народився революціонер-народник Микола Кибальчич. Фото — Max harrer (2011).

До речі, священником Успенської церкви був батько знаменитого уродженця Коропа (1853), визначного революціонера-народовольця та винахідника Миколи Кибальчича — Іван Йосипович. Т.І.Лазанська повідомляє [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 182], що син коропського священника в середині 70-х років позаминулого століття долучився до народницького руху, а 1879 року вступив до організації «Народна воля» та став керівником її лабораторії, де виготовлялися вибухові речовини й метальні снаряди, брав участь у підготовці замахів на життя російського імператора Олександра ІІ. 1881 року після вбивства царя Кибальчич був заарештований і засуджений до смертної кари, вже перебуваючи у в’язниці, створив оригінальний проєкт реактивного літального апарата, а напередодні страти в особистому листі до імператора Олександра ІІІ вимагав дарувати народові демократичні свободи. Сьогодні в Коропі діє музей-садиба Миколи Кибальчича, який варто відвідати.

Микола Кибальчич (фото невідомого автора).

Микола Кибальчич (фото невідомого автора).

З Коропа поїдемо спочатку на південь через село Карильське, яке за Гетьманщини входило до складу Коропської сотні. До речі, С.А.Токарєв повідомляє, що Коропська сотня разом із Новомлинською, Кролевецькою, Воронізькою і Ямпільською належали до так званих «засеймських» сотень Ніжинського полку. Їх козаки на чолі з командиром, незалежним від полковника, підлягали безпосередньо гетьману і були його особистою гвардією [Токарєв (2007): с. 38]. В.М.Заруба формулює таким чином: «Протягом певного часу низка сотень (Воронізька, Коропська, Кролевецька, Ямпільська, частково Глухівська) вважалися гетьманськими або підпорядкованими генеральній старшині. З них формували охорону гетьмана — жолдаків» [Заруба (2007): с. 74]. Хай там як, козаки Коропської та інших засеймських сотень зазвичай у далеких походах участі не брали. Натомість під час походів козацького війська вони стояли вздовж берегів Дніпра для захисту кордонів від татарських нападів [Дядиченко (1959): с. 423, 510].

Так виглядає Сейм у Путивлі. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Так виглядає Сейм у Путивлі. Фото — Тетяна Чернецька (2009).

Через два десятки кілометрів, діставшися магістрального автошляху, звернемо праворуч і попрямуємо до столичного міста України, що розташовувалося на теренах Ніжинського козацького полку. Ідеться про преславне місто БАТУРИН. Він став слідом за великим ЧИГИРИНОМ (будь ласка, див. мій путівник історичною Київщиною) другою столицею Української козацької держави — Війська Запорозького, хоча вже тільки лівобережної Гетьманщини. Знову процитую В.М.Зарубу: «На території полку знаходилися дві гетьманські столиці: Батурин (1669—1709; 1750—1764) і Глухів (1708—1750; 1764—1782)» [Заруба (2007): с. 74].

Предивні ГЛУХІВ і ПУТИВЛЬ у нас із Вами, шановні супутники-читачі, досить далеко попереду (див. частину ІІ цього путівника). А ось до предивного БАТУРИНА магістральним автомобільним шляхом проїдемо всього-на-всього 16 кілометрів. Якщо їх умовно перевести в одиниці часу, то досить короткий за нескромними вітчизняними вимірами (будь ласка, див. нижче) історичний шлях цього заповітного міста України виявиться набагато довшим. Щоправда, відразу після повороту пару кілометрів проїдемо територією іншої області України — Сумської, потім разом із дорогою повернемося до Чернігівської. А вже перед самим Батурином перетнемо уславлену історичну ріку Сейм — ліву і найбільшу притоку Десни.

 

СЕЙМСЬКА ОПТИМІСТИЧНА ЕЛЕГІЯ

 

З тобою, Сейме, я вперше зустрівся в місті Путивлі,

де Ярославна все плаче з давньоруських віків,

де церква Миколи Козацького й Монастирів будівлі

цей плач таки перетворили на урочистий спів.

 

З тобою, Сейме, я вдруге зустрівся в місті Батурині —

столиці довічній гетьмáнській, притулку козацьких душ.

Така яскрава краса твоя! А я вдивлявся, зажурений,

у наше гірке минуле, у долю страшну все ту ж…

 

Вдивлявся я недаремно: надії засяяло тлó вночі —

над Цитаделлю Батуринською її горіла зоря.

Нехай же мене в майбутньому таки приведуть село Óбмачів

і ШЛЯХ через Сейм ДО ВІДРОДЖЕНОГО Крупицького монастиря!

 

31.10.20

 

Відвідати згаданий у моїй елегії Батуринський Крупицький Свято-Миколаївський монастир (так подає його назву В.В.Станіславський [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 202]), «розташований на березі р. Сейм», заснований, за деякими даними, ще за часів Київської Русі, зруйнований у середині ХІІІ-го та вперше відбудований на початку XVII століття, можна згідно із запропонованим у вірші маршрутом: з магістрального шляху звернувши в Батурині праворуч, проїхати через це місто, сусіднє село Óбмачів і річку Сейм близько 11 кілометрів. Монастир розташований поруч із маленьким прибережним селом Вербíвка та в парі кілометрів від трохи більшого за розміром села Осíч. Але мандрівників попереджають, що «дорога там не дуже добра. Набагато краще дорожнє покриття буде, якщо» ще перед Сеймом звернути праворуч і їхати «повз села Матíївка та Обíрки, а по відстані — лише на кілька кілометрів далі. Машину можна залишити біля головної брами. Парковка досить тісна, але і транспорту теж небагато» [Свято-Миколаївський Крупицький Батуринський жіночий монастир (2014)].

Так виглядав Батуринський Миколо-Крупицький монастир на початку ХХ ст.

Так виглядав Батуринський Миколо-Крупицький монастир на початку ХХ ст.

В.В.Вечерський пише: «У 1680 році коштом генерального судді Івана Домонтовича замість дерев’яного зведено мурований хрещатий, п’ятибанний Миколаївський собор — центральну споруду комплексу. За типом це класичний храм доби найвищого розквіту архітектури українського відродження. В інтер’єрі панував пишний п’ятиярусний позолочений іконостас початку XVIII століття» [Вечерський (2008): с. 199—200]. За даними цього дослідника, собор був знищений у 1930-х роках (за іншими відомостями, у 1941—1945 роках), а іконостас — напевно в 1930—1933 роках. За даними ж В.В.Станіславського [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 203], Свято-Миколаївський собор був розібраний на початку 1960-х років. Монастир, який за гетьмансько-козацької доби став добре укріпленою фортецею, оточеною валами з дерев’яними стінами та вежами, жорстоко постраждав від московських карателів наприкінці 1708 року: вони зруйнували дзвіницю, келії, притулки для прочан. Згодом обитель відбудовували на початку та наприкінці першої чверті ХІХ століття. У 1999 році монастир був відновлений, вже як жіночий. Нині ним опікується також Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», на чиєму сайті (див. список рекомендованої літератури) міститься інформація про сьогоденне життя, зокрема, цієї української святині. Сповіщається, що в монастирі відреставровано теплу трапезну церкву Преображення Господнього та чернечі келії, відтворено мурований паркан, будинок настоятеля (наразі настоятельки) і господарський двір, реставрується дзвіниця.

 

Тепер відвідаємо саме місто БАТУРИН.

 

(Далі буде.)

 

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 14

Вечерський В.В. Гетьманські столиці України. — К., 2008. — (Невідома Україна.)

Губський О.Ф. Короп — європейське місто. — Чернігів, 2010.

Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618—1648). — К., 2006.

Куриленко В.Є. У Чернігово-Сумському Подесенні. — Шостка, 2005.

Михайленко В.М. Короп історичний: популярні нариси. — Ніжин, 2006.

Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця»: Офіційний сайт. — Режим доступу: https://www.baturin-capital.gov.ua/.

Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. — К., 1998.

Свято-Миколаївський Крупицький Батуринський жіночий монастир // Цікаві місця України у поміч мандрівнику. — 2014. — 25 липня. — Режим доступу: http://ua.interestingukraine.kiev.ua/chernihivska-oblast/bahmatskyj-rajon/osich/.

Токарєв С. Коропська сотня Ніжинського полку у другій половині XVII—XVIII ст. // Сіверянський літопис. — 2007. — № 2.


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: