Чернігівський обласний анабазис: Ічня
29.11.2020Чернігівський обласний анабазис: Ічня
(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 19)
Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA
Герб міста ІЧНЯ.
…Від ІРЖАВЦЯ рушаємо далі на захід трасою Ічня—Дмитрівка і, за селом Гужівка (що за Гетьманщини також входило до Ічнянської сотні Прилуцького полку) звернувши на південний захід, через загалом 13 кілометрів опиняємось у вельми мальовничому місті ÍЧНЯ [Чернецький (15.V.2016)] — нині райцентрі Чернігівської області. Шановні читачі, за першої ж нагоди завітайте до Ічні! Там ви зможете, зокрема, помилуватися прегарними храмами. Найстаріший із них — Воскресенська церква (1806—1810) — зведений на місці дерев’яного храму, який став свідком непересічної історичної події: у ньому 1660 року було проголошено гетьманом Якима Сомка. Згадуючи про цю подію, у своєму нарисі «Прилуцький козацький полк: короткий путівник у віршах» [Чернецький (16.V.2017)] написав:
А далі… Зникне швидко туга звична,
мов хмари Божа розжене рука,
коли всміхнеться Мартосова ІЧНЯ
у спосіб щирий лицаря Сомка.
ІЧНЯ. Воскресенська церква (1806—1810). Фото — Кочкалов Д.В. (2011).
Чому «Мартосова»? Про це також «далі буде». А поки що змалюю ще одну архітектурну пам’ятку міста: на мій погляд, рисами українського «козацького» бароко просто-таки сповнений силует наступного ічнянського витвору зодчества класицистичної доби — святково-лагідної Спасо-Преображенської церкви (1811—1820). Зазначу, що останню вельми органічно вписано в так само святково-лагідне природне довкілля. І цим перелік архітектурних принад Ічні не обмежується. Але Я.В.Верменич у статті 10-томної академічної Енциклопедії історії України, присвяченій Ічні, з пам’яток міста згадує лише археологічну — курган ІІ—І тис. до н. е. [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651]…
В Енциклопедії сучасної України (ЕСУ) повідомляється: «На території Ічні виявлено поселення скіфського часу та черняхівської культури. За переказами, у давньоруські часи тут існувало невелике поселення Яськове, яке зруйнували монголо-татари» [Балабай (2011)]. А перші відомості про Ічню — невелику фортецю — належать до XIV століття [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 650]. Вона перебувала під владою спочатку Литви, згодом Польщі. У середині XVI століття Ічня «…одержала статус містечка, стала центром окремого козацького підрозділу (“полку”), який був підпорядкований польській короні та ніс службу на кордоні» [Балабай (2011)]. Від 1590 року нею володіли князі Вишневецькі.
ІЧНЯНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ. У художній залі можна відстежити чи не всі етапи розвитку вітчизняного живопису — від старовинних українських ікон до творів сучасних майстрів. Фото — користувач Вікіпедії IgorTurzh (2010).
На самому початку Національної революції з весни 1648 року почав формуватися, а влітку утворився козацький Ічнянський (Іченський) полк, до складу якого входили три сотні [Заруба (2007): с. 51, 146]. Дослідники згодні в тому, що Ічнянськими полковниками були Петро Головацький (1648—1649) і Степан Головацький (1649) [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651; Заруба (2007): с. 51]. Однак далі В.М.Заруба уточнює, що цю посаду обіймали Петро Головацький — до травня 1649 року — та (після короткого полковництва Степана Головацького? — Ю.Ч.) Іван Янович — до жовтня 1649 року [Заруба (2007): с. 146]. Ще цей дослідник зазначає: «Точних даних про сотенний склад Ічнянського полку бракує, але, ймовірно, це були “іменні” сотні козацьких отаманів навколишніх побіля Ічні сіл» [Заруба (2007): с. 51]. В.В.Панашенко ж окремо згадує про те, що 1649 року козаки Ічнянського полку брали участь у Збаразькій облозі [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651]. У жовтні того самого 1649 року «…Ічнянський полк ліквідували у зв’язку зі скороченням реєстру, а територію, як дві Іченські сотні (199 козаків), включили до складу Прилуцького полку. У ньому сотня (з 1658 р. — одна) перебувала до ліквідації у 1782 р.» [Заруба (2007): с. 146].
ІЧНЯНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ. Етнографічна експозиція. Фото — користувач Вікіпедії IgorTurzh (2010).
Першим сотником Ічнянської сотні Прилуцького полку став Федір Грищенко (1649), у подальшому — аж до тривалого сотникування майбутнього прилуцького полковника Івана Стороженка (1676—1687) — згадуються ічнянські сотники Семен Герасимов (1653), Матвій Романович (1659—1662) та Іван Бовченко (1672) [Заруба (2007): с. 146]. У 1666 році Ічня стала ратушним містечком [Балабай (2011)]. Але до того вона зазнала великих втрат під час громадянських війн другої половини 1650-х і першої половини 1660-х років, значна частина її жителів переселилася в Слобідську Україну. Масові переселення, як повідомляє Я.В.Верменич [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651], тривали і в наступному, XVIII столітті… У середині XVIII століття майже три чверті селянських дворів Ічні належали прилуцькому полковнику (1739—1763) Гнату Ґалаґану [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 267; ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651; Балабай (2011)]. Але тут волію згадати не про сина «прилуцького полковника поганого» з поеми «Іржавець» [Шевченко (2002): с. 393] і взагалі не про Ґалаґанів, а про інший знаменитий козацько-старшинський, згодом дворянський рід Мартосів [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 535—536], його прилуцьку гілку. Ця гілка йде від Петра Мартоса, про якого достеменно відомо, що він у 1756 році був ічнянським сотенним отаманом. А трохи раніше — найімовірніше, у 1754-му, можливо, у 1752 чи 1753 році — народився в Петра син, названий Іваном.
Олександр Варнек (1819). «Портрет скульптора Івана Петровича Мартоса».
Судилося представникові українського козацько-старшинського роду Івану Мартосу [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 534—535] стати видатним митцем Російської імперії. Але початкові десять або дванадцять років його життя минули в Ічні. Звідти щедро обдарований Небесами син ічнянського сотенного отамана, ще тільки наближаючись до підліткового віку, перебрався в столицю Російської імперії.
Як відомо, українці задовго до того почали колонізацію Санкт-Петербурга. Та й у Шевченковому ХІХ столітті в житті багатьох представників української еліти імперського періоду це місто відіграло важливу роль. Столиці імперії, зокрема, судилося стати ареною багатьох визначних подій «тогочасної Революції Гідності, відчайдушної Української культурної революції 1798—1847 років» (означення моє. — Ю.Ч.). Саме там наприкінці XVIII століття було опубліковано перший маніфест нашої революції — «Енеїду» великого Котляревського [Чернецький (05.ІV.2016)]. Саме там навесні вікопомного завдяки цьому 1838 року отримав омріяну волю великий Шевченко [Чернецький (13.ІІ.2016)]. Саме там наприкінці четвертого десятиліття ХІХ сторіччя Кобзар здійснив революцію у віршуванні [Чернецький (20.V.2016)], подібна до якої в російській поезії розгорнулася лише на початку століття наступного…
І там, у Санкт-Петербурзі, Іван Мартос протягом десятиліття — з 1764 по 1773 рік — навчався в Академії мистецтв. До речі, його педагогами-кураторами стали не громадяни Російської імперії, а іноземні професори Л.Роллан і Н.-Ф.Жілле. У наступному п’ятилітті — протягом 1774—1779 років — Мартос був «пенсіонером» (тобто стипендіатом) петербурзької Академії мистецтв у Римі. Як бачимо, завершити освіту й підвищити митецьку кваліфікацію Іванові допомогла та ж сама Італія, що майже за століття до цього виплекала талант іншого видатного українського Івана — Зарудного [Чернецький (14.V.2016); Чернецький (11.VIII.2019)], про котрого згадую в розділах 2-му і 7-му цієї книжки. Повернувшись, Мартос одразу був «назначений» ад’юнкт-професором своєї альма-матер по скульптурі. У петербурзькій Академії мистецтв він працював до кінця життя, ставши з 1782 року — академіком, з 1794 року — професором, з 1814 року — ректором. А в останні два десятиліття свого довгого й плідного життя (помер Іван Мартос у 1835 році в Санкт-Петербурзі) мав ще й почесний статус офіційного скульптора Російської імперії.
ІЧНЯНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ. Витвори народних майстрів дерев’яної скульптури. Фото — користувач Вікіпедії IgorTurzh (2010).
Митець ніколи не поривав зв’язків з Україною. Зокрема, був автором надмогильних пам’ятників її непересічним історичним діячам: останньому гетьману Кирилу Розумовському в БАТУРИНІ (1803—1805), Петру Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі Києво-Печерської лаври (1797—1805) та ін. Щоправда, як свідчить Н.Г.Ковпаненко [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 534], усі вони — не збереглися… Найзнаменитіший витвір митця — пам’ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському (1804—1818; автор і керівник проєкту — Іван Мартос) — стоїть у Москві, на Красній площі. Коротко нагадаю зміст відповідних історичних подій: на початку XVII століття народне ополчення на чолі з активістами Кузьмою Мініним і Дмитром Пожарським скинуло якесь тодішнє херло, що узурпувало владу в Московській державі. Цим її було врятовано від розпаду. Подвиг, безсумнівно гідний наслідування. Як і вчинок вдячного сина козацької України, який на цьому пам’ятнику написав: «Сочинил (саме так! — Ю.Ч.) и изваял Іоанн Петрович Мартос родом из Ични».
Василь Штернберг (1836). «Ярмарок в Ічні». Джерело, у якому наводиться саме така назва картини: [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651].
Але — є в Одесі Приморський бульвар,
де Дюк Рішельє височіє, у центрі.
Під владою місця прегарного «чар»* —
відвідувачів, мабуть, двісті процентів.
__________
* Рос. Це ж Одеса — місто-поліглот!
Другий — херсонський пам’ятник князеві Григорію Потьомкіну (1829—1835; автор проєкту — Іван Мартос).
ІЧНЯ. Храм Святого Миколая (відновлений та освячений 2007) — колишня дзвіниця Свято-Миколаївської церкви (1879). Фото — користувач Вікіпедії Fordman (2011).
Сьогодні видатний митець Іван Мартос повернувся до Ічні. Завітавши туди, зможете побачити «наживо» вельми ефектний, як на мій смак, пам’ятник І.П.Мартосу (1980; скульптор — Володимир Луцак).
<…>
Повернімося й ми до Ічні, яка за Нового часу спершу входила до Прилуцького повіту Полтавської губерніі (між іншим, сусідній Іржавець-Ржавець перебував у складі цього повіту аж до ліквідації губернського поділу), а від 1861 року стала волосним центром Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Саме з огляду на останню доновітню «гавань» і пишу про це місто в путівнику, присвяченому історичній Чернігово-Сіверщині. Ще з XVIII століття Ічня відома як осередок художнього керамічного виробництва [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651]. А в ХІХ столітті її економічний розвиток отримує нові імпульси, відбувається диверсифікація господарської діяльності. На його початку все ті ж Ґалаґани — представники вже дворянського роду — заснували тут суконну мануфактуру, цукровий, цегляний, селітряний та два винокурні заводи [Балабай (2011)]. Яке велелюдне, веселе, гомінке свято являли собою Ічнянські ярмарки, можна побачити на картині, нагадаю, одного із засновників українського пейзажного і жанрового живопису [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 660] художника Василя Штернберга [Чернецький (13.VІ.2016)] «Ярмарок на Україні» (1836). До речі, у підписі до ілюстрації, вміщеної після статті Я.В.Верменич «Ічня» з академічної 10-томної Енциклопедії історії України, наведено іншу назву цього твору Штернберга — «Ярмарок в Ічні» [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 651]; Вікіпедія пропонує варіант «Ярмарок у містечку Ічні».
1866 року в Ічні мешкали більше 6 тис. осіб. З останньої чверті ХІХ століття до наших днів дійшла ще одна ічнянська пам’ятка архітектури — дзвіниця Свято-Миколаївської церкви, зведена в 1879 році [Балабай (2011)]. Господарський розвиток волосного містечка (статус міста Ічня отримала 1957 року) пришвидшили будівництво вузькоколійної залізниці Крути—Ічня—Прилуки, завершене 1894 року, та прокладення через Ічню у 1912 році залізничної колії Бахмач—Одеса.
В Ічні народилися багато визначних діячів різних галузей, зосібна письменники Степан Васильченко (1878/79—1932) та Анатолій Дрофань (1919—1988) і поет Василь Чумак (1900/01—1919). Сьогодні, поряд із пам’ятником Іванові Мартосу (будь ласка, див. вище), місто прикрашають, роблять справді неповторним його вигляд численні інші пам’ятники-погруддя: С.В.Васильченку (1974, за іншими даними, 1978), який створив відомий український скульптор, графік, живописець, етнограф і колекціонер Іван Гончар (1911—1993), А.П.Дрофаню (1989), автором якого є уродженець Ічні, друг письменника, живописець, графік і скульптор Василь Швидченко (1911—2000), В.Г.Чумаку (1980), Т.Г.Шевченку (2009)… Останні два, як і пам’ятник-погруддя І.П.Мартосу, створив Володимир Луцак (1928—2016) — вітчизняний скульптор, почесний громадянин міста Ічні, що народився в селі Заїзд (побіля Прилук), автор низки скульптурних портретів видатних українців.
ІЧНЯНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ. Природно бачити подібні експонати в музеї міста, що сповнене прекрасної сучасної авторської скульптури. Фото — користувач Вікіпедії IgorTurzh (2010).
Також варто нам із Вами, шановні супутники-читачі, дослухаючись до рекомендацій Енциклопедії сучасної України (ЕСУ), відвідати Ічнянський краєзнавчий музей [Борщенко (2011)], у фондах якого — понад 4 тис. експонатів! Тут зберігаються, зокрема, значна колекція ічнянських кахлів, гончарні вироби відомого ічнянського майстра кераміки Миколи Піщенка (1913—1974) та його родини, художні полотна (зосібна, вже знайомого нам Василя Швидченка), різьблення на дереві визначного майстра дерев’яної скульптури Антона Штепи (1903—2005), старовинні українські ікони, одяг, побутові речі.
Відділом краєзнавчого музею є відкритий в Ічні 2011 року Музей художника М.М.Ге [Музей художника Миколи Миколайовича Ге (2020)], чиї розміщені в трьох кімнатах окремого будинку експонати широко розкривають життєвий і творчий шлях митця, у гості до якого ми саме з ІЧНІ і відправляємося. Нехай своєрідним анонсом наших із Вами, шановні супутники-читачі, подальших мандрів — до сіл Івангород, Шевченка (колишній хутір Іванівський) і Плиски — стане мій вірш, визначному мешканцеві згаданого хутора присвячений.
Микола Ярошенко (1890). «Портрет художника Миколи Миколайовича Ге».
ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОГО УКРАЇНЦЯ М. М. ГЕ (1831—1894)
Почну
майже звично
іронічно:
Ге — що це за диво-звір?!
Стаття надає енциклопедична
сухенький фактів набір.
Що можна про цю людину сказати?
Приміром, скажу таке:
— Любив малювати й господарювати
художник Микола Ге.
Душі його перші й подальші рухи,
бабусю Дарко, дар твій —
і ваш, подільське село Попелюхи
та Києве наш святий.
Тоді українка Ганна Забіла,
чий Ніжинщина був дім,
його покохала-полюбила
й життя розділила з ним.
І потім вирвались із Росії —
держави-тюрми — вони,
в Італії — світлій країні-мрії —
дивились про волю сни.
І найлицемірнішій з імперій,
що Юди тріумф — то таке,
у власній нагадує «Тайній вечері»
художник Микола Ге.
Мотиви Чернігівщини дзвінко
до метра творінь увійшли:
не знають «Дівчина-українка»,
«Старий…» і «Хлопчик…» тла мли.
І долю землі, що волога від хлипів, —
мовляв, чужинці з’їдять, —
він тут освітив, як огнем смолоскипів,
полотнами двох «Розп’ять».
Що треба сказати про цю Людину?
Тепер я скажу таке:
— Любив Божий світ і любив Україну
художник Микола Ге.
Для кóгось, можливо, цьогó й не досить,
мені ж він довів: Бог є!
І бути оспіваним
вíршем цим
просить
художник Микола Ге…
16.11.20
(Далі буде.)
ДОДАТОК
Рекомендована література до частини 19
Балабай В.І. Ічня [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ): Beta-версія. — Статтю оновлено: 2011. — Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12875.
Борщенко В.В. Ічнянський краєзнавчий музей [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ): Beta-версія. — Статтю оновлено: 2011. — Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12877.
Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.
Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.
Музей художника Миколи Миколайовича Ге [Електронний ресурс] // Музеї Чернігівщини: Веб-портал музеїв і заповідників Чернігова та Чернігівської області. — Режим доступу 2020: http://museum.cult.gov.ua/muzej-hudozhnyka-mykoly-ge/.
Чернецький Ю. Україна: Цикл 2006—2012 років зі змінами 2015 року [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 24 жовтня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/ukrayina/.
Чернецький Ю. Українські історичні портрети: Цикл 2011—2012 з доповненнями 2012—2016 років і наскрізною нумерацією творів [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та ін.} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 13 лютого. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/ukrayinski-istorichn-portreti-2/.
Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА на шляху до новітньої історії: Південно-Східна та Центрально-Південна Слобожанщина [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — українська та російська Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 5 квітня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/velmi-korotkiy-putivnik-2016/.
Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. ЄВГЕН ГРЕБІНКА, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МИХАЙЛО ЛЕРМОНТОВ ТА ІН.: ІІ. Іван Зарудний, Москва, Італія, Батурин, Петербург [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — В.Чернецький та різномовні Вікіпедії } // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 14 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/korotkiy-putivnik-2016-grebinka/.
Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. ЄВГЕН ГРЕБІНКА, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МИХАЙЛО ЛЕРМОНТОВ ТА ІН.: ІІІ. Іван Мартос, Ічня, Петербург, Москва, Одеса, Херсон, Ічня [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — українська Вікіпедія} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 15 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/10584/.
Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. ЄВГЕН ГРЕБІНКА, ТАРАС ШЕВЧЕНКО, МИХАЙЛО ЛЕРМОНТОВ ТА ІН.: ІV. Петербурзькі салони… й УКРАЇНА — понад усе! [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 20 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/korotkiy-putivnik-2016-ukrayina-ponad-use/.
Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Качанівка — садибно-парковий шедевр ЧЕРНІГІВЩИНИ: історії із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури (частина ІI) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 13 червня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/korotkiy-putivnik-2016-kachanivka-sadibno-parkoviy-shedevr-chernigivshhini-2/.
Чернецький Ю. Прилуцький козацький полк: короткий путівник у віршах {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 16 травня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/prilutskiy-kozatskiy-polk/.
Чернецький Ю. Чернігів козацький і довічно український (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 2) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2019. — 11 серпня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/chernigiv-kozackij-i-dovichno-ukrainskij-2/.
Шевченко Т.Г. Кобзар: Повна збірка. — Харків, 2002.
