Чернігівський обласний анабазис: Батурин назавжди

13.11.2020 0 Редакция Steelgrey
| Newssky.com.ua

Цитадель Батуринської фортеці, відбудована 2008 року. Фото — NSayenko (2016).

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — наразі Харків),Юрій Чернецький

доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства —

спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Чернігівський обласний анабазис: Батурин назавжди

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 16)

 

…Тепер відвідаємо саме місто БАТУРИН.

 

| Newssky.com.ua

Герб Батурина.

 

ДУМА ПРО ЖИТТЯ, «І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ» ПРЕДИВНОГО МІСТА БАТУРИНА

 

Це місто називалося Батурин

з тих днів, коли засноване було,

козацької та польської натури

відбитки мало і долало зло.

 

Та зло магнатським землеволодінням

і пихою проклало шлях біді

на цій землі — і виходом єдиним

лишилась революція тоді.

 

Бо козаки ми є, а не підляшки,

кагалу* чи царів не кріпаки:

здається, мусить вибити дух нáш кий

панів — а він міцніє, навпаки!

_______________

* З 11-томного академічного Словника української мови дізнаємося, що кагалом називались у Польщі в XVI—ХІХ ст. як єврейське громадське самоуправління, так і сама єврейська громада [СУМ, т. 4 (1973): с. 67]. А соціально-економічну ситуацію в Україні, котра склалася протягом кількох десятиліть, які передували Хмельниччині, і стан масової свідомості (включаючи підсвідоме та несвідоме) охарактеризував С.В.Кульчицький: «Визиск селян панами та прошарком єврейських орендарів і суборендарів зріс. Зросла і ненависть покріпачуваного українського селянства до панів та їхніх поплічників. Селяни при цьому вважали своїми визискувачами не окремих євреїв, а всіх євреїв взагалі, тому що єврейство організовувалося як замкнений феодальний стан» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 96]. На жаль, мали те, що мали…

«Коли виник Батурин ?» Зберігаючи авторську пунктуацію в назві етапної статті В.П.Коваленка [Коваленко (2016): с. 57—65], роблю наголос на тому, що в історії, зокрема давній, цього заповітного міста України залишається ще забагато пробілів… А втім, ситуація значно, кардинально покращилася порівняно із зовсім недавнім минулим, про яке В.П.Коваленко писав на самому початку цієї статті: «Батурин — гетьманська столиця — традиційно займає одне з чільних місць у сучасній українській історіографії. Та все ж історія самого міста до останнього часу була практично чи не суцільною “білою плямою”: як час виникнення, так і автентична давня назва його залишалися загадкою навіть для фахівців» [Коваленко (2016): с. 57].

Своє дослідження В.П.Коваленко починає з ретельного аналізу польських законодавчих актів XVII століття, «за люб’язно надані матеріали з польських джерел» дякуючи П.М.Кулаковському — автору, нагадаю, впливової піонерної монографії [Кулаковський (2006)]. Цей аналіз «…неспростовно засвідчує, що на початку XVII ст. в Батурині, як, проте, і в інших згаданих вище місцинах (західної частини Сіверщини. — Ю.Ч.), знаходилося “городище пусте” часів Київської Русі. Особливо цікаво, що воно вже на початку XVII ст. мало свою назву — Батурин… Враховуючи ж наведені вище дані про цілковите запустіння всього Задесення за часів від монгольської навали до відродження тут поселенських структур у 1620-х роках, є всі підстави вважати, що це і була першопочаткова назва міста» [Коваленко (2016): с. 59]. Дослідження, які з 1995 року (! — Ю.Ч.) проводилися Міжнародною Батуринською археологічною експедицією Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка, повністю підтвердили наявність у різних частинах території сучасного міста культурного шару доби середньовіччя, починаючи з кінця VIII століття.

| Newssky.com.ua

Такою постає річка Сейм перед тим, хто милується нею з батуринської Цитаделі. Фото — Бабенко Наталія (2015).

За сукупністю фактів і міркувань можна стверджувати, що давньоруський Батурин (він включав і укріплене, і неукріплені поселення) виник у місцевості, яка пізніше отримала назву городища (згідно з деякими іншими джерелами, «урочища») Литовський Замок; воно розташовувалося в самому центрі нинішнього міста. Міські укріплення розбудовували з початку ХІІ століття, а проіснувала первісна фортеця до середини ХІІІ століття. Відповідно цю місцину, так би мовити, правильніше було б іменувати Давньоруським Замком, але, мабуть, за давністю городища про його справжнє походження до XVII століття вже забули. Що стосується давньоруської назви Батурин, то, на думку В.П.Коваленка, її виникнення пов’язане з проживанням на території Задесення племінного союзу «чернігівських ковуїв». Перебування тут «вчорашніх кочівників», переселених давньоруськими князями в Чернігівську землю та, зокрема, Задесення, залишило не дуже помітний слід у літописах, але вельми значний — у місцевій топоніміці [Коваленко, Ситий (2004): с. 121—138]. В.П.Коваленко припускає, що назва Батурина походить від слова, що однією з тюркських мов могло означати «батур» — «богатир». Насамкінець наведу завершальний абзац статті В.П.Коваленка: «Удруге про Батуринські висоти згадали вже на початку XVII ст., коли, після Деулінського перемир’я 1618 р., р. Сейм знову стала міждержавним кордоном. І близько 375 (тепер уже чотирьохсот. — Ю.Ч.) років тому, на початку 20-х років XVII ст. на “Литовському Замку” знову споруджуються укріплення. Проте в даному випадку має йтися не про заснування, а про відновлення міста» [Коваленко (2016): с. 64].

Тепер відвідаємо це місто вже в епоху раннього Нового часу [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 562]. Автори статті в 10-томній академічній Енциклопедії історії України пишуть: «Час заснування (за В.П.Коваленком, відновлення! — Ю.Ч.) Батурина невідомий; в історичних джерелах [він] вперше згадується 1625 року, коли польський король Сигізмунд ІІІ Ваза після приєднання Чернігово-Сіверської землі до Речі Посполитої збудував тут фортецю» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 202]. Визначний архітектурознавець та історик культури В.В.Вечерський [див., напр.: Вечерський (2018); Вечерський (2020)] уточнює: «У 1625 році розпорядник лівобережних маєтностей великого польського магната Олександра Пісочинського Матвій Стахурський з дозволу польського короля збудував прикордонний Батуринський замок на високому лівому березі Сейму» [Вечерський (2008): с. 160]. Версія ж стосовно заснування Батурина українськими козаками в 1579 році на одержаних від польського короля Стефана Баторія у володіння землях на річці Сейм, яку принаймні донедавна обстоював, зосібна, шанований дослідник історії козацької України В.М.Заруба [Заруба (2007): с. 14], наскільки мені відомо, залишається суто, сказати б, апокрифічно-історіографічною легендою, крім іншого, не витримавши перевірки результатами археологічних досліджень останнього часу [див., напр.: Потапчук (2018)].

| Newssky.com.ua

Прапор Ніжинського полку, що зберігається у Військовому музеї Стокгольма.

А час зоряний для БАТУРИНА настав у період нашої Національної революції середини — третьої чверті XVII століття. Вже на самому її початку, наприкінці травня 1648 року місто було звільнено повстанцями від поляків. За інформацією В.М.Заруби, Батуринська сотня спочатку утворилася як одиниця Борзнянського полку, згодом — протягом 1649—1654 років — перебувала в складі Чернігівського полку [Заруба (2007): с. 113]. Автори ж відповідної статті в Енциклопедії історії України стверджують, що Батурин став «сотенним містом спочатку Стародубського полку…» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 202]. Але немає сумнівів у тому, що 1654 року Батуринську сотню включили до складу Ніжинського полку, і весь подальший час існування аж до ліквідації у 1782 році ця сотня незмінно була його адміністративною одиницею. Першим відомим на ім’я батуринським сотником у 1649 році був Степан Окша, першим із тих, хто напевно тривалий час (1654—1659) обіймав цю посаду, став Сава Мишуренко [Заруба (2007): с. 113].

 

І не лише козацьким місто людне

було: й купецтво процвітало тут,

і зодчі (серед них — Іван Зарудний!)

вершили свій культуротворчий труд.

 

Незмінно справи просувались «лепо»

відтоді, як столицею зробив

Дем’ян його. А як прийшов Мазепа,

тут виникла вже справді безліч див!

 

Цвів втіленням державної ідеї

Батурин, як і весь гетьмáнський край.

І я радів від пишності тієї —

кількастолітній Юрій-Миколай.

 

З 1654 року мешканці Батурина користувалися магдебурзьким правом. Понад чверть жителів міста належала до купецтва. Три рази на рік у ньому відбувалися великі ярмарки, значного розвитку набули ремесла та млинарство [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 202]. В.В.Вечерський повідомляє, що в 1655 році Батурин дуже потерпів від пожежі, проте його, особливо фортецю й замок, швидко відбудували [Вечерський (2008): с. 162].

На сторінках політичної історії України Батурин з’являється в середині сьомого десятиріччя XVII століття. Саме в цьому місті гетьман Іван Брюховецький уклав із представниками царського уряду Батуринські статті 1663 року [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 203] — п’ять здебільшого принизливих для козацької держави умов, що були додатком до основних Переяславських статей 1659 року. А наступного, 1664 року річпосполитські та союзні козацькі війська, котрі очолював «король полскій Іван Казімир», як пише Самовидець, «…под Батурин были подездом. А осмотрівши фортецію, же моцна и люду немало военного при гетмані Бруховецком так козацкого, яко теж и московского, бо язика узяли, же оних с трудностю узяти, але до фолварков (можливо, “болварків”, тобто бастіонів? — Ю.Ч.) не допущают, рушил король з силами под Короп, где оному поклонилися, спод Коропа до Кролевца и Кроловец поклонился, в которих городах залоги свої король росказал класти, а сам простовал под Глухов, місто пограничное, которіе жадною мірою не хотіли ся здати» [Перлини духовності (2003): с. 100]. Так охарактеризовані в одному реченні два міста, яким надалі судилося бути столицями України-Гетьманщини.

| Newssky.com.ua

Дем’ян Многогрішний (Ігнатович) на поштовій марці із серії «Гетьмани України».

Цікаво, що столицею — головним адміністративним центром Лівобережної Гетьманщини — Батурин став за Глухівськими статтями 1669 року [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 123—124]. Цю угоду між Військом Запорозьким і Московщиною уклав гетьман Дем’ян Многогрішний (котрого наразі частіше згадують як Дем’яна Ігнатовича), тому що попередня угода — Московські статті 1665 року — втратила чинність унаслідок українсько-московської війни 1668—1669 років. В.В.Вечерський пише: «Многогрішний одразу ж узявся за модернізацію батуринських укріплень, проте не встиг довести цю справу до кінця; роботи тривали 15 років і завершилися вже за часів наступного гетьмана — Івана Самойловича» [Вечерський (2008): с. 163].

А коротким правління Ігнатовича-Многогрішного стало з тієї причини, що взимку 1672 року, як повідомляє В.С.Степанков [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 276], гетьману Петру Дорошенку — правителю Правобережної Гетьманщини — вдалося з ним домовитися разом захищати «суспільне добро і цілісність України». Відповіддю була Батуринська змова 1672 року між вищою козацькою старшиною Лівобережної Гетьманщини та московськими військовиками. У результаті цієї змови Дем’яна Многогрішного усунули від влади в той момент, коли, як підкреслює В.М.Горобець [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 202], визначилися його наміри разом із правобережним гетьманом Петром Дорошенком при допомозі Кримського ханства й Османської імперії воювати з тодішнім уже союзником Московії — польським королем. Так, на мою думку, генеральні старшини-змовники — Петро Забіла (див. розділ 8), Іван Самойлович, Іван Домонтович і Карпо Мокрієвич — змарнували-знищили останній за часів Національної революції XVII століття реальний шанс об’єднати козацьку Україну…

| Newssky.com.ua

Гетьман Іван Самойлович. Портрет роботи невідомого автора XVII століття.

Статус головного адміністративного центру Лівобережної України місто Батурин зберігало і протягом п’ятнадцятирічного правління Івана Самойловича (1672—1687). Т.В.Чухліб наголошує: «Самойлович був визначним меценатом української культури — на його кошти по всій Україні було збудовано кілька десятків храмів і монастирів» [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 433]. Але, що стосується Батурина, напевно відомо лише про завершення розбудови за гетьманства Самойловича системи нових укріплень на Литовському Замку (будь ласка, див. трохи вище).

Далі, ненадовго перериваючи (а чи перериваючи?) «Думу про Батурин», наведу строфу-чотиривірш, додану 12 жовтня 2019 року до моєї поезії «На вдячну пам’ять Іванові Зарудному» (2016):

Наперекір всім історичним бурям

з Іванової — генія! — руки

засяяв незрівнянний наш Батурин —

і сяє знов! Нащадкам завдяки!

 

Ці рядки формально присвячені тільки одному Іванові — «великому воїну української культури» Івану Зарудному [Чернецький (2016)]. Після навчання в Київському колегіумі й університетах Польщі та Італії майбутній «метр зодчества, скульптури та малярства» наприкінці 80-х років XVII століття повернувся в Україну та деякий час перебував на службі в канцелярії гетьмана Мазепи — саме в Батурині. Не маю жодного сумніву в тому, що вже наявні в місті архітектурні витвори і яскрава й водночас лагідна природна краса його околиць надихали Івана Зарудного на власні звершення. Проживаючи в Батурині, він напевно брав особисту участь у розбудові гетьманської столиці. Але жодного автентичного витвору Зарудного та інших зодчих, які працювали в місті наприкінці XVII — на початку XVIII століття, тут не збереглося: адже… А молодий урядовець і митець покинув Україну задовго до Батуринської трагедії: у грудні 1690 року Зарудний прибув до Москви, куди його направив гетьман Мазепа з особистим дипломатичним дорученням і на прохання царя Петра І. Там настав зоряний час Майстра, який сусідській столиці — і світові! — залишив у спадок кілька яскравих квіток-витворів зодчества. Прикладом може слугувати створена за проєктом Івана Зарудного прегарна, разюча, святково-барвиста церква Івана Воїна (1709) — один із безсмертних шедеврів архітектури українського бароко.

| Newssky.com.ua

Гетьман Іван Мазепа. Німецька гравюра 1715 (?) року.

Але несвідомо чи підсвідомо водночас присвятив згадану строфу іншому Іванові — уславленому воїну, державнику, культуротворцю: гетьману Івану Мазепі. Щодо розвитку-розбудови «мазепинського Батурина» В.В.Вечерський у своїй етапній книзі, зокрема, пише: «У 1700 році на прохання Мазепи Петро І відрядив з Москви для роботи в Батурині знаменитого архітектора Дмитра Аксамитова. Саме в цей час у Батурині будуються муровані адміністративні й житлові будівлі, палац Мазепи на Гончарівці (також мурований, триповерховий або, радше — з урахуванням підвального поверху і мансарди, — п’ятиповерховий, виконаний у стилістиці центральноєвропейського бароко. — Ю.Ч.), …церкви». І далі: «Загалом у Батурині з передмістями налічувалося 40 церков, але більшість з них були маленькими домовими церковицями в садибах козацької старшини. Місто прикрашали п’ять великих храмів, з них чотири будувалися гетьманським коштом: 20 тисяч золотих було виділено на спорудження мурованого Троїцького собору, 4 тисячі золотих — мурованої Миколаївської церкви, яка у 1708 році ще не була закінчена, і 15 тисяч золотих — на зведення двох дерев’яних храмів: Воскресенського і Покровського. Троїцький собор був дуже великим, семибанним. Поряд з ним стояла мурована дзвіниця, пізніше відома серед батуринців як “Мазепин стовп”. Миколаївська церква, будівництво якої розпочалося у 1696—1698 роках, також була великою, п’ятибанною, схожою на собор Крупицько-Батуринського монастиря». І ще далі: «Жодна з цих церков не збереглася» [Вечерський (2008): с. 180—181, 182, 183].

| Newssky.com.ua

Гетьманська столиця Батурин. Лубок XVIII століття.

 

Це місто називалося Батурин.

Про смерть його забути я б хотів,

про те, як юда видав на тортури

його московських юрмищу катів…

 

Ні! Пам’ятаймо: знищений «за зраду»,

Батурин втратив жителів УСІХ,

зруйнований ДОЩЕНТУ був!!! Громаду

свою нескоро відновити зміг.

 

Розвíй за Розумовського Кирила —

ні, то ще не відродження було.

Питання це радянщина закрила,

Батурину сказавши: ти — село…

 

Волію наголосити на такому: «різанина в Батурині» 2 (13) листопада 1708 року стала нехай найжахливішою, але лиш однією з десятків і сотень подібних трагедій, які переживала в той історичний момент Гетьманщина та вся Лівобережна Україна. Не буде перебільшенням сказати, що наша Козацька Держава тоді перетворилася на суцільну закатовану Батуринщину: московський царат невблаганно здійснював її залякування, плюндрування, нищення. Ось як про це, відразу після опису Батуринської трагедії, висловлюється досі не встановлений Автор великої «Історії Русів» (переклад І.Ф.Драча): «Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя, приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м’ясо» [Перлини духовності (2003): с. 399]. На щастя для тодішніх рашистів, уподібнюючись до теперішніх вітчизняних недоросів…

Автори статті в 10-томній академічній Енциклопедії історії України повідомляють: «У липні 1709 року цар дозволив знову заселити Батурин, але “за зраду” зобов’язав мешканців сплачувати до скарбниці спеціальний податок» [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 202]. Зрозуміло, що протягом наступних чотирьох десятиліть містечко (колишнє значне місто козацької України) розвивалося досить мляво.

| Newssky.com.ua

Помпео Батоні (1766). Портрет графа Кирила Розумовського.

Новий імпульс воно отримало з 1750 року, коли гетьманом став Кирило Розумовський (1728, за іншими даними, 1724—1803) [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 267], за якого Батурину вдруге було надано статус адміністративного центру Гетьманщини. Але фактично постійною резиденцією гетьмана Розумовського в період його правління (1750—1764) залишався Глухів [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 121]. Амбітні ж плани відновлення та розбудови гетьманської столиці в Батурині й створення там університету — першого в Україні світського вищого навчального закладу — так і не здійснилися. Хоча палацовий комплекс у цьому місті, як зазначає В.В.Вечерський, «…почали споруджувати ще у 1752 році під керівництвом архітектора Андрія Квасова. У 1755—1764 роках тут працював запрошений з Італії архітектор Антоніо Рінальді. За його проектом влаштовано парк і розпочато будівництво мурованого палацового ансамблю, яке завершено в 1799—1802 роках вже за проектом шотландця Чарльза Камерона» [Вечерський (2008): с. 283—284]. До речі, «класицистичний» палац Розумовського виявився останнім витвором знаменитого зодчого на теренах Російської імперії. Ще до наших днів з тих часів дійшла мурована Воскресенська церква (1790—1803), що стала усипальнею Кирила Розумовського.

| Newssky.com.ua

Меморіальна дошка на Воскресенській церкві-усипальні (1790—1803) гетьмана Кирила Розумовського. Фото — Павло Подобєд (2009).

Надалі Батурин до жовтня 1917 року був заштатним містечком Конотопського повіту Чернігівської губернії. За радянської доби — у 1923 році — колишня столиця Української козацької держави взагалі одержала статус села. Лише 1960 року цей статус було підвищено — аж до селища міського типу. Натомість з 1962 року [див.: Вечерський (2008): с. 196] Батурин перестав бути (та й досі не є) райцентром…

 

І тільки в незалежній Україні

Відродження, почавшись, справді йде,

хоча й повільно, далебі, донині.

Та ХЛІБ свій рід від кóлосів веде!

 

Не стати знову тут життю похмурим,

не взяти гору юдиним гріхам!

 

Це Місто НАЗИВАЄТЬСЯ Батурин!

І — слава Нації!** Грець ворогам!

_______________

** Тобто конституційному «Українському народу — громадянам України всіх національностей». Але — додам від себе — тільки СПРАВЖНІМ Громадянам!

 

02.10.20, 09.11.20

 

В.В.Вечерський нагадує: «Відродження Батурина як визначного історичного центру України розпочалося з літа 1990 року, коли сюди вперше завітали учасники походу “Дзвін-90”, організованого активістами чернігівського Товариства української мови імені Тараса Шевченка. 2 листопада 1991 року, вперше за 283 роки після знищення Батурина, тут відбувся День скорботи, що зібрав патріотичну громадськість з усієї України. З того часу щорічно в Батурині за активної участі місцевого населення відбуваються різноманітні акції, пов’язані з історією колишньої гетьманської столиці» [Вечерський (2008): с. 297—298].

| Newssky.com.ua

Монета України, присвячена місту БАТУРИН, із серії «Гетьманські столиці».

Скажу окремим реченням-абзацом: у 2008 році Батурину було нарешті надано-повернено статус міста!

У 1993 році в цьому Місті (саме так!) було створено Державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». У 2007 році цей заповідник отримав статус національного. Тож тепер гордістю цілої України є Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», що охоплює численні справді «безцінні пам’ятки історії, архітектури, культури, археології і природи», котрі перелічу в тому порядку, у якому вони представлені на сайті заповідника:

— багатющий Музей археології Батурина;

— архітектурно-меморіальний комплекс «Цитадель Батуринської фортеці», що ілюструє вигляд найбільш укріпленої частини міської фортеці 1669—1708 років, охоплюючи відновлені у 2008 році фортечні укріплення, гетьманський будинок, замкову дерев’яну церкву Воскресіння Господнього (з підвального приміщення якої йде підземний хід, відтворений на автентичному місці) тощо;

— мурована Воскресенська церква-усипальниця останнього гетьмана України Кирила Розумовського;

— освячена 2008 року церква Покрова Богородиці;

— палацово-парковий ансамбль, ядром-окрасою якого є відреставрований у 2003—2008 роках палац останнього гетьмана України Кирила Розумовського;

— вже відвіданий нами в межах цього розділу книжки Батуринський православний жіночий Миколо-Крупицький монастир;

— «єдиний автентичний свідок» діяльності гетьманів Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича та Івана Мазепи — будинок Генерального суду;

— створений на базі природної діброви парк «Кочубеївський»;

могила Петра Прокоповича та Степана Великдана (видатного українського бджоляра і його сина — продовжувача батькової справи), розташована в селі Пальчиках за 7 кілометрів від міста;

територія заміської резиденції гетьмана Івана Мазепи на Гончарівці, що також належить до охоронних зон заповідника.

Докладніше не розповідатиму, бо ТАКЕ треба побачити на власні очі!!!

А ще, оскільки наближається вікопомний День скорботи 13 (2) листопада, хочу нагадати про нього своїм віршем одній «агресивно-слухняній» спільноті:

 

ОДНОМУ СУСІДНЬОМУ НАРОДОВІ

 

Серед інших Європи столиць наш Батурин постав —

незліченні святково прикрашені храми й палаци.

Тільки цар-сатана на розправу криваву послав

бісів лютих орду — і смертельною кара булá ця…

 

Вже століття минуле, його вісімнадцятий рік,

та новітня історія — те ж таки середньовіччя:

кат, за суттю старий, знов на страту наш Київ прирік,

знов незмінну свою сатанинську природу довівши…

 

Знову взялися ви за командою фюрера: «Фас!» —

ґвалтувати сестру, неважливо, малу чи велику…

Кров Батурина, Києва, нині Донбасу — на вас.

Не позбутись прокляття за це вам, сусіди, довіку.

 

15.06.20

Але що нам до постійно чимось занепокоєних-стурбованих і неситих сусідів? Головне для кожного справжнього громадянина нашої держави — одного дня відвідати ПРЕДИВНЕ МІСТО БАТУРИН і помилуватися-пройнятися результатом спільної натхненної, любовної, кропіткої праці нинішніх українських вчених-істориків, культурологів, мистецтвознавців, архітекторів і майстрів-будівельників, який наочно демонструє: триєдині Істина, Добро, Краса в кінцевому підсумку завжди перемагають. І потім приїздити сюди знов і знов, ще й притомних сусідів із собою привозити. Слава Україні!

(Далі буде.)

 

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 16

Вечерський В.В. Гетьманські столиці України. — К., 2008. — (Невідома Україна.)

Вечерський В.В. Архітектура // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 1. — К., 2018.

Вечерський В.В. Репрезентація архітектурної спадщини Сіверщини у Великій українській енциклопедії // Сіверщина в історії України: Збірник наукових праць. — Вип. 13. — Глухів — К., 2020.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Коваленко В.П., Ситий Ю.М. «Свої погани» чернігівських князів // Стародавній Іскоростень і слов’янські гради VIII—Х ст. — К., 2004.

Коваленко В. Коли виник Батурин? // Сіверянський літопис. — 2016. — № 1.

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618—1648). — К., 2006.

Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця»: Офіційний сайт. — Режим доступу: https://www.baturin-capital.gov.ua/.

Перлини духовності: Твори української світської літератури від часів Київської Русі по XVIIІ ст. — К., 2003. — Кн. 1.

Потапчук Н. Підземний Батурин: Мазепинські вали та сходи в таємницю [Електронний ресурс] // УКРІНФОРМ: Мультимедійна платформа іномовлення України. — 2018. — 2 вересня. — Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-tourism/2526748-pidzemnij-baturin-mazepinski-vali-ta-shodi-v-taemnicu.html.

Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. — К., 1998.

Словник української мови: в 11 тт. (СУМ) / АН УРСР; Інститут мовознавства. — К., 1970—1980.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Підсумкова подорож історичною ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНОЮ: знову Чернігів — Борзна — Батурин — Конотоп — Путивль — Кролевець — Глухів (Частина ІІ, національно-визвольна та державотворчо-оптимістична) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 20 липня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/putivnik-2016-chernigovo-sivershhinoyu/.


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: