БИЛИНИ (Частина 6-та)

 

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

БИЛИНИ (Частина 6-та)

 

ПЕРЕДМОВА

 

Ну, до зміїного сина Волха Всеславича, з яким ми познайомилися в попередньому билинному сюжеті, які можуть бути питання? Але й наш давньоруськокровний селянський син , а згодом старий козак  Ілля Муромець історичною рашистською пропагандою був урешті-решт перетворений на пересічного, звичайнісінького провідника імперсько-експансіоністських «ідей», які вони втілювали на пару з іншим сакраментальним билинним героєм — видатним пловцем Добринею Микитичем. Про це вельми переконливо свідчить самий початок билини «Михайло Пóтик», записаної 1871 р. в Олóнецькій губернії фольклористом Олександром Гільфéрдінгом [Былины (1986): с. 63]; процитую яскравий документ, за мудрою традицією для нашого молодшого брата місця не шкодуючи, щоб не пошкодувати:

 

          А й старыи казак он Илья Муромец,

А говорит Ильюша таково слово:

— Да ай же, мои братьица крёстовыи,

Крёстовыи-то братьица названыи,

А молодой Михайла Потык сын Иванович,

Молодой Добрынюшка Микитинич.

А едь-ко ты, Добрыня, за синё море,

Кори-тко ты языки там неверныи,

Прибавляй земельки святорусскии.

А ты-то едь ещё, Михайлушка,

Ко тыи ко корбы ко тёмныи,

Ко тыи ко грязи ко чёрныи.

Кори ты там языки все неверныи,

Прибавляй земельки святорусскии.

А я-то видь старик да постарше вас,

Поеду я во далечо ещё во чистó поле,

Корить-то я языки там неверныи,

Стану прибавлять земельки святорусскии.—

          Как тут-то молодцы да порозъехались.

 

Як кажуть, «із цього місця — докладніше». Будь ласка.

 

Усім — корисного та приємного читання!

 

Михайло Пóтик

(Скорочений переспів чи не найдовшої давньоруської билини)

 

ЧАСТИНА І — ПЕРЕВАЖНО БЕЗТУРБОТНА

 

                    …Не царював у нас голдон-дегенерат,

                    немає ні війни, ні знову зрослих ґрат,

                    і гоголівський спить, і спить спокійно Вій,

                    а карлик-людожер і божевільний брат —

                    це тільки сон страшний, билинний сон страшний…

 

Вольги і Ко огидні «хайла»,

Читачу, не про честь твою.

А щодо Пóтика Михайла —

себе я в ньому впізнаю.

 

«Пропащої» обоє «сили»

ми приклад, тільки в різні дні.

З дружиною лиш пощастило

мені, Михайлу ж — ох, як ні…

 

(Про це конкретніше надалі

обов’язково розповім,

хоча й не буду я в деталі

вдаватись: жив МАСШТАБНО він.)

 

…Гасав Іллюша полем чистим,

Добриня за моря рвонув.

Михайло ж імперіалістом —

бо українцем був — не був!

 

Це яничари-«новороси» —

духовна москалям рідня.

А українець — голий-босий

був, та до інших не свиня.

 

Міг малоросом називатись

(імперський змушував батіг),

а ось поводитись, як братець

північно-східний,— ні, не міг.

 

Така вже, бачте, притаманна…

хай «меншовартість» нам, незлим,

що для російського Івана

є слабкістю; та й біс із ним!

 

Михайло в хащі непролазні

поїхав, як Ілля звелів,

але згадав (бо ми ж не блазні),

що сала, бач, давно не їв…

 

МІНІ-ОДА УКРАЇНСЬКОМУ САЛУ

 

Сальце! Прадавній цей сердитий

духовний міцності запас

не відняли ні єзуїти,

ні царські єзуїти в нас.

 

Сальце! Вони не розкусили

потенціал подвійний твій:

фізичної криниця сили

ти й сили-мудрості сувій.

 

Сальце! Коли в найтяжчі миті

пробуджено в сусідах стерв,

твої набої соковиті —

найважливіший наш резерв.

 

Як гряне шторм багатобальний,

вживаємо ми знов ось це

спасіння екзистенціальне —

довічно рятівне сальце!

 

{Кінець «Міні-оди українському салу».}

 

…Розбив Махайло син Іванів —

розповідач так подає

ім’я — в полях у бусурманів

шатро білесеньке своє.

 

Відчув, що томний та голодний,

і так міркує: «Путь мою

продовжу завтра, а сьогодні

я краще тут поїм-поп’ю».

 

Поїв, попив, набрався сили —

та й спати, зрозуміло, ліг,

шатро перетворивши біле

(адже Михайло) на барліг.

 

Здається, звався… Вахрамієм (?)

цар у країні за бугром,

раз бусурман — був хитрим змієм

і навіть трохи чаклуном.

 

У небеса життя злетіла

дитинка із царевих рук:

царівна Мар’я лебідь біла

(душею ж — чорним-чорний крук).

 

Краса замаскувала гадину…

Раз маялась вона з нудьги,

взяла трубу далекоглядну —

та й роззиралась навкруги.

 

У чистім полі бачить біле

шатро — розкинулося вшир.

За обсягами зрозуміла:

це, мабуть, руський богатир.

 

Та, мовби ввімкнено касету,

спів завела про юнь-роки —

три рóки! — серед очерету,

і комишу, і осоки.

 

Тепер, мовляв, ще на три роки

відсуньте, тату, шлюбу мить

і дівчиною — не жорстокий

ви ж! — у поля мене пустіть.

 

Хоч був жорстокий він і хижий

насправді, мовив Вахрамій:

«Гаразд, три роки до заміжжя

ще погуляй!» — дочці своїй.

 

Миттєво припинила скиглення

лебідка білого пера

та дівчинонькою побігла

до богатирського шатра.

 

Михайлів кінь став землю рити,

побачивши раптово ю.

Господар вискочив. «Копита,—

волає,— падло, відіб’ю!»

 

Аж бачить файну дівчиноньку,

та ще й реальність це — не чат!

І вмить забув про Рідну Неньку,

про чарівних її дівчат…

 

Продав Михайло душу змію,

що так ось звабив козака…

Я ні його не розумію,

ні Володимира Кличка…

 

…Хотів був ю обцілувати-

обмацати наш богатир.

Та каже: «Велетню кирпатий,

який же носиш ти мундир?

 

Відповідай мені: чи цар ти,

чи, мо, король, чи гетьман сам,

чи східної царівни вартий?

Не вірю я своїм очам!

 

Ти — руський богатир! Поганку,

мене скоріше похрести —

і сексуальну забаганку

тоді реалізуєш ти».

 

Не розкусив Михайло зміїв

цей підступ: на коня саджав

царівну — та невдовзі Київ

«красиву пару» зустрічав…

 

Далі буде.