Білоруський злам

06.10.2020 0 Редакция NS.Writer

Білоруські протести хоча дещо і втратили медійній інтерес, все ж їх значимість для майбутньої політичної конфігурації в регіоні залишається незмінно великою. Важливість і складність процесів у сусідній країні відображається на суперечливості їх оцінок.

| Newssky.com.ua

Про це пише Олександр Ковтун.

Сьогодні деякі оглядачі кажуть і про поразку протестувальників, і про розгортання реакції, і про дискредитацію мирних протестів і про неефективність «мирних революцій», що, начебто, прийшли на зміну кривавим революціям минулого. Та навіть не дивлячись на те, що рутинізація протестів і розтягування у часі «білоруської революції» відіграє позитивну роль для стабілізації режиму О. Лукашенка, все ж, на наше переконання, це є тактичною перемогою білоруської влади. Сьогоднішня Білорусь уже зламала звичний геополітичний порядок у Східній Європі, змінивши розклад сил в регіоні на довгий час. Спробуємо обгрунтувати цю думку декількома тезами.

Теза перша: повернення до латентності.Протести проти результатів президентських виборів стали вираженням глибинних змін, що відбулись у білоруському суспільстві. Важливою їх ознакою є непомітність, з якою вони відбулись для білоруської влади. В цьому вона винна сама. Обмежуючи незалежну соціологію, неможливо адекватно розуміти соціальну динаміку свого ж суспільства.

Отже, існуючий антагонізм між значною частиною суспільства і режимом значно поглибився та загострився. Репресивні дії влади стосовно протестуючих збільшили масштаб відчуженості між елементами суспільної системи. Тортури з боку силовиків, скоріш за все, значно вплинули на рівень підтримки влади і серед її прихильників. Влада показала своє обличчя. Тепер їй важко позиціонувати себе в якості захисника Білорусі від «західної експансії». Невиправдана жорстокість режиму скоріше призведе до ще більшого утвердження поглядів противників і до мовчазного розчарування серед його прихильників. Те, що Лукашенко де-факто залишається президентом, для багатьох є свідченням слабкості протестів і здатності режиму до самовідтворення навіть у таких складних обставинах. Але це ілюзія перемоги. Купірування протестів не веде до зникнення протиріч і передумов, що призводять до спротиву. Нереалізована протестна енергія скоріше стане основою для наростання внутрішньої напруги, розповсюдження незадоволеності владою на інші соціальні групи. Протестна активність, що переходить у своєрідне підпілля створює умови як майбутнього внутрішнього вибуху, так і сприятливі умови для зовнішнього впливу на політичну обстановку в Білорусі. «Білоруська революція» показала, що монополія РФ на Білорусь як мінімум — сумнівна.

Теза друга: поглиблення нелигітимності. У суспільстві є свої парадокси. Законність — повинна бути обов’язково легітимною, але сама законність не завжди є умовою легітимності. Легітимність президента, простими словами — це згода суспільства або його частини з тим, що певна особа має право виконувати функції президента. Ясно, що легітимність не може бути стовідсотковою. Сам факт протестів є цьому підтвердженням. При цьому млявість відкритої підтримки білоруської влади її прихильниками, означає, що простір легітимності президента скорочується в напрямку силовиків і лояльних чиновників. Але і для них складається не найліпша ситуація, адже груповий тиск з боку протестно налаштованих співгромадян все ж матиме свої наслідки. Дії влади після виборів провели чітку грань між між нею і частиною суспільства (долю цієї частини в білоруському суспільстві ще належить оцінити), розмежувавши їх у соціально-політичному просторі. І межею цією є легітимність. Спосіб, яким режим Лукашенка продовжив своє політичне існування не сприяє зменшенню дистанції. Навпаки, скоріш за все, вона тільки збільшуватиметься. Адже персоналістський режим є сам по собі однією з причин протестів, тому він не перестане бути подразником для суспільства. Ерозія легітимності посилюватиметься, навіть у формі прихованого спротиву.

Теза третя: криза політичної жорсткості РФ. Росія звикла до жорсткості у зовнішній політиці. Не можна сказати, що це тільки їй притаманний стиль, але в контексті її дій на пострадянському просторі — ця жорсткість сприймається як цинічна і варварська розправа із тими, хто намагається вийти з кола російського впливу. Тому російська підтримка, сумнівного в контексті легітимності, режиму в очах його противників виглядає як зрада дружньої країни. Відверта готовність до силово втручання приєднує Росію до «клубу нелегітимних». На пострадянському просторі РФ досягла неабияких успіхів у псуванні свого іміджу. Схоже, Білорусь — це все та ж іміджева помилка. Звичайно, можна заперечити черговий російський провал тим, що РФ посилила залежність Лукашенка, активізувавши його рух в сторону подальшої інтеграції. Але, говорячи про довготермінову перспективу й інтенсифікацію тих змін, що призвели до простестів, то досить сумнівним виглядають ці успіхи. Зміни у зовнішньополітичних орієнтаціях білорусів вказують на те, що білоруське суспільство рухається не у бік Росії, тому втягування нею Білорусі в свою орбіту все більш набуватиме ознак насильницьких. А це шлях до спротиву. Для Білорусі тут найбільшою загрозою є порушення внутрішньої суспільної згоди.

Отже, зміна внутрішніх і зовнішніх політичних орієнтацій відбулась серед великої частини білоруського суспільства. Сьогодні і Росія, і Захід, і режим Лукашенка стикнулися з іншою реальністю і повернення до звичного порядку уже є малоймовірним. У довгостроковій перспективі, білоруська влада для своєї стабільності може опиратися тільки на силу. Але у сучасному світі цей ресурс обмежений.

Поделиться статьей: